Анатомічний атлас. Важко бути жабою - Чех Артем - Страница 8

Так, власне, зневірившись у своєму рідному місті, у своєму минулому, я знову ж таки долав ці двісті один кілометр, що відділяли моє рідне місто від столиці, вдихав важке київське повітря, спускався до підземки, проїжджав кілька зупинок, далі прямував тролейбусом, доїжджав до свого помешкання, роздягався, наспіх приймав душ і лягав у ліжко. Останнє, про що я тоді міг думати, — так це про Віталіка.

ІІ

Я так-сяк складаю зимову сесію і їду до рідного міста. На мене там чекає Толік, і, я впевнений у цьому, ми з ним цілу ніч розпиватимемо палений шнапс, який його стара привезла з Хмельницького.

Сонячного січневого ранку я сідаю до автобуса і напружуюся. Поруч зі мною сидять переважно зіпсуті важким життям люди. Від них смердить горілкою та турецькими дублянками. Переді мною сидить якийсь засалений єврей і щось триндить про п'яту расу та еру Водолія.

— Зрозумійте мене правильно, — кричить він на весь автобус, — тут головне не зупинятись, не зупинятись ні на крок, тут головне, аби всі чакри були відкриті!

— Які чакри, мужик? — звертається до нього насуплений бицюганчик. — Заїбав, да? Чотири години дороги, дай людям виспатися.

Мужик розуміє, що цю твердошкіру наволоч, яка їде з оптових ринків, де вони всю ніч отоварювалися, звичайними словами не пройняти, а якщо почати надто сильно вимахуватись, можна дістати по голові. Тому він обирає іншу тактику і вербує по одному. Так, він думає, буде легше. Почати він вирішив з мене. Я кажу, що мені це нецікаво, і відвертаюсь до вікна. Повз мене проносяться порожні, вибілені снігом кооперативні поля, випадкові селища, лісосмуги. Ці краєвиди спонукають організм до релаксації, мої повіки важчають, і я засинаю.

Прокидаюся біля Золотоноші від того, що водило, не менш брудний, ніж автобус, у якому ми їдемо, вмикає на повну потужність свою фірмову автомагнітолу, звідки лунає надто розпачлива музика. Мені страшенно кортить розбити ту фірмову автомагнітолу ногою, змусити заткнутися того шансоньє, який сиплим прокуреним голосом оспівує важке життя за Уралом.

Твою мать, який Урал, яка автомагнітола, думаю я і знову засинаю.

На вулиці мого міста смердить вихлопними газами. Я з презирством оглядаюсь навколо і розумію, що за останні десять років тут мало що змінилося, ну хіба що перші поверхи старих обшарпаних будівель переобладнали під магазини та зали гральних автоматів. Довжелезні ряди яскравих вогнів сповіщають натхненне бидло про те, що вже час віддавати капусту однорукому. Давайте, пацани, несіть нам свої бабки, ми радо приймаємо тих, у кого є зайві бабки. І пацани несуть, пацани грають, ясна річ, програють, виходять на вулиці, починають від повсякденної злоби та скороминущого імпульсу бити вітрини ларьків та обличчя добропорядних працівників заводу з виготовлення аміачної селітри.

Невдовзі приїжджає моя маршрутка, я заплигую всередину, відчуваю деякий дискомфорт від присутності чужих мені людей, але все ж таки добираюся до своєї вулиці, проходжу квартал пішки, і мене зустрічає Толян.

— Привіт, Толян, — кажу я йому.

— Привіт, — каже Толян якось без ентузіазму, мабуть, все ж таки депресуха ще не залишила його життя, і він, Толян, у принципі, радий мене бачити, але все так складається, всі негативні фактори сповзаються докупи, що мій приїзд навряд чи в змозі добряче підняти настрій Толяну.

— Слухай, — каже він, — я тут збираюся до Вія. Давай зі мною.

— До Вія? З тобою? А як же шнапс?

— Який шнапс? — не розуміє Толян.

— Ну, добре, поїхали до Вія, — погоджуюсь я, забігаю додому, залишаю свої речі, і за п'ятнадцять хвилин ми, ділячись своїми враженнями від життя за останні півроку, скільки ми не бачились, прямуємо до району «Хімселище», яке навряд чи колись когось надихатиме на ліричні душевні мотиви.

