Любов і піраньї - Кидрук Максим Иванович - Страница 29

Я вже давно запримітив, що з найбільш породистим членом нашої кочової ватаги коїться щось недобре. Від мого пильного ока не сховався той факт, що Лаврентій з кожним днем страшно чахне і хиріє, чучвериться просто на очах, немов та квіточка, яку моя мама, поїхавши у відпустку, наказала мені підливати, а я, безперечно, і думати про неї забув. Ми пробули в Пантаналі неповних три дні, а з лиця Лаврентій став виглядати гірше, аніж на чорно-білій копії фотографії з власного паспорта.

Якийсь час я не зачіпав юриста, гадаючи, що в хлопця, певно, якісь свої проблеми, і нема чого без персонального запрошення лізти до них зі скальпелем колупатись. Я взагалі не любитель соватися до інших у душу. Судіть самі: якщо людині вельми закортить виговоритись, вона раніше чи пізніше набереться відваги і заговорить першою. А до того часу, щоби ненароком не схопити товченика в морду, краще поводитися тактовно і не набридати страждальцю з дурнуватими розпитуваннями.

Саме тому попервах я й не в’язнув до Лаврентія. Так тривало аж до третього дня, коли непомірні муки хлопця більше не можна було терпіти. Я просто не мав сил мовчки спостерігати оте мордування.

Бідолашка Лаврентій, опершись на лікоть, ледь-ледь покачувався на лаві.

— Все… — зітхнув він із виглядом сторічного старця, який відчув, що настав його час перебиратися у кращі світи.

Я не на жарт стривожився. По-перше, я відчував колосальну відповідальність за трьох «дитинчат асфальту», котрих приволік із собою у болота. Вони й так добряче натерпілися, безсумнівно, винуватячи в усьому мене (щовечора я засинав неспокійним сном, очікуючи, що протягом ночі наді мною вчинять якесь страшне звірство: намастять лице зубною пастою до самих вух, якусь ропуху в наплічник підкладуть чи, скажімо, закинуть кросівок на височенне дерево коло фазенди). Мені було страшно навіть подумати про те, чим закінчиться наша авантюра, якщо хтось із хлопців підхопить невідь-яку заморську заразу чи, не приведи Боже, когось покусає гіпертоксична комашка, після чого сіромаху роздує мов повітряну кулю перед зльотом. А по-друге, виглядав Лаврентій дійсно паршиво, наче він от-от ладнався склеїти ласти.

— Що з тобою, друже? — я звівся на гамаку, занепокоєно обстежуючи блідого й похмурого товариша.

— Все… — скрушно повторив Лаврентій, обіпнувши голову руками.

— Чувак, ти себе нормально почуваєш? По-моєму, ти геть не о’кей.

Юрист сів на лавці і повернув голову на мене.

— У мене не все гаразд… Все погано, — замогильним голосом проскиглив він. — Я почуваюся зле…

Тут уже й Дімон з Алексом, покинувши карти, підвели голови. Моє клекітливе занепокоєння хвилею перекинулося на хлопців.

— Агов, друже, — Алі піднявся з-за столу, — щось ти кепсько виглядаєш. Ану викладай, що тебе тривожить!

Лаврентій вкотре тяжко випустив повітря з легень і промурмотав:

— Я більше не можу, пацани… мені ніяк не вдається… сходити в туалет по-нормальному… «по-великому»… — він жалібно кліпнув і додав: — Уже третій день.

Під навісом застигла ніякова мовчанка. До вух доносилося лиш далеке й притлумлене хащами дзижчання цикад. Лаврентій, похнюплено нахиливши голову, вичікувально дивився на нас. Так ніби, почувши його пояснення, ми мали впасти на підлогу і заридати з відчаю.

— І через це ти так висадився? — зрештою спитав я, намагаючись дотримуватись індиферентного тону, однак глумливо скривлений рот, певно, виявляв усі мої емоції.

— Попрошу не єхидствувати! — ображено огризнувся на мене хлопець, а тоді вдумливо прорік: — Загалом, людина повинна їсти п’ять разів на день і ходити «по-великому» після кожного прийому їжі. Це в ідеалі. Через погану екологію і неправильний режим харчування дані показники практично недосяжні, а тому в нинішніх умовах чоловік вважається здоровим, якщо спорожняється… хоча б раз на день.

У мене, признаюся, відібрало мову.

— Тобто, ти хочеш, але не можеш? — уточнив Алекс, кумедно зморщивши носа.

— Ні, — захитав головою напарник, — у тому то й діло — я не хочу. Але ж… я мушу!

