Сині двері зліва - Чех Артем - Страница 23

На порозі стояла далеко не Валя, а ближче Іван Іванович. І хоч той був розхристаний та, певно (цього ми достовірно не знаємо), наповнений терпким соком, однак бажання злитися з ним у поцілунку або разом качатися по підлозі у нашого головного героя не виникло.

— Так і двері зламаєте, — промовив Іван Іванович, облизуючи тонкі губи. Це, мабуть, свідчило про те, що нашого головного героя він бачити не очікував і тепер явно хвилювався. А ще Іван Іванович гриз яблуко.

- Іване Івановичу, — наш головний герой яблука не гриз, але хотів би, тому оце його «Іване Івановичу», швидше, було адресовано яблуку, ніж безпосередньо Івану Івановичу.

— Яблучко? — запропонував Арманьяк. — Проходьте. Наш головний герой пройшов. Від яблука не відмовився.

- Іване Івановичу, — вдруге промовив наш головний герой. — Де Валя?

— Валя спить.

— Послухайте, Марія Федорівна заявила, що Валі мені не бачити як власних вух…

— Так і заявила?

— Ні-ні, не так, звичайно. Львів… Рита Львівна хоче мене оженити на своїй єдиній наймолодшій доньці. Рима — дівчинка хороша, навіть добра в якомусь сенсі, але ж не мені з нею бути… розумієте? А Марія Федорівна тепер не віддає мені Валю. Боїться за своє місце.

— Чекайте-чекайте… Як не віддає? Хто її питати буде!

— Це ваша справа. Але я не хочу неприємностей. Годину тому… ну, може більше, я побився з Ритою Львівною. Уявляєте? Побився. Дав їй по морді, зацідив так… нормально. А тепер я нічого не знаю. Я тепер усього боюсь. Ніколи не боявся — і боюсь.

— Ого! — присвиснув Іван Іванович. — Прямо по морді? А що з вашою головою? У вас подряпини. Рита Львівна дала здачі?

— Ні, це «жигульонок»…

— А?

— Та впав я.

— Тобто Рита Львівна отримала по заслузі і вас не побила?

Наш головний герой кивнув.

— То за це треба випити, хороший мій! Обов'язково! Арманьяк?

— Не зараз, Іване Івановичу, не зараз… Давайте потім. Мені терміново треба поговорити з Валею. Необхідно все з'ясувати, чи хоче вона за мене заміж, чи коритиметься своїй мамі…

— Звичайно, хоче! — перебив його Арманьяк.

— Я це волів би почути від неї.

— Вона спить.

— Не час тепер спати, Іване Івановичу! Збудіть її, я вас благаю… Валю! — прокричав він кудись у далечінь і темінь кімнат.

— Не кричіть, розбудите.

«Розбуджу, — подумав наш головний герой, — власне, цього я і хочу».

— Валю! — знову прокричав він.

— Ну добре, добре, тихіше. А то і справді розбудите. Я вам зараз все поясню. Зараз. Зачекайте, дайте дух перевести, з думками зібратися. Зараз, секунду. Зараз все поясню вам… Може… арманьяку вип'ємо? Ні? Ну, тоді сідайте сюди, ага, під стіночку… Чаю? Добре…

Іван Іванович заходився заварювати чай, а наш головний герой, передчуваючи неприємності, почав розглядати кухню, в яку його запросив Арманьяк.

«Кухня як кухня, — подумки відзначив наш голов ний герой, — гарна кухня. І ці шторки такі приємні, в півниках, і скатертинка симпатична, рожева, немов черево щеняти, і вазочка з печивом… здається, пісочне? І чайничок який у них милий, а ця картина, натюрморт — усе так витримано… і холодильник новий, великий… «Норд»? А ні, "ЕлДжі"».

— Холодильник я заберу до матінки, — перебив його Іван Іванович. — Холодильник є ще на балконі, старенький, щоправда, але працює нормально… Ваш чай. А тепер слухайте.

Наш головний герой слухняно сконцентрував свою увагу на словах Івана Івановича, але те, що він нарешті почув, ніяким чином не могло вкластися до його голови. І не тому, що почуте виявилось аж таким вражаючим, а тому, що наш головний герой просто не міг второпати, що ж сказав Арманьяк. Либонь, то було щось надто швидке й невиразне.

— Валя не знає поки про те, що стане вашою дружиною. Але те, що вона цього хоче, це факт.

Приблизно так і сказав Іван Іванович.

Після того як це не вклалося у голові нашого головного героя, він поставив одне-єдине питання:

— Але як ви могли сватати Валю без її відома? Ніні, я все розумію, сватати ви її могли, і навіть без відома, але ж так не робиться. Це, вибачте, неприпустимо!