Три місяці тому, у жовтні, Надія Олександрівна разом із Дядьсірьогою за безцінь придбали квартиру в якогось доходяги в тому самому будинку, де мешкали. Стару квартиру вони почали здавати студентам із Казахстану, які навчаються в медичному коледжі, а в новій, з допомогою Толіка, зробили ремонт. Щоправда, зробити ремонт вони встигли лише на кухні та у ванній з туалетом, які, немов брат та сестра, були спільні. У двох кімнатах було пусто, як у шлунку студентів із Казахстану, тобто окрім стін та стелі там не було майже нічого.

Надія Олександрівна Толяна любила, власне, як і Сережу, але Сережа на той час мешкав у Києві, де навчався у КПІ, тож Шрам відійшов на другий план, однак залишився Толян, з яким Вій підтримував тісні зносини.

У листопаді мама з Дядьсірьогою звалили до одного з двох сіл, у них вже була спільна донька, яку ті ростили не меншою жабою, ніж виростав свого часу Віталік. З того самого дня, коли мама і Дядьсірьога звалили, у Вія поселився Толян і ще один Віїв друг Андрюха. Андрюха, тобто Фріл, принаймні сам він себе так називав, був таким собі підшефним Віталіка, з якого останній зобов'язався зробити справжнього мужика, виховати і вивести в люди.

— Я і не проти, — потім казав мені Фріл, — нехай виводить. Хулі того життя. Ми ж пацани серйозні.

А пацанами ми були дійсно серйозними…

На відміну від Вія, Андрюха був начитаним, але трошки невпевненим у собі, зовні схожим чимось на хлопчика з полотнищ Караваджо. До шести років його параноїчна бабушка просто не випускала його на вулицю. Вона боялася, що Андрюха зв'яжеться з якоюсь поганню, брудною компанією і почне курити сигарети. В подальшому, компенсуючи свої дитячі тюремні роки, він почав курити не тільки сигарети. Ще бабушка змушувала Андрюху читати по вісім годин на день, від чого у пацана розвинулась короткозорість. Фріл відверто зневажав свою бабушку, запевняючи нас, що та стара паскуда зіпсувала йому життя. Ми з ним погоджувалися і продовжували бухати.

Зовні Андрюха, себто Фріл, був схожий на дауна, я маю на увазі, що одежу, яку він носив, можна було сміливо віддавати біженцям із Пакистану. Та, в принципі, ми всі так вдягалися, і наші шмотки були далеко не кращого ґатунку, ми вдягалися лише в секонд-хенді, де принципово ніколи нічого не купували, а так само принципово крали… Ці кляті секонд-хенди для нас існували, аби задарма вдягати типу модні лахи. Ні фіга собі, думали ми, грьобані німці та італійці передають нам свій поношений одяг як гуманітарну допомогу, а ці підари араби деруть з нас втридорога, наповнюючи свої безрозмірні кишені нашою національною валютою. Суки, думали ми, і, в принципі, мали рацію.

Власне, до чого я все хилю? Жили вони втрьох в одній квартирі, курили дешеву черкаську траву, іноді бухали, іноді дивилися телевізор. Нормальне таке життя, без всяких. Я б теж так жив. Я теж так жив…

Ми з Толяном довго стоїмо під вікнами і чекаємо, поки спуститься Віталік і відкриє парадні двері. Нарешті воно, тобто Віталік, спускається. Його зовнішній вигляд мені одразу говорить багато про що, а саме про те, що життя — це суцільний карнавал. Так і говорить. Давай, чувак, у нас тут карнавал, ми епікурейці нового часу, тут все дозволено, бачиш, як я виглядаю, я виглядаю як останній придурок, а тому заходь, ми раді тебе бачити, ми вже давно чекали на ще одного такого, як ми, придурка, який народився на цей світ, аби витрачати своє життя не на дрібниці суєтності, а на тривалий і якісний пройоб. Ти не думай, що вся річ у грошах. У нас їх ніколи не було, ми тут живемо за рахунок повітря, пропахлого мокрими ганчірками та кремом для гоління «Арко», розумієш, чувак, далі говорить його зовнішній вигляд, гультяйство — це те, заради чого варто жити. Гультяйство? — перепитую я. Так, відповідає зовнішній вигляд Вія, гультяйство. Розумієш, чувак, у нас немає бабок, але приїхав ти, зі столиці, і в тебе вони мають бути, тому давай, вали за якимсь бухлом. Слухай, кажу, а ти не заїбав? Ні, каже він, все нормально, хочеш — я збігаю.