Врешті-решт я прийшов до тями і спробував заспокоїти Лаврентія.

— Чувак, не роби з мухи слона, — кажу. — Подумай сам: ти нещодавно переніс дванадцятигодинний трансатлантичний переліт, потрапив у зовсім іншу кліматичну зону, почав багато рухатися, а це все — стреси для організму. Мені здається, тілу потрібен якийсь час для адаптування. Твій кишково-шлунковий тракт поступово перебудовується на новий лад, може, освоюється з новим унітазом, таке, знаєш, буває, і…

— Ти за останні три дні в туалет по-нормальному ходив? — перебив мене Лара, вигнувши брову, наче Ленін і для більшого психологічного ефекту підсуваючись упритул.

— Е-е-е… Ну було разок, — застуканий зненацька зізнався я.

— Я їв стільки ж, скільки й ти. Але не ходив ні разу. Поясни: де воно все дівається?

— Утрамбовується… — промимрив я, не вигадавши нічого кращого.

— Куди втрамбовується?!. — вирячив очі юрист.

Під кінець я зрозумів, що сперечатися марно, і почалапав до Айлтона, спитати, чи в нього, бува, не завалялося де-небудь проносне.

— Hello… — ніяково буркнув я, натужно обдумуючи, як же мені озвучити таке пікантне прохання.

— Hello, — звів погляд на мене провідник. — Тобі все не сидиться? Так і кортить відправитися на Ріо Кларо щонайшвидше, еге ж?

— Мені то кортить, але я не через те до тебе прийшов. Кхе-кхе… Розумієш, у нашого Лаврентія виникла проблема. Зі здоров’ям.

Провідник мигцем посерйознішав.

— Що з ним?

— Значить так… Він, коли йде в туалет… — я не знав, як англійською буде закріп, а українсько-англійських словників на фазенді у Фабіо, зрозуміло, не було, тому довелося викручуватися, так би мовити, «підручними засобами»: -…знаєш, він хоче там робити «а’а’а», — я напнувся, імітуючи крайню ступінь фізичної напруги, — але… в нього нічого не виходить, — тут я скрушно зітхнув.

— Не виходить «а’а’а»? — зосереджено перепитав Айлтон.

— Так, — підтвердив я. — Ні на міліметр не виходить.

— Це погано…

Бразильці, насупившись, немов два хірурга під час надскладної операції на серці, пильно слухали мене. Хоча з виразу їхніх облич не було ясно, чи розуміють вони, в чому полягає Лаврентієва проблема. Переминаючись з ноги на ногу, чоловіки обмінялись між собою кількома короткими фразами португальською.

— Він їв за сніданком чорні насінини? — спитав Алвес де Лара.

— Їв, — напруживши пам’ять, згадав я.

— Багато?

— Угу…

Я, здається, вже починав кумекати, що й до чого.

— Вони закріпляють, — вдумливо і розважливо, ніскільки не змінившись на лиці, промовив Айлтон. — Дуже сильно закріпляють. Уловлюєш, про що я?

Повторювати двічі не було потреби: я все чудово розумів. Як пізніше схарактеризує дану ситуацію Алекс: «Нашого Ларіка не просто закріпило, його там, унизу, зацемєнтірувало. Намертво».

— І що тепер робити? — насилу стримуючись, щоб не зайтися реготом, поцікавився я.

— Скажи своєму товаришеві, нехай п’є багато води і… тужиться.

Тут я все ж таки не втримався і розреготався, після чого, перепросивши бразильця за турботу, посунув до бунгало — переказувати почуте Лаврентію.

Сонце перевалило зеніт, коли провідник розпорядився вирушати.

Повітря потеплішало, прогрівшись гарячими літніми променями, однак звичної задухи не було. Довкола фазенди кружляли зграйки білих метеликів, перелітаючи з одного дерева на інше. Легкий вітерець і жагуче сонце зробили своє — день нашої риболовлі став першим і, мабуть, єдиним днем за весь час мого перебування у Пантаналі, коли в повітрі над головою не кублилися голодні й нахабні москіти.

Поки мої товариші збиралися, я допоміг Фабіо перетягти до «Volkswagen’а» великого човнового двигуна і кілька пластикових весел з металевими держалками. За нами вийшов Айлтон і приніс до мікроавтобуса великий пакет з сирим м’ясом, кілька довгих ножів та з десяток вельми примітивних коротких вудок. На цьому табірні приготування завершились, я з друзями зайняли місця у салоні. Після чого відразу рушили.