Анатомічний атлас. Важко бути жабою - Чех Артем - Страница 15

— Мамо! — крикне Лєна. — Ми будемо дивитися фільм, так що не мішай.

Мама, звичайно, не заважатиме, а Віталя, брудний і голодний, наярюватиме п'ятнадцятирічну Лєну.

Вій натягував ту Лєну швидше не тому, що вона йому подобалась, а тому, що потрібно було постійно якимось чином нагадувати Фрілу, що він — ніщо, а він, себто Віталік — все, принаймні, так він тоді стверджував…

Фріл починає голосно плакати, битися, як завжди, в істериці, ми підбігаємо, чувак, питаємо, що трапилось, чому ти плачеш? Може, тобі пива налити?

— Яке, в сраку, пиво! — не вгамовується Фріл. — Ти, сука, — починає він бити Віталіка.

Віталік нічого не зрозуміє. Ще б пак, сидить чувак, плаче, тут раптом починає лізти з кулаками, мовляв, ти, сука, але чому я сука? — не може зрозуміти Вій. Тому, каже Андрюха…

Ми все ж таки наливаємо йому пива, і він заспокоюється… Не зовсім, звичайно, але так, трішки, заспокоюється, потім починає знову лізти з кулаками на Віталіка, ми вливаємо ще одну дозу пива до Андрюхиної горлянки, і він замовкає, гикає, давиться власними, з високим проміле солі, сльозами і засинає. Ми повертаємося до кухні, до наших тліючих вогників на цигарках, до нашого світла на витяжці, до нашого спокою та до нашої дешевої гармонії…

Інколи до нас заговорювало наше ж сумління, це було таке собі колективне роздвоєння особистостей, ми були шизофрениками, тому дослухалися до нього, до того сумління, і робили згідно з його клятими наказами. Воно іноді диктувало нам свої правила. Пацани, казало сумління, а ви не оборзєлі? Ви вже два тижні лежите на цих засраних матрацах. Пацани, продовжувало воно, це сумління, підіймайте свої зади, тим більше там вже такі пролежні утворилися, так що давайте щось робіть. Робити? — не розуміли ми — що це за дикість, робити? Так-так, робити, давайте хоч прогуляйтесь десь, хоча б до лісу сходіть або містом пройдіться, пива випийте, чуєте? Ми, звичайно, чули, але нам було відверто в падло кудись іти, тим більше, прирісши до цих матраців, ми відчували себе в такій-сякій безпеці. Все, закінчувало свої настанови наше сумління, ви мене, пацани, задрали, так що давайте без всяких відмазок.

Ми довго збирались, точніше, довго збирався Вій, вдягали якісь шмотки, вмивалися і йшли в гості. Спочатку, виходячи на вулицю, ми нічого не розуміли.

— Що це? — питав Віталік.

Якби ми самі могли пояснити, що це. Світ якийсь, люди, хто тут взагалі може бути, з цих людей нормальний, ну хто?

В гостях нам було добре. Ми перетікали, немов якась рідина, з одного цебра до іншого, з однієї квартири до іншої. Гостями, до яких ми приходили, зазвичай були наші подруги художниці. У них вдома панувала така приємна атмосфера, пахло східними пахощами, у них завжди було чисто, прибрано, якісь полотнища, підрамники, якісь чудернацькі інсталяції на стінах, засохлі дерева, дивні світлини, всякі там штучки, які ми, чесно кажучи, сприймали з іронічними посмішками. Художниці нам готували їжу, ми їли смачну їжу. Ми їли суп, врешті-решт. Ми лежали і читали свої останні поезії, а вони, ці художниці, ці, як їх там, Свєта і Юля, вони нас слухали з відкритими ротами, вони ж, дурні, не знали, що ми не вміємо писати цих віршів, що взагалі нічого не вміємо, власне, як і ми не розуміли, що ті художниці не вміють малювати, тобто одна з них, здається Юля, вміла, але погано, а друга, Свєта, навіть погано не вміла. Юлю Віталя іноді потрахував. Якось так трапилось, що Вій потрахував майже всіх знайомих дівчат та жінок. Ми були більш стримані. Ми, здається, взагалі були цнотливими. Хоча це могло нам лише здаватися…

Щодо гостей, то ми любили ходити лише до Свєти та Юлі, до інших ходити було нецікаво, одні не вміли готувати, другі взагалі не думали про те, що нам необхідно щось їсти, тобто вони не ставились до нас з батьківською ніжністю, треті взагалі були ще гірші за нас, тобто вони були пристрасними алкоголіками або безжальними наркоманами.

Хоча одне ми знали точно, що ми можемо піти до нього.

