Квiти Содому - Ульяненко Олесь - Страница 11

— Зося, по-моєму ти мене з кимось сплутав. — Нудна хвиля, моторошна і приємна хвиля приходу відділяла мене все далі, як човен відносить буря. Зося виникав, кумедно вимахуючи ручками на горизонті. Несподівано він зробився реальним, як прозора паперова калька.

— Ти повинен мене зрозуміти, Алекс. Ти повинен розуміти різницю у віці, дорогий, — Зося багатостраждально закотив під лоба очі. — Я втомився. Я старію. Ти ще у своєму віці не знаєш, що таке печінка і як довго відшукувати член в штанях, щоб його устромити в дірку, яка від тебе ще, на всі земні капості, ховається за непробивний фінансовий мур.

— По-моєму, ти забув уже, де знаходиться твоя, — я не знайшов нічого кращого, як відповісти саме так.

— Слушно, — Зося постукав зігнутим пальцем по черепку. — Розумієш, все знаходиться тут. Всі проблеми.

Голка занишпорила у пошуках вени. Зігнулася, поповзла назад, знову захід. Нарешті Зося жаско видихнув. І продовжив:

— Добра доза морфіну перетворює тебе або на надчуттєвий апарат, або навпаки. Це навпаки трапилося зі мною. Весь мій життєвий досвід викристалізувався за допомогою опіатів.

— Угу… — Я вже був у стані логічного дебілізму але спромігся його дістати. — Ну а як дівчатка? Куди ти їх подінеш?

— Я скоро повернуся. Повернуся переможцем і іменинником, — виголосив Зося.

— На твоє сімдесятиліття, Зося, я подарую тобі упаковку наймодерніших памперсів.

— Це що авангард, Алекс?

— Блін, ти дійсно зробився старим. Це зараз називається модерном.

— Куди-куди…

— Зося, з педофіла ти перетворився на старого торчка, — резонно заявив я.

— А що толку з цих сцикавок. За рік-два цицьки їхні обвиснуть, очі вилиняють, шкіру роз'їсть целюліт, а п'яти порепаються, як висохла глина. А тут… Тут мрія…

Ось так ми розважалися. Іноді Зося відволікався на свої лікарські обов'язки, після чого трупарня закладу поповнювалася, — це я чув на слух, по виску незмащених металевих, стального кольору дверях. Якось він завів:

— Ти пам'ятаєш Фармагея?

— Того самого… — кволо потягнув я, видивляючись діру у своїй свідомості.

Дощі лили четвертий день, перетворивши на острів у багні наш притулок. У такі години Зося любив залізти на тепле горище і дивитися осклілим водянистим поглядом на шпиль католицького собору, зовсім як кіт. Тоді Зося робився романтичним, і новонабута посадкова усмішка та цукрове задоволення зникали з його обличчя.

— Так. Того. Ну славний малий. Але він допускається помилок. Фармагей полюбляє мажорних бабів. Породистих, як англійські кобили. Ти не знаєш, що його тримало з Тоцьким? Тоцький ще той хват. Вище десяти років не брав. Що за прелесть. Дівчатка і хлопчики семи-десяти років. Сама невинність, безпорадність. Відкриті ротики, губки, простягнуті ручки. І тут… Ти закон життя, ти вчитель, ти все. Ніколи себе не відчував Богом, Алекс? Ну, хоча б його помічником. Нічого поганого, то лише уява, уява.

Я хотів щось заперечити на кшталт, що уява ніколи не сідає на кінець і що в десять років можна спокійно бути носієм імунодефіцитної болячки. Але тільки видав:

— Уг-у-у… Фармагей-то почив…

Зося гикнув, перевернувся на своєму матраці, погляд у нього зробився як у Бонапарта. Щось новеньке. Ну і срань же, міг би дійсно викладати у Карпенка-Карого.

— Ти глянь. — Зося помацав себе не скаліченою рукою. — Що значить чудодійна сила морфію. Я наче жива мумія. Я сама законсервована історія.

— Як професорський член, — не стримався я.

— Да, ти пам'ятаєш, як вони з Тоцьким організували контору і скуповували ледь не по всій країні використані картриджі?

— Нє-а-а.

— Так от. — Зося вправно витягнув цукерку з блискучої обгортки. — Є мисля, досить здрава, що ці двійко новопреставлених якимось робом ховали камінчики і рижуху у ті грьобані картриджі і переправляли кудись… Далеко… Значить, того… Досить далеко…

— Пусте…

— Не думаю, — Зося у напівзабутті провів рукою у повітрі.

