Пластик - Чех Артем - Страница 15

— Чого дивишся? — запитала Валя.

— Так. — Гормони робили свою роботу.

— Як там твої справи з Маргаритою? Чи це не моє діло?

— Та чого? Нормально справи.

— Скільки ви вже?

— Півтора року. Тримаємося, — і він якось дурнувато всміхнувся.

— Хочеш мене поцілувати?

Ваня мовчав.

— Як хочеш, — з іронічною усмішкою сказала Валя.

Розмова не клеїлася. Щось обох сковувало, щось їх тримало. Ваня хотів піти, але не хотів. Валя хотіла, щоб Ваня пішов, але також цього не хотіла.

— Я піду, — сказав Ваня.

- Іди.

— Ні, я ще чаю, — зашарівся він.

— Добре, — індиферентно промовила Валя, але внутрішньо зраділа.

— А я ж удвічі старша за тебе. Ти ще хлопчик? — вона вже давно не боялася розмовляти на такі теми.

— Можна, я не відповім?

— Хлопчик, — констатувала Валя.

— Хочу! — раптом зойкнув Ваня.

— Що хочеш?

— Поцілувати.

— Ну поцілуй, — усміхнулася Валя й жадібно зиркнула на Ваню.

Ваня, намагаючись контролювати свої рухи, аби вони здавалися природнішими, наблизився до Валі і, ненароком перекинувши чашку й наробивши жахливого какофонічного грюкоту, поцілував й, але, злякавшись, влучив кудись не туди — кудись між носом та губами.

Валя розсміялася. Міцно обгорнула Ваню і, не вагаючись ні секунди, засмоктала у себе пів його обличчя. Бідолашному хлопчику на мить здалося, що у Валі з рота неприємно пахне, але здалося лише на мить, і він повністю віддався безвідповідальній і некерованій жінці…

Так сталося, що їхні відносини зайшли трохи далі, ніж планувала собі Валя. Ваня ж нічого не планував, а тому сама нагода зустрічатися з дорослою жінкою двічі на тиждень заради плотських утіх викликала у нього захоплення й заздрість до самого себе.

«У такі юні роки, — розмірковував Ваня, — з жінкою. З такою жінкою».

А от Маргарита була неготова до дорослого життя і врешті сама сказала, що невідомо скільки буде неготова. А Ваня був готовий. Більше того, він весь час думав про це, його тонкі душевні настрої принаджували до плотської любові, до пристрасті — до чого ще можна принаджувати? До космічних польотів — у сні та наяву. Усе в ньому стрімко дорослішало, хлопчик набував досвіду, жінка вгамовувала свою спрагу, життя тягнулося довго, немов карамель. Ваня відчував себе щасливим.

Іноді доводилось шукати конспіративні локації для їхніх зустрічей. Адже Валя мешкала з матір'ю, хворою сварливою сучкою, і зустрічатися у неї на квартирі було не завжди зручно. Отож, переговоривши зі своїм колишнім коханцем алкоголіком Валерою Марковим, Валя почала приходити з Ванею до магазину, де в підсобці стояло зручне ліжко, був душ, якесь тепло і клопи не так сильно докучали.

Валєра все це сприймав з розумінням.

— Я не проти, — казав він. — Я поважаю Валю, і Ваня хороший хлопчина, у них любов, ну… можливо не любов, але якщо двом людям добре разом, то яка, в дідька, різниця.

«І справді, - думав Ваня, — яка різниця. Нам добре, нам дуже добре. А любов… и я залишу для Маргарити. Головне все тримати за зачиненими дверима. Щоб не знала Рита, не знав дядя Льоня, щоб ніхто не знав, правда, Валюша?»

— Да, — відповідала Валюша і розповзалася.

«І все-таки у неї з рота чимось пахне», — неодноразово ловив себе на думці Ваня.

Так і було.

