Пластик - Чех Артем - Страница 18

— А про батька? Звідки ти дізналася?

— Та я тебе шукала. Хотіла запросити погуляти, — сказала Женя, і я почервонів, та і вона почервоніла, і ми якось разом, наче змовились, потягнулись до цигарок, а потім наші руки зустрілися, але нам було не до того зовсім, хоча це було світлою краплиною роси у моєму почорнілому, підсохлому серці. О, нещасний я!

— Я так злякалася, побачивши це…

Вона замовкла.

— А де? Де він? Ну, цей…

— На кухні. Я вийшла від вас, а сусід, Микола Антонович, ну, шо дивний такий, пузатий, каже, що тільки-но ти пішов у сторону парку. Що мені було робити? Я не хотіла, щоб ти його знайшов, та й взагалі подумала, що краще тобі було б зникнути, розтанути, розчинитися у колодязі… де тебе і знайшли… розумієш? У мене були справи, тому я і попросила цих навіжених пацанів знайти тебе та затримати десь. Я їх добре знаю. До речі, я їм непогано заплатила…

— Ага, вони казали…

Я ліг на ліжко. Хотів зняти кросівки, але згадав, що шкарпетки, вочевидь, не першої свіжості, тому лежав узутий, спітнілий, утомлений, скривджений усіма злими світами. Я досі не міг збагнути, що старого нема. І що мені робити? Що думати, куди іти, кому довіритись? Переді мною сиділа ця смішна, але така мила дівчина, майже жінка, майже янгол, ну, можливо, не майже і не янгол зовсім, але, хай там як, мені нічого більше не лишалося, як довірити свою долю в и руки, а ось чи вправиться вона з моєю долею, чи зможе захистити мене, чи не відступить у найскладнішу хвилину… А якщо не відступить, — чи витримає все те, що й, по суті, має обходити? Ну так, справді, навіщо їй ті проблеми! Однак глянувши у її стомлені очі, я зрозумів, що вона піде за мною, точніше, навпаки, я піду за нею, а вона, досвідчений проводир, поведе за собою у далекі землі, можливо, у прірву часу, за море, до прекрасної країни Валенор, де мене охоронятимуть найсвітліші Валар…

Ми просиділи мовчки десь із годину, легкі тіні бігали стелею, у туалеті дзюрчала вода, цигарковий дим повільно піднімався вгору, змішувався з гіркими думками й осідав на дно моєї запаленої душі… Час, немов навіжений, протікав бурхливим гірським потічком і все ближче підсував нас до ранку, спека якого мала стати зайвим тягарем на моєму згорьованому серці…

— Світає, - тихо промовив я.

— Ага, — погодилася Женя.

— Це ти сюди приходиш щоночі?

- Іноді — так.

— А ще іноді?

— Яка тобі різниця?

— Просто запитав — мені ж цікаво, куди моя дівчина бігає щоночі!

І знову я щось зайве бовкнув.

— Коли це я стала твоєю дівчиною? — обурилася Женя.

— Це я так, пожартував… а все ж таки, куди ти їздиш?

— Не змушуй мене казати правди.

— А я хочу знати правду!

— А я не хочу п говорити! — посерйознішала вона.

Мене почала роз'їдати цікавість.

— Скажи, інакше я ображусь.

— На здоровля…

— Ну скажи, ну скажи, ну скажи! Мені й без того погано, а ти ще позбавляєш мене солодкого розвінчання секретів…

— Якщо я тобі скажу, то буде ще гірше. Тобі буде більше боліти.

— Не буде. Не думаю, що це буде більш убивчо, ніж батько…

— Можливо… — сказала Женя й зібралася мені розповідати.

У ту мить мені так сильно стисло в грудях, так запаморочилося в голові, я вже почав здогадуватися, я майже зрозумів і вже не хотів чути правди, я не хотів взагалі нічого чути…

— Я заробляю гроші тілом… — сказала вона.

І тоді я таки зомлів. Не знаю, скільки я був у непритомному стані, але коли побачив Женю, то зрозумів, що полюбив й. Полюбив так, як тільки жертва може полюбити свого ката…

— Як давно?

— Півтора року…

— Я цього не хочу, — захитав я головою. — Чуєш, я не хочу цього, і ти не будеш…

— Я не буду, — якось між іншим промовила вона, і я не повірив і подивився в й очі, аби запам'ятати їх, коли вони брешуть, щоб бачити їх брехливими і розуміти, знати, відчувати брехню, біль, зраду.

— Я не вірю тобі…

— Я не знаю. Чесно, нічого не знаю, — і вона заплакала. Так чисто і гірко, так по-справжньому, так тихо.

