Квiти Содому - Ульяненко Олесь - Страница 25

Ні, ні, здається, сказала Фанні, з темних соснових рам виходили чоловічки, один з одного виходили і перетворювалися на метеликів. І що це не вона бачила, а я. І розповідав, сидячи на краю басейну, вмочивши ноги у воду. То були не ангели, а метелики.

Фанні підійшла до дверей і відкрила їх. Тисячі свічок. Тисячі вогнів. Ніяких трупів, а купи живого люду, в серпантині празника та свята.

Далеко, в глибині колодязя кімнат, упала монета. Важко дзвякнула об кахлю. Тривкий звук, що накочував запахи, хвиля за хвилею, жасминові запахи, з травами неймовірними, а потім пішли постаті, які то розчинялися у повітрі над водою, то робилися реальними, доки все не зникло. І звук наростав, доки не перетворився на дикий гуркіт експреса, що мчить без гальм. Я сидів на краю басейну, закривши вуха руками. Я перетворився на погляд. На один погляд. Звук тягучою мелясою проповзав між пальцями, виламуючи барабанні перетинки. Ігуана ворушилася і звивалася між ногами Алли, била хвостом по її молочних стегнах. Дві похітливі суки, мерзенні суки. А я. Я…

На мій дім падав сніг, щільною стіною. У бокалах червоне вино, а Фанні стояла над урвищем. Нічого більше не спливало в пам'яті, як порожня зала, з новими кріслами, новими меблями, з усім тим, що придбав я, Фанні, Алла за кілька місяців сумісного життя. Алла зникла, вона розчинилася, як і мої невідомі. Ага. Видно, її проковтнула ігуана. Точно. А над нами пливе бірюзове небо, над самими маківками; над нашими головами пролітають птахи. Білі, сірі, з широкими опашами крил. А за прірвою зелені бутони, що на очах перетворюються на квіти, небаченої краси квіти… Потім спалах вогню, ніби хтось врізав по очах. Я починав тверезіти. Звідки взялася така думка…

Басейн і білосніжне тіло Алли дельфіном ковзає під водою. Щось говорило мені про реальність речей, але так віддалено, як і ті звуки, що нагадували удари монети у глухих анфіладах кімнат. Пустота оточуючого поволі втягувала мене. Суха, ламка, зараз зовсім не жива постать Фанні пролетіла дугою у повітрі. Алла виринула, викидаючи, зовсім без звуку, кришталеві, неправдоподібно кришталеві осколки води. Білосніжна шия виринула з води, голова тріпонула вогненним волоссям. І дві руки, з витонченими довгими пальцями, замкнулися на тій шиї. Голова Алли зникла під водою. Задок Алли блиснув у повітрі, і її тіло заборсалося тонкою хижою рибиною у синьці, то зникало, то виринало; голова Алли з'являлася, хапала ротом повітря, зникала, але дві чіпких руки, з витонченими пальцями, заставляли голову Алли ковтати хлоровану воду. Я дивився на пірамідальне, кольору цвілі скло стелі. З лахміттям рожевих хмар, потім на дві жіночі фігури, невимовно гарні, наче в них вселилися тисячі кольорів, не бачених, не чутих, неправдоподібних. Звуки зникли. Дві оголених жінки на поверхні води. І ножем наближається світанок, якого я не чекав і не хотів чомусь, щоб він заліпив мені очі. Нарешті все закінчилося, але що закінчилося?… Шум червом заповз у мої барабанні перетинки.

Спочатку був зелений морок. Алла лежала на білій кахлі. Фанні схилилася над нею, розсунула ноги, засунула руку по лікоть у піхву, потягнула, вирвавши з тріском нутрощі. Алла ляснула зубами, тріпонулася, заворушила губами. Розставивши ноги, Фанні стояла над нею, тримаючи закривавлені нитки, фаллопієві труби, що червоними зміями звивалися у її вузеньких кулачках. Пожбурила в обличчя. Ніякого звуку. Навіть не ляснуло. А я знав, чому ми стояли під снігом, під мельхіоровим небом, із сірими та білими птахами у високості.

— Вона мокра, — сказала Фанні. — Там мокра. Я думала, що у неї там усе вже висохло… І гроші… Вона хотіла взяти наші гроші…

— Угу, — сказав я.

Герої завжди повертаються, з порваними знаменами, розірваною сракою, мертвим товаришем, дохлим конем. Нормальні люди дають драла. Чим більше ми ниці, тим більше нас будуть привчати до жертви. Дурний тон, але нічого не попишеш… А от відкрилися золоті ворота, легко, наче крила метеликів. О!

