Квiти Содому - Ульяненко Олесь - Страница 19

Чорний тунель підземного переходу, без жодної людини, наче тут титанічний вибух повичищав не лише від людей, а й від їхніх бажань та пустопорожнього базікання. Радість самотності накотилася з чашкою гіркої смердючої кави, що її продавала з термоса жінка з плескатим монгольським обличчям і двома зеленими зубами. П'ята година ранку. Зазвичай усі паскудства трапляються зранку. Виконання смертного вироку, самогубства, розлучення і таке інше. Жінка щось шепелявила крізь зелені зуби, витягуючи трубкою сині губи, побиті брунатним герпесом. Вона точно жила десь поруч. Я пив каву, курив, але ніяк не міг зрушити з місця. Там на горі, напевне, вже світло. Цвірінькають горобці, а голуби гребуться у смітті. Там зима, і сніг не підтоплює, хоча вже березень, але земля якраз ідеально тягнула гробову нудьгу зачуханими подільськими вулицями. Похитуючись, подавляючи нудоту, я вийшов на вулицю. Бетонним насипом котило фіолетове сонце; насип наче хто вимив, а тому він видавався голим фрагментом тіла; непристойна картина, паскудство, саме так, саме так, саме так. Один я стояв чорний та зігнутий, відшукуючи терпку печаль пролітаючого даремно життя. Намалювався — хєр зітреш. Я дивився на білі опуклості бетонного насипу, на воду і подумки міг перерахувати, скільки в той бетон закатали. І де тоді знаходиться пам'ять та дійсність?

Це нахлинуло літо, як стакан горілки, пішло воно у пересохле від спраги горло. Дім стояв на самому узвишші, високий і гарний, за високим парканом. У кімнаті гуляв білими занавісками вітер. Я бачив лише червоні губи Алли, — її невисоку доладну постать ховав широкий плед. Яскравий, з візерунками та звірами. На дивані спав міністр, з розстебнутими штаньми. Я відкинув ковдру, глянувши на тіло, що здавалося дитячим і немічним. Але налитим диким життям, що знищить не лише твоє. Шукаючи її очі, я чомусь вирішив, що краще б не будити жінку, але тут відкрилася кватирка, так, сама собою, хляпнувши мокро у повітрі, закрутивши вихор пилюги, а міністр відкинувся на бік, зваливши на неправдоподібно червоний паркет велику недоїдену кефаль. Жінка не поворухнулася. І я безпомічно зайорзав поглядом по кімнаті, наче намагаючись за щось вчепитися, наче шукаючи свій голос, що замерз, розтанув, згорів або чорт зна ще щось. Але я шукав Фанні, так шукав, наче боявся, що зроду її не побачу, а вітер надував газети, простирадла і ворушив ріденьке сиве волосся на скроні, куди через півроку влучить куля снайпера. Мені захотілося підійти і стиснути його горлянку з випнутим борлаком, з випнутими сірими, трохи банькуватими очима, п'яно прикритими тоненькими, мов пергамент, повіками. Я переконаний, що людині не варто народжуватися на світ, менше відповідати доведеться. Але, в хєра, кому ж ще відповідати.

Банальний жовтий Хрещатик, з тисячами ніг, з блискучим від дощу бруком. Я вийшов із запиленого льоху, де домовлявся з грошовою проституткою, красивою китаянкою. Її полюбляли араби, а наші брали по п'янці, але найбільше її полюбляли пенсіонери та пасивні педерасти, — вона із задоволенням виконувала роль чоловіка. Підари любили її, а позаяк вони всі мали сім'ї та респектабельний вигляд, то розщеплення їхніх нейронів у голові ще не дійшло до повного апогею, коли можна віддатися палкій пристрасті і підставити задницю юному створінню з червоними від кокаїну ніздрями, вони перебивалися таким паскудним сурогатом. У холодні весняні вечори вона ховалася у прикарабку на Хрещатику; там, де нині «Бізнес-Плаза», над самим козирком будівлі стояв запущений ресторан. Там можно було покурити бездумно, поруч з таємницею захололих тисяч віків її нації, поглядом утупившись у мокру стіну. Зимою вона винаймала квартиру і мешкала там зі своїм сутенером. Звісно, платила вона. Сутенер Борька Лапша підторговував наркотою, а тому її сімейне щастя не протривало і півроку. Пацани-відморозки поламали Борьці хребта, а перед тим розтягнули ноги і добряче відторохкали штахетиною по яйцях. І зараз він конав у психлікарні, пускаючи разом сечу і соплі за колись веселими деньками. Я шукав її настирно, майже як і Фанні. Чи то звісток про неї, якихось хоча б чуток. Навдивовижу я пам'ятав її кроки, дрібні, але впевнені, наче вона виходила на прогулянку, така собі забаганка старіючого чоловіка — дивитися на жінку, якій вітер роздуває коси. Я навіть не дивився на неї як на сексуальний об'єкт. Не було потреби. Жінка для мене зараз була тим колом, з якого ти вирвався і тепер стоїш з відкритим ротом і ловиш повітря. З тупим запитанням на харі: що далі? Словом, жінка переверталася у моїй пам'яті, у моїй свідомості і напівсвідомості, як одна велетенська проблема. Раз спробуєш і будеш все життя лікуватися від життя, як від сифілісу. І то добре. Могло б і гірше бути. Кожен виповзає на свою голгофу сам, кожен котить камінь сам. А за тобою тисячі. Мільйони, міріади твоїх попутників, шмаття втрачених твоїх мізків. Я дивився на шматок простору, тамуючи бажання утекти, але ця косоока дівка мене приваблювала більше, аніж Фанні, бо від неї смерділо життям і сциклинням наших думок. Я її трахнув. У порожньому прикарабку, із задоволенням дикої тварюки, так і не запитавши у неї про Фанні. І совість моя спала паскудною аскаридою.

