Любов і піраньї - Кидрук Максим Иванович - Страница 53

53

— Треба купити молока, дружина просила, — почухавшись, сказав Ед. А тоді додав: — Ну, мені вже час іти.

Розрахувавшись, ми вийшли з кафе. Ед побіг у найближчий магазин, а я, встромивши руки в кишені пальто, неспішно почвалав додому.

Дихалось напрочуд вільно.

* * *

Крокуючи безлюдними засніженими вулицями, я обмізковував події останніх днів. Повернення з Бразилії, передноворічний шарварок і гармидер, анемічна вечірка, на якій ми з Маруською нібито були разом, хоча насправді знаходились одне від одного на відстані, що вимірюється світловими роками, і зрештою, втомлене безмовне розставання.

Чи жалкував я через те, як усе закрутилося? Чи розкаювався про прийняте згарячу рішення їхати в Пантанал? Чи шкодував, врешті-решт, через розрив із Маруською?

Якщо розглядати всі наведені вище питання в контексті того, чи усвідомлюю я, що частенько діяв егоїстично, що багато чого зробив неправильно, зопалу і необдумано, то, безперечно, відповідю буде «так». Мені шкода. Якщо ж говорити про наслідки, про те, як воно все обернулося, акцентуючи увагу на тому, чи прагну я щось поміняти, чи хочу повернути все назад, я скажу тверде «ні». Я не жалкую ні про що. Я продовжую жити. Жити і йти вперед. Оступатись, падати й підводитись, але ніколи — не зупинятись.

Резюме до цього розділу:

Покажіть мені людину, яка не жалкує ні про що, скоєне у своєму житті, і я покажу вам людину, котра нічого не досягла.

Хеппі-енд для хлопчиків

Так уже заведено, що кожна хороша історія мусить мати «хеппі-енд», цебто щасливий кінець. Без happy-end’у в наш час — нікуди!

От тільки що воно таке, отой «щасливий кінець»?

Ви ніколи не задумувались, шановні читачі, що певний стан речей, який для когось є джерелом непередаваного щастя, для іншого може слугувати причиною нестерпних мук та мордувань? Індивід — тобто не такий, як інші. І в кожного індивіда свій ключ до щастя. Душевний комфорт та життєва гармонія в розумінні людини-меланхоліка виглядатимуть справжнім пеклом в очах людини холеричного характеру. Через це щастя, напевно, єдине слово в людському словнику, що може мати безліч значень. А може й не мати ніякого. Коротше, засівши за написання завершальних штрихів до цього пригодницького епосу, я відчув себе пароплавом, котрий несподівано напоровся на айсберг в екваторіальних водах, напрочуд ясно усвідомлюючи, що виліпити пристойний «хеппі-енд», — нелегке завдання.

Деякі письменники підігрують майбутньому читачеві, завершуючи книгу в банально-сентиментальному стилі «…і жили вони довго та щасливо». На жаль, я не можу собі цього дозволити, оскільки, по-перше, не маю права відходити від реальних подій або ж перекручувати факти, а по-друге, я прекрасно розумію, наскільки важливою є розв’язка у творі і не збираюся використовувати такий дешевий заїжджений трюк. Епілог — це наче витончені східні прянощі, фінальна приправа, яку додають до головної страви. Інколи він перетворює звичайну книгу на вишуканий делікатес, але нерідко може обернутись ложкою дьогтю в бочці меду, марнуючи вщент смакоту від читання.

Я довго думав над тим, як мені викрутитися з цієї ситуації. Врешті-решт, врахувавши наведені вище роздуми та висновки, я вирішив, що у моїй бразильській любовно-пригодницькій каймано-піранячій сазі буде два епілоги: один — спеціально для хлопчиків, інший — для дівчаток. Кожен заснований на певних подіях, що відбулися в моєму житті вже після бразильської авантюри.

Почну з «хеппі-енду» для хлопчиків.

* * *

На календарі замиготіли перші дні нового року…

Добрячий морозець терся наждаком об щоки і прохололими щупальцями залазив під комір. Гамірні вулиці пустували. Більшість нормальних людей вже давно смакували різдвяну вечерю в тісному колі рідних та близьких. Я ж, як затятий приблуда, до цієї більшості не належав.

Я підтюпцем перетнув роздоріжжя перед торгівельним центром «Квадрат», заскочив у метро «Лук’янівська» і, розминаючи підмерзлі пальці, повільно човгав до ескалатора. Я не поспішав, збираючись у тьмавій глибині підземки ще раз ретельно все обдумати.

