Рожеві сиропи (збірник) - Чех Артем - Страница 4

— Ось, будь ласка, — Олінька нарешті витягла жовтий аркуш відомості та продовгуватий конверт без марки. — Розпишіться.

Дядя Сергій Валентинович перерахував, скривився, заглянув у відомість, потім знову перерахував і на мить зблід.

— Не розпишуся.

— Ні?

— Ні. Тут не вистачає чотирьох гривень.

— Немає, - білявка поправила куценьку зачіску. — Візьміть от білетом. Лотерейним. Надія Миколаївна того місяця взяла і виграла сорок гривень.

Смачно цмокнувши язиком, листоноша махнув рукою й погодився. била-нє-била!

— Що тут треба заповнювати?

— Закресліть шість цифр і давайте, я погашу.

Листоноша замислився. Його очі забігали стелею, перейшли на бюст Оліньки й зупинилися на календарі. З останнього на дядю Сергія Валентиновича зосереджено дивилося щеня спанієля.

— Коли там у мене день народження? — поцікавився листоноша сам у себе, схилившись над білетом. — так, двадцять другого одинадцятого п’ятдесят другого. Це три цифри. А у тебе, Олінька, коли?

— Що коли? — відволіклася Олінька від розважальної щотижневої газетки.

— Коли у тебе день народження?

— Тридцятого квітня.

— А рік?

— Вісімдесят шостий.

— Не підходить. Тут усього п’ятдесят чотири. А дід твій, Степан, якого року?

— Тридцять сьомого, — злякано прошепотіла Олінька й закліпала безбарвними очима. — Здається…

— Угу, дякую. На, гаси, — і Сергій Валентинович простягнув білет.

Цілий день він просидів у відділенні. Жодного листа чи газети, навіть квитанції до сплати не було. Він сидів біля касирки Надії Миколаївни, жував її бутерброд з телячим язиком та помідорками й бідкався, що спека незабаром звалить його з ніг.

— Та йдіть ви вже додому. Поспіть, може, шось на городі шарувать треба.

Дядя Сергій Валентинович був принципіальним і чесним. В обідню перерву він змазав веломашину, почистив холоші своєї уніформи й сів біля вікна. Вулиця була порожньою, немов Бердичів у період фашистської окупації. Навіть собаки десь поховалися. було видно лише, як парує асфальт і здіймається пузирями смола.

Листоноша мріяв про виграш. «от виграю», — думав він… й одразу губився. Зарплатні та найденої звечора сотні йому вистачить з головою, а що робити з виграшем — він не знав. «Якщо виграю сорок гривень, — думав він, — куплю новий ланцюжок до свого велоапарата. А якщо більше?» — злякався листоноша. Ця думка почала його непокоїти. «Якщо більше? Що я робитиму? Якщо виграю тисячу? тисячу! Може… може, відкласти? правильно Афанасій казав — на гроб. Відкласти на гроб? тьху мене, про таке думати».

— Надіє Миколаївно, — звернувся він до касирки, — скажіть, а якби ви виграли в лотерею тисячу гривень, куди б ви їх діли?

— О-о! — протягла касирка, і стало зрозумілим, що витратити куди їй знайдеться. Син у школі, чоловік вже другий рік як на біржі стоїть, перебивається випадковими шабашами… Ця знайде. У неї матір у Мошнах одна живе, три городи, свині. Для неї ця тисяча — крапля в морі.

Увечері, сидячи перед телевізором, дядя Сергій Валентинович очікував розіграшу. і коли той нарешті почався, серце листоноші чомусь сильно закалатало.

«Невже тисячу? — подумав він і злякався. — тисяча — то непомірний тягар».

— Добрий вечір, добрий вечір, шановні телеглядачі, - пропищав голос ведучого, блондинистого телепня з довгими ногами. — Сьогодні у нас ювілейний, семисотий, розіграш лотереї «Супергроші»…

Дядя Сергій Валентинович схопився зі стільця й вимкнув телевізор.

— Нерви, — тихенько промовив він.

Кілька разів глибоко дихнув, почесав лівий вус і знову увімкнув пекельний ящик.

Лототрон вже накручував свої шалені оберти. Листоноша закусив нижню губу.

— Перший номер, — прокричав ведучий, — двадцять два!

Серце листоноші не витримало, й на секунду Сергію Валентиновичу здалося, що він помер, але за якусь мить чорна пелена перед очима зникла і він почув другий номер:

— Чотири.

— Ні! — Валентин Сергійович схопився за шлунок, потім за голову і знову за шлунок.