Людина завжди безстидна, а в спогадах та надіях ще більше, ніж у житті. Люди завжди безсоромні, наче макаки в зоопарку, що мастурбують за гнилого банана. Здається, ти звикаєш до цього, але — дививсь, зазівався, і тебе заразили власні звички. А потім гадаєш: чи то рецептори в голові разом з нейронами загуляли швидше, чи то якесь інше хитре паскудство? І тоді, попри якусь тягучу та солодку зневіру, ти починаєш вибудовувати свою церкву. Що тоді страшніше — безсовісно зануритися у власну віру, переконавши себе у власній величі, чи з кайфом бздіти у пекло і зробитися вселенським бздикуном, привілейованим, мов нафтовий шейх. А тож виходить, що чим більше ти знаєш, тим більше чіпляєшся за той світ, який приносить тобі реальну користь. Береш і мочиш якесь чувирло, чи пердолиш і продаєш малолітніх збоченців — і це приносить тобі користь.

Але питання лишається банально відкритим, як педофільські бажання, помножені на гроші: де від усього шукати відповіді та порятунку? В понюшці кокаїну, в траханні у всі мислимі отвори тринадцятилітньої німфетки, котра відсмоктувала на Хрещатику за просто так, чи попросту вихаркати власні кишки у вірі всепрощення, забуваючи, що ти накоїв перед цим, якщо дійсно воно чогось варте, — те, що ти вигадав, і те, що ти робив? Але як на мене, то ми всі давно з'їхали з котушок. Наш батьківський вафлевідстійник, лише батьківський вафлевідстійник того великого світу, котрий щедро нам дарує і кокаїн, і блядєй з рожевими задницями, і прощення. Там нехай вони розбираються. Краще вже бути солодким ідіотом… Але навряд чи таке приходило в голову… Навряд. Чоловік, який захоплений жінкою, навряд чи витягує на світ подібні речі.

По дорозі, наближаючись до Гуру Революційних Туалетів, я просто переінакшував слова, не виливав собі на тім'я холодну воду. Мене цікавило зовсім інше, мене рухало зовсім інше, більше ніж теревені туалетного жука про велику любов до людини, аби їй перерізати горлянку чи за подяку засунути гнилий банан у задницю за добрий банківський рахунок… І ось тут мені б треба було зупинитися і тверезо подумати про бабло Тоцького, котре процвиндрювала Алла.

Мудак, інакшого імені його в моїй отупілій голові не дошукатися, а причиною тому несосвітенна лінь; це ракло, до якого нехотя топталися мої зношені думки та черевики, напевне, таки був тим, кого називали промовшеном провидіння на нашому нікчемному клаптику землі. Проте всі плюси і всі мінуси, які можна скинути на еякуляцію, пронос, п'янку, наркоту, плутали пересічне сприйняття, ставили в почуття крайнього дебілізму або наштовхували на ледь просвистуючу думку, що він чи ти не туди попали, або, ну, ти крайній та мокрожопий ішак. А втім, можна коротше. Не видерибанивши смачного шматка на суші, не ставши навіть туалетним генералом, як мій один знайомий — про нього протягну думку, якщо на те буде час, — усі свої периферійні зусилля перекинув на небо. Небо поки що мовчало. Аж ні на якого кольору революції на хрін не відкликалося. Що нас з'єднувало, то те, що ми обидва не знали розкладів. Розклади знав лише той, від кого ми завзято дрискали, як проносні глисти. А потім, попискуючи, повернулися у свій відстійник. Не говориться про Бога. Бо як і тоді, так і зараз я нічого про те не знав. Сірий собі чоловік, що на пожинку років роздобрів на гроші та кохання. Тільки цей мудила Лапік набув репутації вершителя світу, а я — простого афериста, батько якого колись був комуністичним босом і з таких гнид, як Лапік, витрушував не тільки душу, а й смердючий від комбіжиру кал. Ось так.