Сонний охоронець, розкинувшись на старезному дерев’яному стільчику, провів мене притомленим поглядом.

Чому ми починаємо по-справжньому цінувати тільки те, що безповоротно втрачаємо? Здавалося б, така банальна, очевидна і заїжджена істина, закусивши губу, думав я, однак ніхто не сприймає її серйозно, допоки не відчує всю силу цих нелукавих слів на власній шкурі. Через кілька днів після Нового року на мене напосіла непоясненна, в’язка і дошкульна туга. Якесь дивне, ще незнайоме відчуття повсякденно сповивало мою свідомість, терзало моє зазвичай незламне й непохитне «я». Спливло кілька днів, поки я відважився зізнатися сам собі, що мучуся через розрив з кучерявою білявкою. (От бачите, навіть такому товстошкурому слонові як я, зовсім не чужі людинолюбні почування!)

Але чи справді я сумую за Маруською? Сотні разів я прокручував у голові це запитання. Воно почало видаватися мені грамофонною платівкою, котра крутиться у моїй макітрі і щоразу зіскакує на одне й те ж місце… Ще тиждень тому моя відповідь була чіткою, впевненою і категоричною — однозначно ні. Сьогодні (я й сам собі боявся в цьому признатись) я вже не знав, що відповісти.

Ескалатор з гуркотом затягував мене в черево станції…

Через півгодини, пересівши на «Палаці спорту» на іншу гілку, я дістався до «Мінської». На жаль, за весь час я так і не надумав, що робитиму і говоритиму, підсвідомо відтягуючи вирішальний момент.

Проходячи повз єдиний відчинений кіоск з квітами, спинився. Поблякле світло підземного переходу огортало все довкола сюрреалістичним серпанком. На якусь мить мені навіть здалося, що я не впізнаю цей перехід. Але я труснув головою і відігнав дивні думки.

Закутана у хустки продавчиня, притупуючи валянками, скосила на мене оцінюючий погляд.

— З Різдвом, — якось невпевнено пробубоніла вона.

Я нічого не відповів. Невідь-чому почувався, немов уві сні. Неначе занурився в іншу атмосферу, в яку замість кисню накачали інертного газу.

«Треба взяти з собою квіти», — зрештою здогадавсь я.

— Будь ласка, тридцять три… — голосно й з розмахом почав я, але тут-таки затнувся, запустивши пальці в кишеню і перебравши худеньку пачку стогривневих купюр. Мигцем провівши нескладний підрахунок, я втямив, що грошей на таке «геройство» мені точно не вистачить, а тому продовжив уже стриманіше: — Кгм… Мені п’ятнадцять троянд, будь ласка… Так, червоних…

«Червоні троянди? — мій внутрішній голос кепкував з мене самого. — Блін, це ж так тривіально! Нічого гіршого навіть не придумаєш! А раптом вона не любить троянд? Взагалі, по-моєму, останнім часом дівчата взяли за моду заявляти, що вони ненавидять, коли хтось дарує їм червоні троянди, мовляв, то є старомодно, примітивно і без фантазії». Але тієї самої миті усвідомив, що навіть не здогадуюсь, які квіти їй подобаються. Я ніколи не дарував Марусьці квітів. «Біс із ним! — думаю. — Хай будуть троянди. Однаково через день у смітник викидати».

Продавчиня тим часом старанно загорнула букет. Я простягнув гроші. Жіночка хапнула їх і сховала в кишеню, не перерахувавши.

Обхопивши букет рукою, я викотився з підземки. По дорозі до багатоповерхівки, що знаходилась неподалік від харчевні «McDonalds», я зірвав з квітів упаковку і викинув її у смітник. Ненавиджу дарувати квіти, загорнуті в целофан.

Зрештою я дістався до Марусьчиного під’їзду, заскочив всередину і піднявся на п’ятий поверх. Перед дверима заціпенів, нерішуче переминаючись з ноги на ногу. Вказівний палець застиг на відстані кількох сантиметрів від кнопки дзвінка. Я й досі не мав конкретного плану дій.

«Що ти їй говоритимеш? — натужно розмірковував я. — Признаєшся, що ти — козел? Але це, по-моєму, і так цілком очевидно. Просто попросиш вибачення і скажеш, що хочеш почати все спочатку? Надто тупо і трафаретно…».