— Одинадцять, — мовив ведучий.

— Уже сорок гривень. Ланцюжок.

Листоноша підвівся зі стільця й заходився ходити з одного кінця кімнати в інший. Він посмикав трохи підім’яту уніформу, що висіла на кімнатних дверях, й уявив, як завтра піде купувати цеп, як дивитимуться на нього продавці й як по-новому поїде його веломашина. Але не встиг він додумати, як голос ведучого пискнув:

— Тридцять. Шановні глядачі, номер тридцять!

— Тисяча. Тільки не це! Тисяча гривень, — прошипів Сергій Валентинович і підбіг до екрана телевізора.

— Передостанній номер… номер п’ятдесят два…

Дядя Сергій Валентинович відсахнувся від екрана — той чомусь виявився червоним, усе навкруги стало червоним, і листоноша навіть не помітив, як опинився на підлозі. Йому ввижалися чорні сови та дикі лані, але Що саме відбулося, він збагнув лише тоді, коли прийшов до тями.

Телевізор показував фільм для дорослих, знадвору гавкав сусідський пес, дядя Сергій Валентинович був переможцем п’яти номерів. Він навіть не дивився, скільки ж це грошей, якщо випаде п’ять номерів. П’ять тисяч? Десять? А шостий? Який був шостий номер? він схопив свій білет і глянув на зворот. Руки листоноші гарячково тремтіли. Піт стікав з чола чималими цівками й падав на старий, ще бабин килимок. П’ять номерів — десята частина від джек-поту. Джек-пот-джек-пот… господи. Він кинувся до кухні випити води, але замість води хильнув оцту, чого навіть і не помітив.

— П’ять номерів. Десята частина. Не може бути. Ніяким чином. Чудасія! — закричав він і впав посеред кухні на коліна.

Листоноша був власником ста двадцяти семи тисяч гривень.

— А який шостий номер? Я прослухав. Який шостий номер? — шепотів він, швидше звертаючись до лотерейного білета, ніж до себе.

Він вискочив на вулицю й на все горло прокричав:

— Який шостий номер?!?! Василь, Василь, — кинувся він через паркан до сусіда, — Василь!

Загавкала найда, у кімнаті Василя загорілося світло.

— Чого кричиш? Що? — перелякано запитав Василь.

— Що там, Вась? — запитала Галя, Василева жінка.

— Сергій щось єрепенить. Ти чого єрепениш?

— Василь, Вась, сусідушко… Який номер? Який шостий номер? Сто двадцять тисяч… двадцять сім… Який шостий номер?

— Ти шо, Сергій, напився? ти ж не п’єш!

— П’ю, тобто не п’ю! Який номер?

- Іди проспись, бушиян! — крикнув Василь і зачинився у будинку.

— Проспишся тут, — зітхнув дядя Сергій Валентинович, сів на землю у дворі Василя й обхопив руками голі коліна. Дядя Сергій Валентинович відчував себе єдиним у цілому світі, єдиним і самотнім. Він сидів посеред двору в самих трусах та майці, безперестану схлипував і звертався до вищих сил:

— Вищі сили, що ж ви робите, навіщо ж це мені? За що ж така кара? невже ж я провинився перед вами… Чим нагрішив вам?

Підбігла найда. Листоноша притулив до себе сучку й заговорив до неї сухим стомленим голосом.

— Хороший шобака, шобака ти мій, — гладив він найду, не помічаючи, як трясуться його руки. — тільки ти і я. і хазяїн твій — дурак. За що ж це мені, а?

Проте найда не відповіла. Лизнула Сергію Валентиновичу коліно й всілася на зелену росяну траву.

Дядя Сергій Валентинович йшов селом майже вдосвіта. Ні з ким не вітаючись, заглиблений у свої думки, він плівся до відділення. Він хотів прийти першим, ще до відкриття пошти. Навіть веломашину свою залишив удома.

— Вона мені більше не потрібна, — сказав він Надії Миколаївні.

— Як не потрібна? Зламалася?

— Який шостий номер?

— Га?

— Вчора розіграш був. Лотереї. Який шостий номер?

— А, зараз глянемо. У вас мішки під очима. Ви не спали?

Листоноша промовчав. Його очі, дійсно обрамлені синіми колами, ліниво світилися.

Касирка увімкнула факс, і звідти одразу полізла стрічка з останніми новинами, в тому числі й з результатами ювілейного розіграшу «Супергроші».

— Ось. Дивись. Щось виграв?

Шостим номером було число тридцять шість.