Квiти Содому - Ульяненко Олесь - Страница 38

Ось Велика Мама стягує з себе одяг. У неї дужі плечі, груди більше схожі на груди здорового чоловіка, десь так, аби Тоцького загнати на десять років до спортзалу і звідти не випускати. Вона не закривала дверей до свого корита, що називалося ванною. Живіт складками. Більше подібний на прес. На руках і спині рубці. Між ногами кущ, справжній кущ волосся. Мама тре себе мочалкою. Тре спину. Руки. Потім кличе мене. Я йду. