Сині двері зліва - Чех Артем - Страница 6

Сльози котилися з очей карлиці бурним річищем, наш головний герой збігав на кухню, відшукав ганчірку і, взявши у Рими швабру, заходився витирати гіркі, немов чорноморська сірка, сльози.

— Мамка тебе по голівці не погладять! — її атавістичне тіло забилося у блазнівських конвульсіях, що неабияк злякало нашого головного героя.

— Ну що? Що я зробив не так? — болісно зітхнув наш головний герой.

— Все ти зробив не так. Образив бідолашну дівчинку.

— Та не ображав я вас. Що за ідіотизм, що за виставу ви зараз переді мною розігруєте? Повірте, це ні до чого ладного не призведе.

— Ще як призведе, — пхинькала Рима писклявим голосом. — Мамка вам всиплють! Хо, всиплють! Мало не здасться!

— Ану йдіть звідси, повертайтеся до своєї квартири, — наш головний герой щосили намагався тримати себе в руках. — Давайте-давайте, мені ваші істерики не потрібні. Все, повертайся до квартири, — він намагався розвернути Риму на дев'яносто градусів, тим самим направляючи її дитяче тіло у напрямку сміттєпроводу.

— Е ні, - погрозливо заверещала Рима, — спочатку до мамки. До мамки! Нехай знають, який у мене сусід, яку зміюку вони пригріли. Підколодну! Спочатку до мамки, а вже потім до квартири.

Забравши у нашого головного героя швабру, Рима натиснула виклик ліфта і наостанок прокричала:

— Сусід! — так, немовби це мало бути як мінімум образливим.

Наш головний герой зачинив двері і розпластався посеред коридору. Від утоми, ясна річ.

По всій квартирі були розкидані напіврозібрані речі, десь під табуретом валявся станок для гоління, який так і не віднайшов свого притулку. Рюкзак, наче покинута й забута лялька, тихенько поскрипував у кутку. На місто вляглися ранні грудневі сутінки, за вікном сигналили автомобілі, що застрягли у безкінечному заторі, кричав двірник, гамірливі голоси школярів відбивалися у стелі, з крана крапала вода, а наш головний герой, пересилюючи раптовий головний біль, що був викликаний низкою істерик та баталій, повільно, але методично розкладав речі. Спіднє — у середню шухляду, шкарпетки та кальсони — у верхню. Станок для гоління. Десь мав бути станок для гоління.

Пролунав телефонний дзвінок.

Нестримна лють

- І хто ж це мені телефонує? — запитав наш головний герой у того, хто йому телефонував.

— Це я! Привіт!

Це був він.

— Хто? Я не розумію!

— Тю, кажу ж, що це я! Ніколай! — це був Ніколай, і він кричав.

— Ніколай, щось трапилось?

— Ні!

— Ви телефонуєте з Бірми?

— Звідки?

— З Бірми.

— Це що? Назва ресторану?

— Ні, це назва країни. То ви телефонуєте з Бірми?

— Ні! Я з дому! А з чого ти взяв, що я у цій, як її…

— Бірмі.

— Точно!

— Тому що ви кричите. Ви весь час кричите, наче ви телефонуєте з іншої країни. Це така фішка?

— А?

— Питаю, так треба, у сенсі, кричати?

— Вибач! Слухай, що я хотів: у тебе все гаразд?

— А що може бути не гаразд? — Терпіння нашого головного героя перебувало на стадії, коли воно, терпіння, може вибухнути, немов балон з гелієм, який кинули до вогнища.

— Ну, я не знаю! Крани не течуть?

— Ще не перевіряв.

— Так перевір ти! Думаєш я за тебе ходитиму і перевірятиму твої крани?

— Ніколай, це необхідно робити зараз?

Ніколай задумався. Пролунав тріск, шипіння, але зв'язок не розірвався.

— Так! Це треба зараз, щоб потім не було тужливих рапсодій!

— Добре, я перевірю, але благаю вас не телефонувати мені з таких дріб'язкових причин. Не кладіть слухавку.

Наш головний герой, стримуючи себе, аби не ляснути телефоном об стіну, вийшов з кімнати, зайшов до ванної, перевірив наявність несправностей і, впевнившись, що таких не існує, повернувся до телефону.

— Алло, Ніколай?

— Ага! То як там справи з кранами?

— Все гаразд.

- І з-під ванної теж не тече?

— Не тече.

— Ти перевірив?

— Так, я перевірив.

