Сині двері зліва - Чех Артем - Страница 14

Марія Федорівна спостерігала за пальцями Івана Івановича й раділа, що нарешті її донька віднайде своє щастя з такою милою й інтелігентною людиною, як наш головний герой.

Але наприкінці мовчанки наш головний герой дійшов ще однієї думки, яка наштовхнула його на те, щоб озвучити її уголос. Тим самим тишу було перервано.

— А Валя? — ледь не істерично запитав наш голов ний герой. — Як бути з нею?

— Валя? — в унісон перепитали Корф і Арманьяк.

— Так, Валя. Як бути з нею?

— З нею, — підхопила Корф, — будь поштивим. Оберігай її від нехорошого люду. Вона дівчина тонкої душевної організації. Можна сказати, уразлива.

— Ні-ні, ви мене не зрозуміли. Я не те мав на увазі. Я стосовно іншого. Валя згодна? Згодна бути зі мною, так би мовити…

— Так би мовити згодна, — полегшено відповіла Корф, і вони з Іваном Івановичем перезирнулися. — Більше того, — продовжила Марія Федорівна, — вона мені цього не казала, але я запримітила, як вона на тебе дивилася, які емоції вирували в її невеличкому мозочку, які бісики іскрилися в очах… О-о-о! Таке може побачити тільки мама. Мама…

«Це добре», — подумав наш головний герой і запропонував випити по чашечці кави.

Марія Федорівна, посилаючись на роботу й довічну вахту, відмовилась. Вона на чотири з половиною секунди глянула на себе у дзеркало, що висіло в коридорі, підправила каштановий кок на своєму черепі й негайно щезла з поля зору чоловіків. А от Іван Іванович випити кави погодився. Навіть з ентузіазмом. Тобто…

— З коньячком, — він хитро глянув на нашого головного героя й дістав зі своєї сірої дубленої курточки невеличку пляшечку коньяку. — Відзначимо наше з вами братання. Ми ж уже майже брати.

— Брати? — здивувався наш головний герой.

— Ну родичі. Майже. Хіба ні? А там де родичі, там і брати. — І пляшка коньяку перекочувала на всипаний крихтами стіл.

— Це коньяк? Заморський? — поцікавився наш головний герой.

— Це для більшості людей коньяк, а насправді — це арманьяк!

— Арманьяк? Це ж ваше прізвище…

— Ну, на те воно й прізвище, — втаємничено посміхнувся Іван Іванович. — Якщо келих потримати деякий час та нагріти теплом долоні, ви відчуєте легкий ванільний аромат, який додає дуб, різноманітні квіткові пахощі та повів сливи і стиглого перцю.

— На жаль, у мене немає келихів. Тільки чашки.

— Так ми ж із кавою. Заварюйте мерщій! — І Іван Іванович від хвилювання почав швидко-швидко облизувати свої тонкі, немов у батька Клінта Іствуда (думаю, вони з сином були схожі), губи.

— Це арманьяк із сорту Фоль Бланш. Бачите, що тут написано? Millйsime! Це означає, що виготовлений він з винограду одного року. На відміну від коньяку.

Близько години Іван Іванович балував нашого головного героя різними своїми судженнями з того чи іншого приводу: і про шахи, і про матінку, Людочку Прокопівну, і про Валю.

— Ви знаєте, — ледь не кричав Арманьяк, — тут у нас недалеко магазинчик є. Так, нічого особливого: магазин як магазин, але у тому магазині є охраннік, ну, як охраннік — сторож при садибі. Так той, щоб ви знали, називає ладью турою. Я йому кажу, що ладья — вона скрізь ладья, а він мені каже, що це тільки на Півночі всякі уркагани називають туру ладьйою. Я йому одне, він мені інше. Докторе, кажу — він попри те, що сторож, ще й якийсь доктор, — докторе, що ви собі думаєте, може, ще й ферзь королева? Психує, матом кричить, руками махає. Он, кажу, у нас взагалі ладью зображують сортиром. От візьміть, кажу, підіть до сувенірної крамнички, хоча б у ЦУМ, кажу, зайдіть, там і побачите: пішаки — холопи, слони — козарлюги, а ладья, друга фігура після ферзя, — нужник. А це чому, бо у нас все так. Ні тобі кораблів, ні тобі хоча б веж — одні сортири посеред городів стоять.

Внутрішньо наш головний герой погоджувався. Зовні теж. І хоч він не кричав, але так само вважав за свинство ті ситуації, коли ладью називають турою.