11

Зустрічалися Ваня з Валею по вівторках і п'ятницях. Так сталося, що вони, коханці, засліплені плотською пристрастю, мали змогу зустрічатися лише в ці дні. Та і Валєрі Маркову було зручно. Взагалі-то йому в будь-який час було зручно, але він хотів здаватися зайнятим, можливо, навіть успішним мужчиною, тому казав, що в неділю у нього більярд, понеділок відведений для фотографій, у середу його відвідує люба матуся, у четвер — вечірня школа, а субота, це субота, святий для нього день. Отже, щовівторка та щоп'ятниці, близько дев'ятої години вечора і десь до пів на одинадцяту, Марков запасався пляшкою вермуту, сухарями і йшов до міського саду милуватися зірками. Якщо небо було затягнуте хмарами, він вилазив на дах свого будинку, звідки відкривалася чудова панорама старого кварталу, де можна побачити і ратушу, єдину будівлю, освітлену софітами, і стару церкву з обламаним хрестом, і навіть старовинний особняк Першого університету. А далі — залізничний насип і чорний кант лісів… У ці миті Маркову добре мріялося, а ще краще — згадувалося. І дитинство на околиці міста, де вони мешкали з матір'ю в колишніх бараках, у кварталі столярних та художніх майстерень, де вузенькими піщаними провулками сновигали п'яні нечесані проститутки та похмурі пузаті мужики, і шкільні роки, коли в його класі половина учнів були євреями і тільки його одного зневажали за належність до них, і технікум, де він навчався на оптика, але захопився фотографією і його відчислили за прогули, і навіть відносно недавнє минуле, коли у нього була закохана Валя, з якою в ці хвилини любиться молоде і перспективне чортеня…

І от другого липня, це якраз була п'ятниця, перспективне чортеня пробиралося дворами та закутками до помешкання Маркова. Чортеня передчувало тріумф свого чоловічого єства, торжество над таким незначущим у цьому світі образом самиці. З іншого боку абсолютно спокійно, не вкладаючи у цю зустріч нічого незвичного і надзвичайного, вулицею йшла Валя. їй були до лампочки всі образи самиць та самців, тріумфи та торжества, вона простувала, бездумно вглядаючись у вікна зустрічних будинків. їй докучала спека, вона йшла стомлена від роботи, від додаткових навантажень, пов'язаних з наближенням Дня демократії, і мріяла лише про одне: аби цей недорослий, але чуйний хлопчик зрозумів й, пожалів і зняв з неї, нехай самиці, нехай своїм чоловічим єством, майже хронічну напруженість…

Зустрітись вони мали, як завжди, біля чорного входу, одразу за ліхтарним стовпом, який освітлює п'ятачок біля магазину.

Прийшли вони одночасно, так що Вані навіть не довелось чекати, як це зазвичай бувало.

— Здрастуй… — пошепки промовив Ваня.

— Привіт, хороший, — сказала Валя і поцілувала Ваню у скроню.

— Я горю! — зізнався Ваня.

— Дивись, не згори раніше потрібного, — сказала Валя і Ваня навіть подумав образитися, але не встиг, адже вона гарячим подихом продовжила говорити у його рожеве вухо:

— Я так тебе хочу! Господи, як я тебе хочу…

- І я, — відмовив Ваня, і, хоч це відповідало дійсності, прозвучало фальшиво.

Вони перелізли через сітчасту загорожу, потрапивши у прямокутну клітку, в яку Марков складав порожні ящики з-під соків, вод та іншої неалкогольної випивки. Двері до магазину були відчинені. Взагалі Марков ніколи їх не зачиняв, та в тому й не було потреби, адже він майже ніколи не вилазив зі свого темного, здавалося, вкритого цвіллю та накипом будинку.

— О господи! — злякалася Валя. — Дивись, що це? Боже, який жах!

— Це — свиняча голова. Справді, неприємно.

— Чого вона тут?

— Звідки я знаю? — знизив плечима Ваня. — У Маркова свого запитай. Це ж його територія.

— Марков не мій, — образилась Валя.

— А чий?

— Не починай знову. Ти знаєш, що це було давно і неправда.

— Ага, неправда… — образився вже Ваня.

— Не починай! — штовхнула вона Ваню, коли вони вже заходили до підсобного приміщення.

— Обережніше, — попросив Ваня. У темряві його лиса голова світилася фосфоричним сяйвом.

— Вибач, просто не починай ревнувати гарма-дарма. Не забувай, що у нас немає один перед одним ніяких зобов'язань.

— Не забуваю, — відповів він.

Вони рухались темним коридором у бік свого омріяного пункту призначення, де добро завжди перемагає!

— Ой, там світло горить, — зойкнув Ваня.

— Що?

— У підсобці. Може, Марков забув вимкнути… — припустив він.

— Можливо, — сказала Валя, крадучись позаду.

— О-о-о-а-а-а… — простогнав Ваня не своїм голосом, — здається, я обмочив штани.

— Що? — не зрозуміла Валя і наткнулася на спину Вані, однак розслаблене тіло його не витримало, і вони стрімголов покотилися у кімнату, де зазвичай спав Валера Марков…