Анатомічний атлас. Важко бути жабою - Чех Артем - Страница 12

— Ви взагалі не маєте права нависати на Віталіка! — кричав він. — Ви розумієте? Залишивши йому на життя дванадцять гривень, ви не з'являлися тут два місяці. Хто його годував? Хто допомагав йому у скруті? Ви? Чи, може, Юра?

— Який Юра? — не розуміла мама Вія.

— Неважливо який. Це я так, до слова, — трохи попускався Толік, але потім знову запалювався і продовжував: — Коротше, не ви і не Юра. Тому ми маємо цілковите право бути тут, у цій квартирі. Так що давайте робіть свої справи і звалюйте.

Надія Олександрівна намагалася хоч якось збагнути ситуацію, поставити себе на наше місце, а нас — на своє, і в неї нічого не виходило. Блядь, думала вона, якісь малолітні ублюдки тут розпоряджаються моєю квартирою, виганяють мене, власницю, і ще в чомусь звинувачують. Твою мать, думала вона, що вони взагалі собі дозволяють?

У принципі, вона була права. Чотири сцикуни перетворили її квартиру на кубло, вертеп розпусти та алкоголізму, навіть попередній власник, той доходяга, не міг собі такого дозволити, що дозволяли собі ми. Надія Олександрівна закочувала скандал, який плавно перетікав в істерику.

— А ти чого мовчиш? — питала вона свого чоловіка. Дядьсірьога явно боявся. У глибині душі він був за нас.

— Гуляють хлопці, то нехай гуляють, — розводив руками Дядьсірьога.

Зрештою ми були вимушені покинути Віталіка на кілька днів, поки його мама перебувала на нашій території. Через деякий час Вій видзвонював нас і казав, аби ми приходили.

— Слухай, Віталя, — якось запитав я його. — А тобі ніколи не хотілося побути самому? Ну, я не знаю, помислити, подумати, зважити все, ну, ти сам як психолог знаєш, що у людини є така потреба — побути на самоті, ну, ти розумієш? Самому побути.

— Самому? — дико глянув на мене Віталік.

— Так, самому.

— Не знаю, — відповів він.

І в його відповіді маскувалася ціла низка різних аргументів, чому він не залишається сам. По-перше, він до нас звик, так, як звикають до своєї сім'ї або до собаки, ти ж, врешті, не скажеш своєму псові, слухай, барбос, давай піди погуляй, я тут побуду на самоті, помислю трохи. А по-друге, у нього ніколи не було грошей, і за який хрін він купуватиме собі їжу, бухло, цигарки? І взагалі, хто був би розрадою в його обмеженому, повному нікчемності житті, хто б підтримував його в різних, не надто приємних ситуаціях, хто б купував йому крем «Арко» та реанімував після важких запоїв?

Чому ми жили саме так, зараз сказати напевно ніхто з нас не зможе. Навіщо ми псували свої шлунки «мівіною» та смаженою картоплею, навіщо викурювали по три пачки цигарок на день, порсалися в багні, які надприродні сили розкидали нас на межі нашого дитинства та дорослості, чому кожен день ми прокидалися в похміллі, з жовчним присмаком у роті, і взагалі, чому ми не могли купити собі хоча б дешевого грузинського чаю, а пили цей гидкий шлунковий збір номер три, від якого у нас постійно була печія?

Гомосексуалізмом ми не займались, і ніщо до того не йшло.

Найрозважливішим у цьому був Толян. Тоді йому було дев'ятнадцять, а його дівчині, якщо її так можна назвати, — сорок. Я вже не пам'ятаю, де вони познайомилися, здається, у тролейбусі. Толян іноді любив заводити знайомства у тролейбусах та маршрутках. Як я вже казав, їй було сорок. Не знаю, можливо, суворість та перманентна депресія виникла у Толіка саме через неї, Михайлину Вікентіївну?

Саме так звали цю жінку.

Михайлина Вікентіївна працювала редактором у місцевій газеті рекламного та афішного характеру, писала якісь поздоровлення різним фірмачам, депутатам міськвиконкому, просто поважним людям, які свого часу, на початку дев'яностих, замутили собі общак і зараз були чесними підприємцями. Одного разу Михайлина Вікентіївна навіть упхнула одне оповідання Толіка про сорокарічного самогубцю.

— Толян, — питали ми, — а звідки ти знаєш про сорокарічних самогубців?

Толян дуже болісно сприймав усі критичні зауваження стосовно його оповідання, іноді навіть ображався і казав, що ми підараси. З цим ми не могли погодитись, однак знали про хворобливе самолюбство Толіка й іноді вважали за потрібне промовчати, аніж сперечатися.