Я обійняв п й не відпускав ще довго, я гладив й по одежі, не наважуючись зняти. У принципі, я і подумати про таке боявся, я просто гладив й і так тихенько, беззвучно цілував у плечі, у волосся, у чоло. А вона все плакала й плакала. Плакав і я, і це було так по-кінематографічному, але мені вже було наплювати на це, на всі ці штуки, і я пробачав їй — поволі, з кожною секундою пробачав, цілував і пробачав, і коли вже зійшло сонце, — пробачив.

— Вікна гудуть, як дримби…

— Вторуючи автівкам…

Ми лягли на ліжко — так, одягнуті і взуті, - і довго лежали в обіймах одне одного, і ніяк не могли наплакатися: у нас не вистачало сил припинити. А потім я заснув. І навіть не відчув, як вона мене роздягла, а якби відчув, то було б уже байдуже до тих шкарпеток, до сорому, який мене переслідував усе життя, до трагедії, яка чомусь мала зробити з мене недоторканного.

Мені тоді, навпаки, хотілося бути доторканним і щоб весь світ бачив — й, прекрасну і смішну, «руду» Тулуза Лотрека, яка сидить спиною до всього світу і нікому ніколи не побачити й обличчя. Нікому, крім мене…

І нехай! Нехай усі дивляться, як від й дотиків шкірою пробігає електричний заряд, а під цими ніжними руками набирає сили моє чоловіче єство…

14

— Треба щось робити, Олександре Миколайовичу, дятлику ви мій довгодзьобий, — понуро сказав Ніколаєвський. Його очі світилися слабким вогником безумства.

— А що я можу зробити? Самі ви дятлик. Хто знає, можливо, і не вона, а можливо і вона. Валюша завжди вирізнялась поміж іншими дивакуватістю свого характеру. Зрозумійте, ми не в силах що-небудь зробити. Проводити розслідування? Так це не наш клопіт. Цим нехай правоохоронні органи займаються. Кажуть, у Валюші були на те свої резони. А от що там робив ваш Ваня — загадка. Зізнаюся вам, стосовно вашого сина у мене також бракує певності…

Про це вже було відомо всьому місту, що шериф, дядя Льоня наказав замкнути в клітці всіх, хто був причетний до справи Маркова. Тому замкнули Ваню та Валю — так-так, вони знайшли тіло, а хтозна, можливо, це їхня робота: повісили дядю і тішаться тепер!

Вранці знайшли труп мого батька. Розшукували і мене, але, звичайно, не знайшли, натомість замкнули сусідку, лікарку Любов Андріївну (саме її сад було вирубано з милості того ж таки дяді Льоні), яка і знайшла мого старого.

Хоча шериф і збирався все списати на самогубства, однак щось йому підказало, що цими речами нехтувати не слід, та й тримати Ваню в клітці цьому шизофреніку було надзвичайно приємно…

— Але ж у них і мій син, — ледве не плакав Леонід Григорович.

— Ну не закатують же ж його там, — розсміявся Олександр Миколайович і ніжно поплескав друга по спині…

— Але ж у клітку! — ридма завивав Ніколаєвський.

— Згоден, у клітку — звірство, але зрозумійте, що це все було зроблено задля користі суспільства, а ми ж, рідненький мій, завжди виступали за добробут і спокій у нашому суспільстві, чи не так?

— Так, — погодився Ніколаєвський. — Тільки там ще й Валюша…

— Сумно, звичайно, але, хай там як, нам не треба зациклюватися на цьому. Завтра свято, і все має пройти бездоганно! Будь ласка, застебніть мені блискавку на ширіньці…

Ніколаєвський, зітхаючи нахилився, застібнув мокру ширіньку, і вони вийшли з туалету, направляючись на кафедру.

— Катетер протікає, - пожалівся Культурний.

Ніколаєвський знову зітхнув.

На кафедрі панувала тиша. Дві працівниці, канцелярські пацючихи, схилившись над паперами, щось рахували й шморгали носами, інша, молода викладачка історії мистецтв, підібгавши під себе худі й криві ноги в грубих панчохах, палила цигарку. Культурний усе розцінив, як небачене хамство, а тому наказав викладачці загасити цигарку, а двом пацючихам припинити шморгати.

Це була тиша перед грозою, спека, яка от-от мала перерости у страшенну бурю, мовчання, яке ще більше наелектризовувало становище, у якому опинилися всі працівники кафедри, а особливо Культурний та Ніколаєвський. Вони ініціатори. І головна блискавка першою мала вдарити у голову саме їм обом.