Сині двері зліва - Чех Артем - Страница 26

— Характер, — припустив наш головний герой, але налив молока у блюдце. — Захочеш — візьмеш, — сказав він Цуцику. — Хоч відігрієшся, і те слава богу.

Сказавши це, наш головний герой увімкнув телевізор. По всіх каналах, окрім національного, йшла реклама. Національний показував передачу про Києво-Печерську лавру. На цьому наш головний герой і заснув. Але не до кінця. До кінця заснути йому не давали думки про діда, який мав бути головним персонажем цього думання і про якого він збирався думати, стоячи в супермаркеті. Дід нашого головного героя був хорошим.

Такі діди насправді рідкість.

В нього були сильні руки і гаряче серце.

Ще давно, до народження нашого головного героя, дід був головою колгоспу. Це був добрий і чесний господар, який за все своє життя ніколи нічого не вкрав і ніколи нікому не заздрив. Дід набив свої руки за довгі роки щотижневих ударів по одній сільській фізіономії. Цю фізіономію звали Ромою. Його батько був циганом, мати — росіянкою, яких спочатку звів концтабір під славним містом Любліном, а потім закохав один в одного фронт, куди вони пішли одразу після звільнення в'язнів цього концтабору Червоною армією. Батька, щоправда, швидко вбили. Свої ж, конокради. А матір загинула трохи пізніше від рук своїх же російських урок. І залишився їхній син сам-один, і кров циганська текла в його жилах, і сонце розігрівало її, і кочував Рома від села до села, аж поки не забрів до Чернігівської області, де закохався у славну україночку Галю, й народилося у них двоє не дуже гарних, але цілком здорових діточок. Так уже любив Роман свою Галю, що аж завидки брали односільчан, але разом з тим був у ньому стрижень кочовий, що тягнув його до безкінечного циганського танку по степах та луках. Він стримував ту свою кров горілкою. Як напивався, одразу забігав до хати та лупив з горя свою Галю. Тільки та була мудрою жінкою, все розуміла і пробачала Романові його жорстоку вдачу. Але сам Роман собі не пробачав, йому неодмінно треба було покарати себе, і тоді він ішов по селу та чіплявся до людей, аби ті, добрі люди, надавали йому по пиці. Коли ж він отримував бажане, то весь у синцях приходив додому, брав баян, стілець, виходив на вулицю, сідав під старезною, немов літочислення, вільхою і починав грати. Довго грав, міг і до ночі, і до ранку грати. І ніхто не наважувався йому заборонити це, бо тоді робився Роман сильнішим за дуб і страшнішим за самого нечистого — всіх умент розкидував і знову сідав розтягувати міха баяна.

Але набридло йому бути битим кожним зустрічним. Якщо отримувати, то від людини знаної, яку поважають. І став він до діда нашого головного героя ходити. Прийде у суботу ввечері, стане на ґанку і кричить:

— Василю! Василю, друже!

Вийде тоді друг до Романа, розмахнеться і як трісне його межи очі — той аж до клумби з незабудками й відлетить.

І так щосуботи. А коли діти підросли, став Роман пити ще частіше. Тож хоча і зняли вже діда нашого головного героя з головування у колгоспі, але приходити до нього Роман не припинив. Чи не щодня ходив він до діда, а той безвідмовно лупив Романа. Саме таким чином і стали в діда дуже сильними руки. Надзвичайна та сила передалася згодом нашому головному герою, разом із дідовими чесністю й порядністю. І хоч як мати не змушувала його часом іти проти власних принципів, він ніколи не міг собі такого дозволити, а якщо і міг, то у дуже маленькій кількості і в дуже незначних випадках, і силу свою застосовував лише у надзвичайних випадках.