Усе в них йшло нормально, якби не один нюанс. Цим нюансом був підданий республіки Туреччина Орхан, другий чоловік Михайлини Вікентіївни. Сказати, що він ревнував, я не можу, та, певно, і ніхто не зможе, однак у Орхана були свої принципи і свій резон повийобуватись. По-перше, той турок боявся за квартиру, в якій мешкав з Михайлиною, він же не знав, що Толік керується виключно романтичними почуттями і що йому абсолютно начхати на двокімнатну квартиру в центрі. По-друге, Орхана давила жаба, що його дружина обрала дев'ятнадцятирічного хлопця, а не його, волохатого мужика. Ні, це не була ревність. Його просто давила жаба.

Іноді траплялися неприємності. Орхан телефонував Толіку і погрожував.

— Ти, підор, — казав Орхан, — я тєбя спалю.

- І як ти це зробиш? — відповідав Толян.

— Я спалю твою маму.

— Спробуй, — спокійно казав Толян, хоча особисто я був би трішки обережнішим.

— Я спалю твою маму вмєстє с полотєнцамі! — кричав Орхан зі страшенним акцентом.

Мама Толяна на ринку торгувала халатами та рушниками.

— Я тєбя трахну, ти слишишь? Я трахну твою сестру.

— Трахни, — казав Толян. Сестру йому було абсолютно не шкода.

- Єщо раз ти єй позвонішь, Михайлині Вікентіївні тобто, я тєбя найду і спалю…

Так було кожного тижня. Орхан укурювався в дрова, його навідували дивні фантазії, однією з них, очевидно, була та, де він трахає палаючого Толіка, і Орхан під владою цих збочених фантазш починав казитися, погрожувати і знущатися з Михайлини Вікентіївни.

Одного разу мені довелося бути свідком і навіть брати таку-сяку участь в оданій із сцен іншого боку приватного життя Толіка.

У мене був день народження, і ми вітали мене з цим. Як годиться, випили, я отримував подарунки, хтось дзвонив і казав, чувак, як добре, що ти є, бажаю тобі митного чоловічого здоров'я, там, успіху, грошей. Аж раптом подзвонили не мені, а Толіку.

— Ало, — сказав Толік і вийшов до іншої кімнати. Його не було хвилин п'ять, і Віталя почав уже щось вигадувати, плести якусь нісенітницю, казати, все, пацани, Толік зараз кудись поїде, мабуть, до Михайлини Вікентіївни, хоча мені вже по фіг, тому що я нализався, як паршивий одінокш волк. Так і сказав.

— Пацани, — сказав він, — я волк.

І впав у кому. Андрюха у ні був уже з годину. Він проблювався, і ми, вклавши його на навалену купу лахміття, вкрили чиєюсь курткою. З нами були ще якісь друзі, про яких мова піде трохи пізніше, були якісь дівчата і не особливо переймалися тим, що кудись піде Толік, головне, що іменинник з нами.

Я дійсно був з ними.

Зайшов Толян. Із зосередженого виразу його обличчя і з того, як розтріпалася його борода, я зрозумів, що життя дало тріщину і що вдіяти вже нічого не можна.

— Можна, — сказав Толік. — Збирайся.

— Куди? — не зрозумів я.

— Підстрахуєш мене. Турки мають відповісти і за вірменів, і за курдів…

— Чувак, — кажу я, — а до завтра це відкласти ніяк не можна?

— Не можна.

— Але ж у мене день народження, чувак. І до чого тут курди?

— А просто так. Одягайся, — сказав він, і я зрозумів, що мені нічого не залишається, як одягтися і робити те, що мені каже Толян.

Твою мать, думаю, твою мать…

— Може, ти, Толян, візьмеш з собою Віталіка? А? Толян? Візьми Віталіка. Толян, ну йоб ти, візьми Віталіка. У мене, як-не-як, день народження, у мене, бляха муха, свято. Мені, звичайно, не все одно, що у тебе якісь там проблеми, що тебе, можливо, сьогодні, спалять, причому спалить якась каналія турецького штибу. Давай, Толян, бери Віталіка.

Мені було не страшно йти з Толяном серед ночі, а просто було в падло. Мені було абсолютно по фіг, що мене також замочать, тим більше, почавши жити у квартирі Віталіка разом з цими пацанами, які все ж таки нормальні пацани, я перестав боятися смерті, перестав тому, що не бачив трагізму у власній відсутності. Ну нехай мене не буде, якби я був видатним хірургом або знахарем, або, зрештою, чиновником, загалом, людиною, яка має бодай якісь властивості змінювати світ, не кажу вже про те, щоб вона робила його кращим, а просто змінювати, а я ж — ні, а тому в моїй смерті не буде ані найменшого трагізму.