Пластик - Чех Артем - Страница 7

— Ну що, стариганьчики, ходімо? — проявила свою активність Валя.

— Р-р-р-р-р, — хтиво заричав Культурний на Валю, — звичайно, — погодився він і продовжив: — Отже, у нас є невеличкі фінансові проблеми, які, я думаю, ми зможемо вдовольнити з допомогою нашого люб'язного ректора Василя Гнатовича. Він людина розуміюча, це і в його інтересах. Організаційні питання владнаємо з кафедрою. У нас є апарат…

— Телефонний? — не зрозумів Леонід Григорович.

— Ну, і телефонний, і, так би мовити, адміністративний, навіть політичний, якщо можна нашу діяльність вважати політикою. Дивіться, у нас є люди, у нас є бажання, у нас будуть гроші, у нас, он, подивіться, Валюша яка чудова є.

— Я з вами повністю погоджуюся і готовий підписатися під будь-яким вашим словом, але мене непокоять терміни. Чи встигнемо?

— Якщо прикладемо максимум зусиль, то все ми встигнемо.

Ніколаєвський застогнав.

— Вам погано?

— Спека, — виправдався Леонід Григорович. — Спека…

— Спека наступить тоді, мій пухнастий, коли доведеться просити у мера дозвіл на проведення нашої акції. Ви ж знаєте, як він ставиться до вас і до вашого сина.

— Ох, знаю, — відповів Ніколаєвський і його обличчя потонуло в трясовині душевних мук.

На кафедрі навколо лампи кружляли мухи, під стелею від задушливої безвиході відклеювалися шпалери. Безперестанно дзвонив телефон.

Культурний підбіг до апарата і зняв слухавку.

— Алєу! — прохрипів він. — Так. Так. Так. Справді? Так. Ну, тоді якщо ви хочете зі мною поговорити. Я, власне, сам збирався до нього, але, думаю, краще до вас. Ні, нічого надзвичайного, все рухається гармонійно, згідно з планом… Так, і вам. До побачення.

Останню фразу він вимовив у короткогудочну недосяжність.

— Власова, — пошепки промовив він.

Усі з розумінням закивали, пускаючи в бік Культурного співчутливі погляди.

Галина Власова була проректором Третього університету і, здається, найінтелігентнішою людиною з усього професорсько-викладацького складу. її незмінно вугільно-чорне волосся під каре та холодний гестапівський погляд змушували схилятися перед п стоїчною та врівноваженою фігурою найзавзятішого хама. Одним поглядом Власова зрушувала гори й випалювала вологі ліси. Це була жінка гранітного, непохитного характеру, міцної волі та снобістської чемності. Фактично, вона вершила долю університету та долі її підопічних. Ректор був — конституційний монарх.

— Викликають, — ще тихіше промовив Культурний.

Погляди набули відтінку приреченості. Це Олександру Миколайовичу не сподобалося, і він, подумки відмахнувшись, попрямував до виходу.

— А ви, Леоніде Григоровичу, — дзвоніть. Цирки, зоопарки, аматорські об'єднання, фольклор. Не забудьте про спілку національних гомосексуалістів.

У Ніколаєвського закололо в серці.

На поміч прийшла Валя.

— Останнім зателефоную я. У мене там є знайомі.

Кілька непритомних мух, завившись у повітрі приреченим серпантином, впало на подертий лінолеум.

6

На східцях пахло перилами.

Культурний, піднімаючись на другий поверх, з приємністю відмітив для себе, що його у такому віці зовсім не мучить задишка.

— Приємно, — відзначив він і опинився біля дверей до приймальні в ректорат.

У приймальні сиділа стара як світ секретарка Арина Родіонівна. Усе, навіть її ім'я, вказувало на те, що була вона з кріпосних.

Олександр Миколайович сухо привітався і питальним поглядом указав на двері. Секретарка, що цілий рік носила синтетичну шубу під леопарда, ствердно кивнула, після чого Культурний постукав у двері.

За дверима пролунав справедливий голос:

— Прошу.

Зайшовши до світлої кімнати, Культурний не одразу побачив Власову. Вона зливалася з гірським пейзажем що був розміщений на стінці у вигляді фотошпалер.

— Доброго дня, сідайте.

Культурний сів.

— Чаю?

— Я віддаю перевагу віскі.

— Ви не в тому положенні, щоб віддавати перевагу віскі.