А потім Арманьяк пішов. Але наостанку, аби підсилити бажання нашого головного героя одружитися з Валентиною Казимирівною, додав:

— Я чув, ви педіатр. Лікар. То знайте, що ви неодмінно з нашою Валюшкою знайдете спільну мову. Вона теж лікар. Щоправда, травматолог. Працює тут, поруч, у лікарні охорони матері і дитини. Якщо ви ще не знайшли роботу, то Валюша вас до себе візьме, вона там на хорошому рахунку. А головне — квартира! Розумієте! Квартира трикімнатна. Живіть, плодіть дітей, радійте! А я до матінки… Я буду з нею. Бо Людмила Прокопівна — найкраща у світі мама.

І пішов. Наш головний герой зачинив за ним двері й принюхався. Пахло паскудно. Швидше за все потом. А ще швидше — від нього самого.

— Наче півжиття прожив, — проговорив він уголос і посміхнувся. Все-таки Іван Іванович приємна людина. Він, до речі, був другим, хто нашого головного героя називав на «ви». А це багато про що говорить.

Кілька тисяч думок одночасно гасали у голові нашого головного героя. Вони, немов спринтери на змаганнях, намагалися досягти своєї мети, розірвати власними широкими грудьми стрічку переможця — так і кричали, перебиваючи одна одну: я! я перша!

Та наш головний герой, перш ніж приймати якісь рішення, вирішив набрати повну ванну й занурити у гарячу воду своє виснажене тіло. Цим одним рішенням, до речі, і була ванна гарячої води.

Але перед тим йому кортіло неодмінно поділитися новиною. З ким? Напевно ж з Ніколаєм.

— Нічєго, что нємци в Польше… — підспівував він, направляючись до телефону.

Один знайомий юрист

— Мене оженили!

— Тебе женили?

— Так, мене оженили.

— То треба радіти!

— Я не знаю, що мені робити, Ніколай. Розумієте, все так швидко, стрімко, блискавично! А головне, Ніколай, обіцяють ще й півцарства на додачу!

— Півцарства — це, звичайно, добрий резон… А що за півцарства?

— Квартира, робота у лікарні. Та й, взагалі, Ніколай, це, певно, любов…

І тут Ніколай, несподівано для всіх — та, певно, і для самого себе — хряснув слухавкою, що спричинило появу коротких гудків, які сповістили нашому головному герою про те, що Ніколай хряснув слухавкою.

«Образився, чи що, — подумав наш головний герой, — але чому? Іноді цього Ніколая важко зрозуміти».

Після цих думок він попрямував до ванної кімнати й занурив своє худе та засмагле тіло у гарячу воду, що спричинило раптове запаморочення голови і, як наслідок, глибокий, немов прірва часу, сон.

Переповідати те, що снилося нашому головному герою, ми не будемо. По-перше, чужі сни — це надзвичайно нудно, а по-друге, сон нашого головного героя був настільки дивним і позбавленим логіки, що переповідати його те саме, що перечитувати амшелевий «Замок», знаючи кінцівку наперед.

Потім наш головний герой прокинувся. Потім — це потім. З часом, можливо, кілька хвилин по тому, можливо, годину. Але факт залишається фактом — збудив нашого головного героя телефонний дзвінок.

Поспіхом витершись великим червоним рушником, наш головний герой, залишаючи мокрі сліди (певно, поганенько він витерся), вибіг до кімнати і зняв слухавку.

— Ти шо, спав у ванні? — крикнув Ніколай.

— Заснув трохи, — наче виправдовувався наш головний герой. — А звідки така інформація?

— Професійна дедукція, новенький! Я в цій справі підкований, наче пес на ланцюгу!

— Ясно.

— А шо тобі снилося? Ну, це так, просто цікаво, розумієш?

— По-перше, чужі сни — це надзвичайно нудно, а по-друге, мій сон був настільки дивним і позбавленим логіки, що переповідати його те саме, що перечитувати амшелевий «Замок», знаючи кінцівку наперед.

— Я в цих ділах нарваний, новенький. І я зрозумів, куди ти хилиш! Я на цих хрестословицях, як кажуть, не одну ногу зламав! Ти краще от шо скажи: все нормально?

— Господи, Ніколай, звісно, все нормально! Ви не будете проти, якщо я вдягнусь? Я тільки з ванни.

— Спав?

— Що?

— Питаю, спав у ванні?

— Ну, я ж уже відповів. Давайте я вдягнусь, а вже потім передзвоню.