Якщо хтось із просунутих чи продвинутих бачив пекло чи рай, той неодмінно мене зрозуміє. Пекло — це щось на зразок того, що всі до останнього дебіла читають Паоло Коельйо, Маркеса, доктора Фройда, а перед їхнім взором проходять оголені гламурні баришні, які ніколи, тисячі й тисячі років їм не даватимуть. А у деяких добродіїв стирчатиме ледь не до горлянки. Ані подрочити, ані посцяти. Читай собі Маркеса та Коельйо чи ще якусь лободу. В раю, гадаю, печуть у покер або більярд, і весь час не в програші. Але це так, припущення. Навіть не щось… Ото так.

— Заходьте, — сказала Фанні.

І ми пішли. Пішли у супроводі двох імбіцилів. Макс і Лу. В костюмах від Валентино, що лантухами теліпалися на здоровенних плечах. Макс сьорбав голосно повітря ніздрями. Лу сказав, вкладаючи в свої слова зміст, тягучий і мудрий:

— Здається, сам драповий ангел нас вітає.

— Заткнись, розумник, — обірвав Макса Лу, штурхонувши у потилицю дружбана.

Макс витягнув велетенського глока і повертів перед носом у Лу. Лу тріснув по писку Макса так, що його шишкоподібна макітра захилиталася, мов дерев'яна фігурка африканського божка. Фанні знову зникла. Я розглядав тупо, без всілякого почуття і відчуття нашу вітальню, але виходило так, що сама вітальня роздивлялася, як хитра желеподібна істота, саме мене. Наша вітальня, наш парадний зал набрав безмежних, як американські прерії, як квітучі дніпропетровські степи, розмірів. У цьому було щось живе, невимовно страшне і чаруюче, немов над вами висить тисяча очей, вирячившись на жалюгідну постать. Проте жодного крику. Синім, з відтінком зеленого, трупного кольору, із золотим сяйвом, паркетом повільно рухалися люди, входячи одне в одного, як російські матрьошки. Першим я пізнав Однооку Маму. Макс і Лу заховалися за мою спину. Мама привітала мене широким жестом і поманила пальцем Макса і Лу. Ревучи народну пісню, з'явився червонопикий маршал, відригуючи вінегретним перегаром, живий, з відстовбурченим хреном. Я пошукав дірку в голові маршала — одну, другу. Нема-а-а. Поруч, біля чорного фортепіано, ще новенький міністр внутрішніх справ, з кришталевим бокалом шампанського чи якогось пійла, з естетською насолодою гладив поліровану поверхню інструмента велетенськими селянськими лаписьками, нині до непристойності зманіженими. Світло, розсипане навсібіч, не доходило до підлоги, немовби відбивалося від людей, наче дійсно воно було живіше за все, і торкалося тільки предметів. Х-м-м-м. Лишилося в цій тусні пошукати графа Дракулу. На закусь. Але цього кремпа ніде не було. А шкода. Може, з ними поганяти в більярд? Гадаю, кращого партнера не знайти. Бо… Бо… Бо…

Бо з киплячої, тягучої, червоного кольору піни виринула голова Тоцького. Голова кліпнула очима. Тоцький підняв руку, висунув з малинового місива тонку шию. Голова повернулася ліворуч, підленько гигикнула, зиркнула праворуч. Решта його, що знаходилася внизу, в червоному киселі, — а ми, напевне, могли тільки здогадуватися про ту решту, тобто сраку, — ця-то решта видала гучний пу-ф-ф-ф, викинувши на поверхню бульби. Бздо, одним словом. У повітрі повис стійкий запах аміаку та гною. Нарешті на очі, під оплески тисячі голеньких хлопчиків та дівчаток, з'явилися цицькаті груди Тоцького, кошлате пузо з діркою пупа, схожого на очко шимпанзе, кінчик, скрючений стручок, що нагадував болгарський перець. Голенькі дівчатка і хлопчики голосно верещали і били в долоні. Гламурна баришня, теж без нічого, навіть без ознак статі, лише з купою жовтого пір'я на голові, прокричала:

— Який мужчина!

Тоцький чхнув, підняв догори руки, повів очима ліворуч, праворуч. Він надув губу, як верблюд, ритуальний жест перед тим, як лигонутися з верблюдицею. І Тоцький прорік:

— Де мої гроші… Де мій новий шоколад Лашен?

Оплески котилися липучими хвилями малинового шоколаду. Дівчатка та хлопчики повитягували різноколірні кульки і заходилися вибрикувати ногами. Канкан. Тоцький поклав праву руку на груди, чвиркнувши крізь губу сказав:

— Кинджальний вогонь. Шоколадом — з брандспойтів. Це вам не пиво і не нафта. Кинджальний вогонь.