Пластик - Чех Артем - Страница 27

І він зійшов з трибуни, залишивши величезний, кількатисячний натовп у мовчазному сум'ятті. Дехто намагався привітати промову оплесками, але їхні наміри були осуджені поглядами оточуючих, і навіть не через те, що промова викликала у них аж таку хвилю обурення, а тому, що оплески просто не відповідали загальному стану мовчазного сум'яття.

Коли дядя Льоня спускався, до нього, підстрибуючи, вже підбігав його ад'ютант, справжній ротмістр Олександрійського полку, із замшевим жакетом у руках.

— Ось, прошу, — простягнув він шерифу куртку.

— Здурів? У таку спеку.

— Вибачте, — відкозиряв ад'ютант. — А ще до вас проситься ваша донька.

— Ну, і де вона? А, ось моє янголя. Ну? Папа тебе уважно слухає. До речі, як я виступив?

— Неперевершено! — поспішив відповісти за доньку ад'ютант.

— Не тебе питаю, л-лакей. Маленька, — звернувся мер уже до Маргарити.

Маргарита була вдягнена у приємного блакитного кольору сукню з бантом на спині. Волосся вона обережно прибрала під газову хустину.

— Папа, — сказала вона. — Ти звір. Ти не людина, папа.

— О-па! — здивувався дядя Льоня. — Я не людина. Цікаво…

— Я… я стану його дружиною, і як дружина декабриста, піду за ним… За Ванею. І ти нічого не зробиш.

— Ти? Дружина декабриста? Підеш за ним? Куди? У тюремну психушку?

Дівчина не відповіла. Лише зашморгала носом і відвернулася.

— Ну-ну, шановна, поговоримо тоді, коли будеш вступати до університету.

— Я не буду вступати. Я ходитиму в траурі, - з викликом промовила Маргарита й побігла. Вона бігла і бігла, збиваючи об асфальт свої білі сандалики. Вона бігла далеко-далеко — так далеко, що батькові більше ніколи не довелося побачити свою доньку.

Дядя Льоня ж залишився стояти у мовчазному сум'ятті. У такі моменти, коли влада знаходиться в одних настроєвих широтах з народом, не повірите, від надміру почуттів хочеться плакати великими — більшими за очі — сльозами!

21

Я отямився зі страшенним головним болем. Довкола мене вирували аномалії та полтергейсти. Усе інше було вкрито густим і гарячим туманом мого сприйняття. Я насилу підвівся і глянув у натовп, який перебував у якомусь дивному, не характерному для нього, натовпу, мовчазному заціпенінні. До трибуни піднімалися товстуватий, але приємний чоловік років шістдесяти та худорлявий і підтягнутий також чоловік приблизно того ж віку. У першому я впізнав Леоніда Григоровича Ніколаєвського, професора Третього університету, а в другому — Культурного. Саме вони організували карнавал, який під ритми самба-румби має прокотитися хвилею цунамі по нашому місту. Ніколаєвський приготувався до промови. «Чорт, — подумав я, — навіщо воно все мені здалося, чому б не повернутися в кімнату гуртожитку, куди, напевне, незабаром має прийти Женя. Вона ж повернеться і побачить, що мене немає, розчарується, подумає, що я взагалі дебіл якийсь, що не можу всидіти на одному місці…» Але я відкинув ці думки і залишився спостерігати за подіями, яким судилося стати якщо не епохальними, то принаймні наближеними до таких…

Поки двоє професорів піднімалися до трибуни, у голові Ніколаєвського змагалися за право впливу на його свідомість чорт і янгол, два такі собі хрестоматійні персонажі людської совісті.

— Скажи їм усім, — казав чорт, — скажи, чуєш, скажи, що ти їх усіх ненавидиш, що у труні бачив усе це, скажи всю правду про Культурного, скажи їм, як ти ненавидиш Льоню, цього підступного і ницого виродка, цього куртуазного канібала, скажи, все скажи, а потім дістань із задньої кишені револьвер і всади півобойми у натовп і скільки зможеш — у себе.

— Ні-ні, стривай, — наперекір чорту благав янгол, — давай знайдемо порозуміння, ми ж дорослі люди, і нам досягти консенсусу легше, ніж досягти оргазму, і це неправда, що «Калашников» дієвіший, аніж словесні доводи. Так кажуть слабаки та невдахи, так кажуть люди, в душах яких оселився страх — давай, скажи їм, скажи, що любиш їх, що хотів би розцілувати їх усіх, і тоді ти відчуєш, наскільки легше тобі стане, яку силу ти матимеш, ну ж бо, перебори цього чортика, що сидить ліворуч…

— Слухай, ти, херувимчику, — озвався чорт, — не порушуй конвенції, не треба підмовляти Ніколаєвського проти мене, я ж не кажу йому, що дивися, оно цей янгол, він зануда й моралізатор, давай його запечемо з яблуками у духовці… Я просто кажу, що так і так — бери та роби то-то й то-то.

