Пластик - Чех Артем - Страница 23

— А хіба від такого помирають? — здивувався Ніколаєвський.

— О-го! Ще й не від такого! Отож після смерті батька малого віддали бабусі, щоб той не заважав матері ходити в траурі. Знаєте, жінки часом, коли помирають їхні чоловіки, стають такі дивні, що починають їсти землю. А буває, що й себе їдять. Чесне слово. Його мама спочатку почала гризти шкіру на пальцях ніг, а потім вже й самі пальці, а для дітей то велика трагедія — бачити, як їхні матері займаються самопоїданням. Коли йому було два роки, малий заліз на горище бабиного будинку і знайшов там стару, майже старовинну скрипку. І що ви думаєте — він почав грати, причому так гарно, як, бува, грають в опері або філармонії. Ну, знаєте, там іноді грають на скрипках, особливо в такі урочисті моменти, коли має щось статися, але ще не відомо, що саме. Так і він грав на радість сусідам. Баба спочатку перелякалася, водила його до різних знахарок, аби ті вивели нечистого, однак усі цілительки сказали, що то іскра Божа в дитині горить, що то сили зверху, і тоді баба повезла малого до райцентру показати архімандриту Успенського монастиря. Старий, волоцюжного вигляду архімандрит глянув на малого — і сказав, що дитину треба показувати не йому, архімандриту, а директору музичної школи.

Директор школи послухав його, похитав лисою головою, прицмокнув повними губами й сказав, що приймати до школи його ще зарано, та і все, чого можуть тут навчити, малий і так знає, тому, бабо, вези його назад і нехай він там у тебе не припиняє грати. Років, може, через два, візьмемо. Це, звичайно, теж малий вік йому буде, але ж такий талант. Моцарт!

Баба злякалась того слова, що наостанку сказав директор, закутала малого у ковдру і повезла назад, у селище.

Через рік, коли малий уже почав більш-менш говорити, бабка помітила, що з уст його ллється якесь незбагненне сяйво, що говорить він не просто так, а віршами, до того ж такими дорослими, справжніми, як, бува, говорять у Домі вчителя старі пузаті дядьки.

— Йой! — крикнула бабка. — Синку, тьху, внучку! Що ж із тобою робити?

Сусіди порадили бабі звозити дитину до обласного центру, щоб тамтешні вчені засвідчили факт геніальності. Так і зробила стара. Загорнула вона малого у хустину, сіла на поїзд і повезла його в область.

— Ось, — сказала баба в якомусь інституті, - засвідчіть факт геніальності.

Над ним тоді схилились троє поважних учених, але нічого геніального не побачили.

— Ну, — підштовхнула вона його.

Він, колупаючи піч, мовчав.

— Де ж тут геніальність? — співчутливо глянули вчені, та не встигли вони це договорити, як витяг малий з-під хустини скрипку й почав грати так, що вчені роззявили свої пельки, з яких потекла смердюча слина. Ну, вчені були смердючі, майже як ми з вами, тільки гірше. Та це не актуально на даному етапі розповіді. Важливо інше, а саме те, що на додачу він ще й заспівав, та так голосно й дзвінко, та все віршами, віршами, що старі й неповороткі вчені попадали, як буває падають мертві на війні.

— Що, так і впали? — не втримався, аби не перебити, Ніколаєвський.

— Чесне слово. А один навіть зачепив головою бюст Леніна, — сказав Культурний.

- І той теж упав? — злякався Ніколаєвський.

— Ну, — знизив він плечима, — цього я не знаю… Знаю, що коли вчені оговтались, діватись було вже нікуди, — довелося засвідчити факт геніальності. Ну, звичайно, тут розпочалася така метушня, що годі… Малого, звичайно, у баби забрали, почали його під'єднувати до електрики, засовували йому під нігті якісь дроти, натискали на кнопки, змушували співати та грати на скрипці, то добре годували, то морили голодом, то кололи якісь наркотики, то навпаки — напихали вітамінами, а через місяць повезли до столиці. Баба бігала по різних інстанціях, як то кажуть, оббивала пороги, та скрізь їй казали, що її синок, тьху, внучок є для суспільства надзвичайною річчю, тобто, к-хе, кх-е, кашляли ті, надзвичайною людиною. Вона ходила навіть до церкви і ставила свічку, та свічка загасла, а внучка повернути так і не вдалося.

- Ідеологія! — пояснив бабі сусід-єврей. — Це все заради ідеології.