— Я пожартував, — зізнався Культурний.

— Я теж, — і вона істерично розсміялася. — Але тепер не до жартів, — різко посерйознішала Власова. — Ви знаєте, у якому становищі перебуває наш університет?

— Здогадуюся, — ввічливо сказав Культурний і подумав, що він-то якраз на цю тему і хоче поговорити.

— Не перебивайте мене. По-перше, я ваш начальник, а по-друге, я жінка.

— Звичайно-звичайно, — схилив свою сиву голову Культурний.

— Отже, наш університет у загальному міському рейтингу університетів на останньому місці. І причин на то є безліч. Але найголовніша — ваша кафедра.

Олександр Миколайович опустив очі. Дивитися на Галину Вікторівну, а тим більше виправдовуватися перед нею, у нього не було моральних сил.

— Ваша кафедра веде дві третини курсів, а це — дві третини студентів. Переважно треті, четверті, п'яті курси. Скільки ви набрали першокурсників за останні два роки?

— Здається, вісімнадцять…

— Ваша кафедра має окремий факультет, і за два роки ви набрали всього вісімнадцять абітурієнтів! Це ганьба. Лекції з філософії, культурології та соціології абсолютно не популярні. Студенти тікають на мистецький факультет до звукорежисерів та хореографів. Це загрожує повному зриву навчального процесу. Більше того, це загрожує звільненням половині викладачів з вашої кафедри і зняттям вас як завідуючого зі свого місця…

— Власне, я ж про це й хотів поговорити.

— Ви хотіли поговорити?

— Так, я хотів поговорити з вами про фінансову допомогу.

— Про що? — у Власової, здавалось, округлились очі. У такому стані вони могли навіть висушити світовий океан.

— Власне, у нас із Леонідом Григоровичем виникла непогана думка…

— А де були ваші думки два роки тому?

— Я старався…

— Він старався, — не зрозуміло до кого звернулась Галина Вікторівна. — Я не розумію вас, Олександре Миколайовичу. Часом мені здається, що ви Аферист і Шарлатан.

Культурному здалося, що це прізвища ізраїльських чиновників.

Культурний подумки перелічив усіх ізраїльських чиновників, але на думку прийшов лише араб Арафат та єврей Шарон.

Культурний зашарівся.

У Культурного з'явилося лише одне бажання: напитися і розревітися на плечі Ніколаєвського.

— Я не шарлатан.

— Справді? — афектовано примружила очі Власова.

— Чесне ленінське.

— Годі вам, богами присягаєтесь!

— У нас план… — тихенько промовив Культурний.

— У вас план, — перекривила його Галина Вікторівна.

— Так, у нас план з Ніколаєвським…

— Ви зі своїм другом наче два шкідники: Ява Рень та Павлуша Завгородній, — і вона істерично зареготала.

— Ну вислухайте мене, ради всього святого. Витримавши паузу, Власова промовила голосом Немезиди:

— Кажіть!

Культурний вирішив одразу заінтригувати Власову, щоби та більше не перебивала його своїми зауваженнями:

— Ми піднімемо авторитет Третього університету і нашої кафедри.

— Не вірю! — академічно виголосила проректор, однак Культурний попер крізь колюче теренове гілля:

— Повірте. Четвертого липня відбудеться Свято Демократії, буде парад, люди на вулиці, багато людей — усе місто, до нас з'їдуться тисячі охочих поглянути на таке дійство — і ми з Ніколаєвським вирішили зробити КАРНАВАЛ!

— Що-о? — недовірливо і гидливо протягнула Власова.

— Карнавал… — уже не так впевнено проговорив Культурний.

— Який ще карнавал? Не морочте мені голови…

— От побачите, це буде грандіозне дійство, це буде парад, феєрія, виступи циркових артистів, мітинг сексуальних меншин… ну, молодь таке любить, розумієте? Будуть представлені роботи художників, радикальні поети, самба, румба, розумієте, весела карнавальна музика, міми.

— Хто?

— Міми, — пояснив Культурний. — Це такі…

— Я знаю, хто такі міми.

— Так от, міми, гімнасти, акробати, спортсмени… І все це, — мрійливо затягнув Культурний, — на тлі постійних реплік, що це все, мовляв, завдяки Третьому університету, а особливо кафедрі суспільних наук. І повірте, в наступному навчальному році доведеться будувати ще один гуртожиток.