— Ну вибач, я забув, — перепросив янгол.

— Та нічого, все нормально. Це я так, щоб потім не забував.

— Та намагатимусь…

— Слухайте, ви, заткніться обидва! — не витримав Ніколаєвський і виперся на сцену.

— Сподіваюсь, ви хоч зараз триматимете себе в руках і не перетворитеся на маніяка, голубо моя? — запитав Культурний колегу.

Леонід Григорович неоднозначно посміхнувся.

— Товариші! — почав Ніколаєвський.

— Панове! — викрикнув хтось із натовпу.

Ніколаєвський зблід.

— Панове! — вступив Культурний, обережно косячись на Ніколаєвського. — Наш шановний мер Леонід Міхаелсович уже привітав усіх нас зі Святом демократії, із цим чудовим святом, із черговою річницею незалежності Північно-Американських Штатів, але й від себе хочу дещо додати… Ви ж мої хороші, ви ж мої любі! Подивіться! Подивіться на цих чудових артистів, на цю гаму кольорів і звуків, на цих віртуозів свого тіла та своєї душі, на цих неперевершених борців за право називатися справжніми громадянами демократичної України, за право жити, можливо, і з темним минулим, проте виключно зі світлим майбутнім, у якому на нашому шляху якщо і зустрінуться такі мутанти і монстри історії, як комуністична чума, шовіністична Російська імперія, фашистська диктатура, то лише у вигляді експонатів кунсткамери. Друзі мої! Брати і сестри! Подивіться на цих артистів! Усі вони сьогодні тут лише завдяки згуртованим діям Третього університету і кафедри суспільних наук, — якось невпевнено додав він. — Сьогодні вони, ці акробати, жонглери, клоуни, розважатимуть вас завдяки старанням, в першу чергу, мене та мого шановного колеги Леоніда Григоровича Ніколаєвського. Далі я розповім більше, а зараз… Прошу, йому слово!

Натовп несміливо зааплодував, а все той же зухвалець викрикнув:

— Не забудь про «панство», дядя!

Ніколаєвський зблід ще дужче, його округле і пружне тіло напружилося всіма мускулами та жировичками, він рясно пітнів і швидко-швидко бігав очима по натовпу.

— Дякую, — невідомо кому сказав він. — Панство! Усе, що сказав Олександр Миколайович, відгонить дешевим пафосом та підлітковою мастурбацією.

У натовпі пронеслася лава здивування.

Олександр Миколайович утратив здатність не тільки говорити, але й рухатися. Він силкувався підійти ближче до мікрофона, сказати, що це ніщо інше, як непорозуміння, можливо, навіть, провокація, він хотів зняти зі сцени Ніколаєвського, зняти будь-яким способом, нехай навіть його грець ударить, нехай прорве якусь дамбу і затопить усе місто — тільки б він замовк, замовк цей жирний свиноподібний виродок, ця промарксистська наволоч… Культурний закипав.

— Я не закінчив, — вів далі Ніколаєвський. — Я прожив надто легке й безтурботне життя. Я прожив його не тільки тому, що працював у своїй царині, що варився у своєму філософічному соку, але й тому, що вірив у комуністичну чуму, — і я не від страху був вірним соціалізму, не від страху моїми ідеалами були як комуністичні, так і загальнолюдські цінності… Ні, я не збираюся читати проповіді про вплив марксизму на соціальний розвиток, на еволюцію суспільної моделі, ні, я просто хочу зрозуміти, — його голос переходив з вереску на шепіт і навпаки, таким живим його ще ніхто ніколи не бачив, — так-так, зрозуміти, як у демократичному суспільстві може процвітати безладдя і недемократичність. Ви всі знаєте про інцидент, що трапився в нашому місті, Леонід Міхаелсович тільки що говорив про головних підозрюваних… Мій син — один із них, один із цих клятих почвар, цих бузувірів, що повісили євреїв… Господи, та це ж нонсенс, маячня, це ні в які ворота не влазить. Та мільйон фактів указує на те, що мій син не вчиняв цього злочину… Що це? Демократія? Коли людей тримають у клітці — під сорокаградусною спекою! їх тримають у клітці під сонцем, морячи їх спрагою… Це демократія? Це, вибачте, галіматья!