Однак баба була невтішна. Вона знайшла старий шнур від праски, заповіла будинок сусідам і повісилась. Так от до чого я, власне, веду? Слідчі розцінили й самогубство як убивство: нібито це сусіди змусили її написати заповіт на їхнє ім'я, а потім узяли та повісили стару. А єврея разом з його дружиною засудили й відправили до колонії суворого режиму. А дитина стала надбанням суспільства — Її показували в театрах та на відкритих майданчиках з ідеологічними цілями, хлопчик їздив на гастролі по всій країні, його міг почути по радіо будь-хто — такою він був геніальною дитиною…

— Так-так, — заквоктав Леонід Григорович, — я пам'ятаю цього геніального мальчіка, як же його звали… дай бог пам'яті…

— Саша його звали.

— Точно! I що? Що з ним сталося далі? Він з часом якось зник, і всі забули про нього…

— Ну звичайно, — захвилювався Культурний, — про всіх маленьких геніїв з часом забувають… Доля Моцарта… Потім той хлопчик просто закінчив школу, інститут… А мати його ще довго і довго ходила в траурі… Бідна матінка…

— Стривайте… Невже цей малий…

— Та-а-ак…

— Справді?

— Ага…

— Але ж чому ми не знали? Ви не розповідали… Ви приховували від громадськості такі факти! Та ви ж злочинець, Олександре Миколайовичу…

— Так, моя солодошечка, я колишній геній, а зараз… пусте місце, нуль, слинявий професор, гівно, якщо кому цікава вся правда…

— Ну, наговорюєте дарма!

— Не наговорюю… Ви теж гівно, хороший мій!

— Я? — здивувався Ніколаєвський, розуміючи, що немає чому дивуватися…

— Ви.

В очах Леоніда Григоровича запалали вуглини безумства й шаленства. Культурний, з острахом очікуючи сплеску старечих емоцій з приводу і без, небезпричинно занепокоївся й заходився як найшвидше залагоджувати пробоїни в корпусі й тріщини в шпангоутах, аби океан усе того ж безумства й шаленства не накрив мідним тазом заплановане дійство.

— Ну все, все! — защебетав Культурний своїм м'яким і дещо манірним голосом. — Годі жопки наші відсиджувати. Час. Маточко плодова, час надає руху нашим моторам. Ви готові? Автобуси от-от мають прибути. А ви — на вокзал. Зустрінете там усіх, кого треба, а потім… м-м-м-м…

— До речі, - різко розвернувся Культурний до Ніколаєвського, — учора ви показали себе неперевершеним чином. Поздоровляю! З вас вийде справжній тиран і самодур! Цьом-цьом!

І, схопивши легкий піджак, Олександр Миколайович націлився до виходу. За ним, пильно дивлячись у потилицю завідувачу кафедри, задріботав Ніколаєвський.

На площі біля ринку вже стояло три автобуси. Розжарені водії, невдоволені спекою, плювали під бордюри й безперестанку палили щось солодке. Навколо автобусів проходжувалися люди. З першого погляду було важко зрозуміти, що це артисти й представники якихось там культур. Лише деякі своїми фізичними вадами та чеснотами давали змогу зрозуміти, що вони не звичайні бюргери. У затінку, схилившись на фасад старого будинку, стояли карлики. Було видно, що вони нервуються. Неподалік від них покурювали двоє чоловіків кремезної статури. Одягнені вони були в короткі джинсові шорти та подерті вельветові безрукавки. Можна, в принципі, припустити, що карлики нервувалися саме через таку анатомічну діаметральність сусідів, але навряд чи можна бути в цьому впевненим до кінця. Жінки переважно сиділи в автобусах. Лише одна кудрява мамзель бігала площею й питалась, чи є в цьому місті педикюрний салон. До неї всякчас підскакував високий чоловік у циліндрі й запевняв, що він сам їй зробить такий педикюр, що ох-ох-ох, на що жінка нервово сміялася й пискляво кричала:

— Мої ніжки не для таких, як ви!

— А до чого тут ніжки? — не розумів високий чоловік у циліндрі, певно плутаючи педикюр з манікюром.

Якраз тоді, коли відчайдушні карлики намагалися вщипнути жінку, підійшли Культурний та Ніколаєвський.

— Доброго дня! — загукав Культурний. — От ви і тут. Радий вітати вас у нашому чудовому місті. Ласкаво просимо! — завершив він.