— Пусте, — кажу. — Я не знав добре Фармагея, а Тоцького кілька разів бачив, і то по телевізору.

— М-да-а… — задумливо потягнув Зося, пожовуючи цукерочку.

Все проковтнути неможливо. Не знаю, чому я пожаліла пацанів. Максу відразу врізала по вухах, він так і звалився у своєму ідіотському ковпаку. Лу сам почав битися головою об стіну і верещати:

— Прости, Мамо! Прости!

Цей кретин забув голову Тоцького, а замість кислоти припер оліфу!

Тут отримав і Лу. Не люблю стукачів. Я взяла їх за шкірки і витягнула на вулицю. Так, нічого не зловиш просто так. З цим треба або змиритися, або гребти до самої смерті. Я подумала про дівулю Тоцького, потім про Новий рік. Чорт би забрав людей з їхнім щастям і їхніми умовностями. Я була двічі щасливою. З батьком та Іваном. Але не робила з цього трагедії.

— Відсвяткуємо як люди, а потім з вас живих шкіру спущу — тільки і сказала я, дивлячись, як жовте таксі буравить туман, а ліхтарі бризкають жовчю на трасу.

Спочатку, перед тим як я зустріла його, була скляна запітніла коробка кав'ярні, з ідіотським електронним годинником. На ньому через кожні десять хвилин звучав Моцарт, і лише тому, що хазяїн ідіот, не розбирався у техніці, а тому звучав тільки безсмертний Моцарт. В таких місцях я завжди йду до туалету. Я і пішла. У спину вистрілила безсмертна музика. Мелодія, чорт її забирай, завжди не встигає за таблоїдом. Зовсім як твоє життя. Добре, хоч Новий рік можна точно визначити.

Я подивилася на себе у дзеркало. Половина обличчя обплила, мов у пластмасової ляльки. Добре, ніхто чіплятися не стане. Підійшовши до стійки, я впевнено замовила шампанського, великий келих, і так в отупінні просиділа не менш години. До Нового року лишилося рівно дві. Хоч-не-хоч, а підсумки треба було підбивати. Від Тоцького лишилася одна голова. На квартиру не сунься. Там Мама вже порядкує з цими двома дегенератами. В кишені кілька доларів. Обличчя бажає ліпшого. Лишилося одне — молитися Богу. Теж нічого перспектива. Я ще раз випила, заплакала. І це було моєю помилкою. Але що робити, коли у цьому велетенському місті мені немає куди подітися. Народитися в Англії, прожити в Києві і закінчити десь у стічній канаві. Така моя перспектива.

До мене підліз якийсь зашморганий тип в окулярах. До мене інші, певне в цьому році, і не чіпляються. Таблоїд видав Моцарта. Ми товклися у туалеті разом з очкастим. У нього ніяк нічого не виходило. Нарешті він кінчив мені на живіт, облизав сперму. Тицьнув папірця в п'ятдесят гривень, кав'ярня не з останніх, і чемно подався до стойки. Я шаснула через чорний хід, щоб не відстібати бармену та охороні. Взагалі ніколи таким не займаюся, але коли припече, то куди ти дінешся.

Напевне, я слиняво гнався за квітом погаслого кохання: з міста у місто, зі станції на станцію, наперед знаючи, що на тому кінці мене чекає ніщо, навіть не смерть. А ніщо. Навіть не ілюзія втраченого раю.

Пішов перший сніг. Ще осінній. Містечко лежало розплюснутим прісним коржем. У місцевих клубах нас не приймали, за винятком одного, з перекошеними чорними дверима, де кривавими літерами було виведено «Арфей», через А. Ми навідувалися сюди у крайньому випадку, щоб випити кави, чаю, а головне — я грав у більярд. Гроші ніякі, мізерні, але так не втрачався хоч професійний нюх. Ми сиділи в темній кабінці, сьорбали паскудний чай з пакетиків, що смерділи пріллю і «Червоною Москвою». А у повітрі висіли сині привиди.

На початку зими мені приснилася дружина. Це був найнормальніший сон за всі останні місяці. І тоді я зрозумів, що розлюбив її тисячу років тому. Так діє провінція. Як і наркотик. Може в протилежному напрямку, може шугонути в інший куток вашої свідомості. Так діє невидиме. Таке як пам'ять. Пам'ять — це велетенський мурашник, на який ти наступаєш ногами в потемках. Справа не в алкоголі і наркотиках, більярді, картах та шахах. Людина живе у цьому світі, з чого може, але коли ти визираєш з-за свого паркану, тут починається щось неймовірно дивне та прекрасне, що при першому ж таки погляді перетворюється на клубок змій.