Арманьяк, так швидко облизуючи губи, що міг би стерти їх до ясен, розлився невеличкою тирадою та роз'ясненням свого політичного й життєвого бачення:

— На ділі я демократ, — у голосі Арманьяка прослизнуло щось втаємничене, він заговорив пошепки, час від часу озираючись навколо себе, — і, якоюсь мірою, ліберал, розумієте? — продовжив він, рясно стікаючи потом. — Я людина, схильна до надмірної поблажливості. Але в моїй душі перетлівають якісь такі надзвичайні штучки, такі їжачки, знаєте, авторитарні, диктаторські. Часом мені хочеться зігнати все це стадо за колючий дріт і кожному пояснити методом черевика та нагайки, як варто жити. Лібералізм мій — від боягузтва та безпорадності, дай мені волю, я б розтрощив усе це кубло, розігнав би всіх по кутках, наче тарганів, і змусив би боятися. Але я слабкий і маленький, — його смагляве обличчя впритул наблизилося до вуха нашого головного героя так, що останній почув, як із пор на шкірі Іван Івановича витікає піт. — Тому, коли в душі моїй визрівають прагнення, коли я чогось сильно-сильно хочу, то дію не найліпшими методами. Іноді брешу. Так-так, брешу. Як от, наприклад, вам. З одного боку, мені хочеться і вас також загнати до центру стада, а з іншого — дати повну свободу дій. Але ж ви, вибачте, тюхтій. Ви слабак. Такий самий, як, зрештою, і я. І серед двох обов'язково знайдеться людина сильніша, людина, у якої одні якості розвинені більше, інші — менше. От тому я й пішов на таку хитрість. Повірте мені, наше з Валюшею сімейне життя нікуди не годиться, і я бачив… я бачив тоді, коли сидів біля ліфта, — ви ж пам'ятаєте, як я гепнувся, — так-от, я добре бачив, якими голодними очима на вас дивилася Валя. Це не порожні припущення, повірте мені. Тому я хочу, щоб усе вийшло природно, щоб ви з нею ближче познайомилися, поспілкувалися, зводили її в концерт, тобто, вибачте, на концерт, а тоді вже освідчилися, і вона, я впевнений, з радістю погодилася б стати вашою дружиною, а ми тим часом підготували б усі необхідні документи для розлучення та злучення, перепрошую, гм-гм, одруження. Тим більше, у Артура, ну… ви ж знайомі з Артуром? От і чудово. В нього є один знайомий юрист… Ми з Артуром — друзі вже багато років, і він пообіцяв мені допомогти. Та й вам обіцяв, якщо не збрехав.

— Не збрехав, — відповів наш головний герой. — Тільки навряд чи він допомагатиме, цей ваш Артур, бо перебуває на службі у Рити Львівни, а та, якщо ви не забули, дуже й дуже не в захваті стосовно нашого з Валею одруження. Але ваша позиція, Іване Івановичу, мені зрозуміла. Можна й так. От тільки чи буде це нормально — так, за спиною у Валюші?…

— Нормально! Розумієте? Нор-маль-но! Ми ж із вами не проти неї у змові, ми — за ваше благополуччя. Тому все дуже й дуже нормально… А Артур — ви не переживайте. Він як той Труффальдіно, Тартюф. Ні, Тартюф… то трохи інший. Артур, бачте, мій друг, а не Рити Львівни…

В цей час у кімнаті почулися невиразні звуки, заскрипіло ліжко, і від цього скрипу кров нашому головному герою вдарила в голову, неймовірно збудивши його уяву. За хвилину заспана і, здавалося, застуджена Валя вийшла на кухню. Ї ї тіло було обтягнуте чимось схожим на льняне рядно, над яким безпомічно звисали руки, вздовж і впоперек перерізані червоними смужечками, які, певно, утворилися від контакту з грубими випуклостями постелі.

— Ваню, у нас гості? — запитала вона і зітхнула, від чого груди її високо піднялися.

— У нас… да, у нас тут невеличкий гульбан. Ти у нічну зміну сьогодні?

— Я вихідна, Ваня.

— Ах, ну звичайно. Я забув зовсім… До речі, познайомся, це…

— Ми вже знайомі.

Валентина Казимирівна сіла на краєчок високої табуретки і знову зітхнула. Наш головний герой відчув її запах. Так зазвичай пахнуть тільки волошки. Або ваніль.

— Або тюльпанчик, — промовила Валентина Казимирівна, піднялася і вийшла з кімнати.

— Валюш, приєднуйся до нас.