…Стоп! Стоп! Тпр-р-р, зальотниє! А тепер повернімося на кілька століть… ну добре, не століть, на певний час. На певний час назад. Що сталося? Жив наш головний герой? Жив. Щось його не влаштовувало? Та, в принципі, все влаштовувало. Щось його гнітило? Померла його кохана. З'їли її свині. Погано. Відлежався, виплакався, місяць минув, третій, але ж все то якось забулося. Звичайно, рубець залишився — з ребро долоні. Далі? Він працював у лікарні, був поважною людиною і, у певних масштабах, відомою особистістю. Мав славу. Добру славу. Сенсу в житті, хоч і був християнином, щоправда, не бачив і ні в що не вірив. Медицина — це вам не іграшки, тут по живому ріжуть. Але головне, що столиця, з усіма її мерами та Ритами Львівнами, нашому головному герою, у принципі, триста років була потрібна, тобто не потрібна вона йому була триста років. Вийшло ж так, що наполягла матінка, наполягли сусіди, дядя Вітя навіть сумку подарував. Дорожню. І поїхав наш головний герой, приїхавши до того, що тепер було б добре, якби він влаштувався працювати у «швидку допомогу». Як там? 03? Ні, здається, вже 103. Неважливо, зрештою. Отож, стане він працювати на «швидкій допомозі», збагатиться досвідом, віддасть чимало сил, енергії, можливо, врятує не одне життя. А далі? Стане він лікарем? А сенсу? Який сенс бути одним з двадцяти восьми тисяч лікарів у цьому місті, якщо можна бути одним-єдиним у своєму селі? Плюс до того бути щасливим, мати господарство, корову, знову ж таки, кроликів. Питання.

Зрозуміло, що сенсу не було ніякого. Сенс — то для теологів і теософів, а життя — воно для людей. Звичайних людей: лікарів, учителів, майстрів там різних, водіїв. Чи існує ціль у їхньому житті? Питання. Отже, якщо немає сенсу жити в столиці, то тим більше його не буде і на батьківщині. Але, припустімо, він би знайшов той смисл. Оно діти — квіти життя. В цьому ракурсі страждання, постійні угноєння компостом, полив, підгортання, врешті-решт, просто необхідні, щоби квіти виросли здоровими і гарними, з духмяним повівом, як і належить квітам…

Але ж хіба не він, не наш головний герой, був найрозумніший і найкращий? Він. І найрозумніший, і найкращий. Значить, потрібна була лише самка, яка б народила йому сина. Ну, можливо, доньку. Неважливо. То яка тоді різниця, хто б йому міг народити? Валя, яку він і не знав, зрештою, чи Свєта, сусідка, онучка дяді Віті? Питання. Та у нього у селі таких валь було хоч греблю гати, як кажуть. Ну, добре, не гати і не греблю. Але чи потрібна вона була йому? Невже всім тим змістом переїзду до столиці була Валя? Невже одна, вибачте, піхва могла зруйнувати весь його затишок, усю теплість та захищеність утроби? І чи не краще було б повернутися назад, до рідної лікарні, й зажити у благополуччі та злагоді? Не краще…

Тепер повернемося назад, перестрибнемо цей певний час і опинимося у шкурі нашого головного героя, який закидає собі досить справедливі питання: а що люди скажуть? Що сказали б його односельці, коли б повернувся наш головний герой, так нічого і не досягти? Так і сказали б: що, зламався? Програв? Алес?

Алес.

А можна ж було б вистояти, видряпатися, прислухатися до матері і… по трупах, по трупах, до найсмачніших грушок, нагору…

— Алло!

— Алєу!

— Ніколай? Я такий радий тебе бачити, Ніколай! Тобто чути, — думки про дідуся перервалися.

— Що робиш?

— Чекаю.

— На кого?

— На щастя.

— На долю, на многая літа, чи як там?

— Ага. Я вам телефонував…

— Да, Рима казала.

— А що, ви з…

— Ох, новенький! Не баба — вогонь! Ну, це вже моє лічне. Вона про тебе розказала. Все розказала. Не бійся, новенький, прорвемося. А за те, що вцідив Львівні, тобі від мене персональне і велике вері гуд та дякую.

— Яблуко? — не дочув наш головний герой.

— Ага, і яблуко теж. Ти молодець. Я тобою пишаюся. Знаєш, ти якщо хочеш, заходь.

— Куди?

— До мене.

— Як до тебе?

— В гості. Я на п'ятнадцятому поверсі живу. Квартира сто дванадцять. Зайдеш?

— Коли?

— Сьогодні. Зараз.

— Зайду, а чого ж?

— Ну, тоді чекаю, наче дівка чаю.

І він зник. Стрімко, немов стріла, що була пущена з лука Амура. Десь так.

За чотирнадцять хвилин наш головний герой встиг збігати до магазину, купити цукерок, пряників і вина. За три хвилини встиг перевдягнутися в ошатний костюм і піднятися ліфтом на п'ятнадцятий поверх. Довго стукати не довелося. Двері одразу відчинила Рима.

— А Ніколашки немає, - винувато промовила вона, стоячи на порозі квартири у синіх, немов Чорне море, шортах і сірій, немов Баренцове море, майці.