— Точно? Дивись, щоб потім не було ніяких липневих морозів.

Наш головний герой поклав слухавку, вилаявся і повернувся до ребусів, які хоч і добряче йому обридли, але їхнє завершення було необхідним для подальшого затишку та благоустрою квартири.

Знову задзеленькав телефон. Наш головний герой презирливо глянув у його бік і спокійно продовжив зав'язувати шкарпетки у клубки. Так колись навчила його матінка. Шкарпеточка у шкарпеточку, вузлик до вузлика.

Близько десятої години вечора наш головний герой нарешті закінчив свої буденні клопоти, випив склянку солодкого чаю з бергамотом і зробив висновок, що настав час лягати спати. Власне, час іще не настав, адже зазвичай наш головний герой лягав після дванадцятої, але така вражаюча втома накотилася на нього, що не лягти спати саме зараз було б подібно до смерті. Зрештою, наш головний герой так і подумав: якщо я зараз не ляжу спати, то помру. Але попереду на нього чекала болісна процедура. Всовувати ковдру до підодіяльника. Вдома це робила матінка. Коли наш головний герой навчався у медичному інституті, то спочивав у спальному мішку. В цій же квартирі, майже у центрі мегаполісу, не було ані спального мішка, ані матінки. Тому болісна процедура цілковито і повністю лягала на його кволі плечі.

Проте і з цим завданням наш головний герой впорався. Щоправда, намучився добряче.

Ліжко виявилося зручним, точніше не ліжко, адже ліжка як такого у цій квартирі не було, проте був розкладний диван.

— Ніколи не думав, — пробурмотів наш головний герой, гасячи світло у лампі, що стояла на журнальному столику поруч, — ніколи не думав, — повторив наш головний герой, занурюючи своє обличчя у подушку, — що на дивані можна так зручно спати.

За три з половиною хвилини він по вінця загруз у глибокому, немов провалля, сні.

Було двадцять три хвилини на двадцять третю.

Рівно за сорок вісім хвилин пролунав телефонний дзвінок, який і розбудив нашого головного героя.

— Господи, — вилаявся він, — мені ж тільки-но почали снитися леви. Якщо це знову Ніколай, я покладу слухавку.

— Алло, — роздратовано привітався наш головний герой.

— Алло!!! — прокричав Ніколай.

— У Бірмі ранок? — поцікавився наш головний герой.

— А? — не зрозумів саркастичного підтексту Ніколай.

Але наш головний герой уже поклав слухавку, і не встиг він її покласти (хоча ні, встиг, інакше не відбулося б того, що відбулося), як знову пролунав дзвінок.

Наш головний герой проігнорував саме поняття такту, а тому вдав, наче його немає вдома. Більше того, він знайшов важіль регулювання гучності на цій далеко не сонній бежевій жабі і поставив його на мінімальну гучність, яка дорівнює тиші.

— Може, хоч рись мені насниться, — пробурмотів наш головний герой і заснув.

О дев'ятій годині ранку хтось постукав у двері.

Наш головний герой нещодавно прочитав книжку, де один з героїв, Ніл Палич, ніколи не дзвонив у двері, а лише стукав, немов сусід за комуналкою, що прагнув чужих квадратних метрів.

Відчинивши двері, наш головний герой побачив стінку навпроти, але, згадавши вчорашній конфуз, подивився униз, де окрім килимка та трьох недопалків нічого не побачив. І тільки він зібрався було зачинити двері, як із-за них вискочила карлиця у синій брючній піжамі, що була розцяцькована в жовті ведмедики.

— Ага! Не чекав? Це я так, тебе обдурити хотіла, — побажала доброго ранку карлиця.

— Обдурили?

— Обдурила! Я чого прийшла. Насправді, ти мені триста років не потрібен, але мамка попросили, щоб ти увімкнув звук на телефоні.

— Я ще сплю.

— А мамка попросили!

— Добре, я увімкну звук.

— Ну… тоді… як хочеш, захода на оладки. З яблуками.

— Дякую, — ввічливо відмовився наш головний герой, — іншим разом.

— Як хочеш, — і Рима, в одних махрових шкарпетках, навіть без капців, знову зникла у своїй квартирі. Наш головний герой знизав плечима й зачинив двері.

На вигляд він міг би дати цій Римі років тридцять, а то навіть тридцять п'ять, але поведінка її натякала на те, що у чотирнадцять поводять себе нічим не краще, ніж у тридцять, а то навіть у тридцять п'ять.