Якщо раптом так траплялося, що ми тимчасово не мешкаємо у Віталіка, то місце зустрічі було незмінним. Затертий. Затертий — це тому, що ми там частенько зустрічалися, і він (власне, хто він?) вже затерся. Затертий знаходиться на розі бульвару Шевченка та вулиці Енгельса. Це страшна загазована територія, це брутальні бетонні паркани та безкінечні будівництва незрозуміло чого, це транспортний вузол, де перетинається безліч маршрутів. На кутку стоїть ларьок з найдешевшими алкогольними виробами. На затертому ніхто ніколи не зустрічався, ну, хіба що іноді, і то лише випадково, ми ж там зустрічалися свідомо, заздалегідь забиваючи стрілу. Ми зустрічалися і потім йшли до нього, долаючи десяток кварталів, на шляху яких нам обов'язково зустрінеться десяток знайомих, що обов'язково запропонують набитися до нас у друзі, давайте, скажуть вони, ми ескортуємо вас до нього. Ми посилали їх до найглибшої сраки і йшли незмінною четвіркою.

У нашому місті на невеличкій відстані один від одного знаходяться два пам'ятники. Вони обидва видатним особистостям. Один з них — Шевченкові, другий — йому, Леніну. Обидва гранітні, обидва на площах, різнить їх лише одна незначна деталь. Пам'ятник Кобзарю обісраний, а Леніну — ні. На пам'ятнику Шевченку постійно сидять якісь голубки, горобці, ворони та інший пернатий люд, а на пам'ятнику Леніну — лише відбитки сонячних променів на його плішивій маківці. Не відомо чому, але птахи якось оминали гранітного вождя, можливо, то було викликано якимись їхніми, пташиними імпульсами, можливо, вони розуміли, на кого можна срати, а на кого не бажано, можливо, ті птахи взагалі нічого не розуміли, а не сідали на Леніна через те, що той постійно знаходився під палючим сонцем, це, звісно, у тому разі, якщо сонце не було заховано за хмари…

Коли було тепло, тобто коли було літо, або була весна чи, врешті, рання осінь, ми приходили до Леніна, переважно під вечір, вмощувались на широкі, зручні ослони, нагріті сонцем за тривалий літній день, і починали сидіти. Ніхто не знав причин нашого сидіння. Нам було зручно. Ми сиділи і дивились на велику площу, на будинок міськради, на мерію, спостерігали захід сонця, яке поволі сідало знову ж таки за ту мерію. Пили пиво. Іноді вино. Міцніше біля Леніна ми нічого не вживали. Не знаю, очевидно, це було викликано надміром авторитету в пам'ятника, перед яким не хотілося показувати себе маргіналами, що бухають воляру з одноразових пластикових стаканчиків. Ми на вулиці взагалі водку не пили, вважаючи це за якесь неприпустиме свинство, однак маргіналами були ще тими…

З часом навколо нас почали збиратися інші представники молодіжних тусовок, якісь малолітки, скейтери там всякі, хейтери, панки та інша маячня. Ми не звертали на них уваги, ми були самі собі на думці. Згодом підтягнулися молоді художники. Вони, сидячи поруч з нами, малювали свої скетчі, графіку, ще щось. Через рік, а саме наступного літа, біля пам'ятника Леніну збиралась уся порядна молодь міста. Її було не так вже й багато. Чоловік п'ятдесят, у ліпші дні — сто. Це була товкучка молодих людей. Інколи цікавих, інколи — не зовсім. Малолєток ми перемістили за краєзнавчий музей, вони нас дратували, часом навіть виникало бажання взяти цих малолітніх так званих панків в одну жменю та закинути в якийсь величезний крематорій або до кратера Везувію чи ще якоїсь потойбічної штуковини. Гопи нас обходили. Це була реально наша територія, це було так зване гетто, місцина, у якій не було місця нікому, окрім нас. Навіть менти нас поважали. Незважаючи на нашу чисельність, від нас майже не було клопотів, менти, навзаєм, не чіпали нас.

Ми любили Леніна. Він був нашим непохитним та безкомпромісним захисником від усіляких негараздів. Коли тобі погано — тебе рятує Ленін. Ми це знали, тому, коли приходила весна або літо, ми віднаходили розраду у вожді. Старий, гранітний і зовсім не злий. Здавалося, що прийшов він на цю землю робити добро, він був благословен на добрі вчинки головним Богом усіх політичних олімпів, він був ретельно створений для нас, тих, хто навряд чи пам'ятає все, що було пов'язане з ним, Леніним. Ми ненавиділи теперішнє, воно було нічим іншим, як плоскістю, гладкою платформою для нашого існування. Ми були категоричні у своїх висловах, скептично настроєні, відлюдкуваті, залякані, у нас не було ніякої віри в якісь приємні штуки типу Бога, або диявола, або демократії, ми боялися світла, тому сиділи переважно вдома, нам не вистачало життя, ми не хотіли заробляти гроші і звинувачували в цьому владу. Тодішнє наше «теперішнє» було настільки темним, що ніякі — ані творчі, ані якісь інші — потуги не змогли б і на сантиметр уперед осяяти наші розбиті шляхи. Ленін же був для нас незмінним символом минулого, доброго або лихого — не важливо, головне, що минулого зі своєю ідеологією, якої не було у нас, ми відчували його присутність, його всюдисущий погляд, його нетлінність, непохитність, незнищуваність, принциповість у поглядах та пропорційність його фізичного тіла. Ми називали його шанобливо, майже з придихом — Вілєнін. Так і казали: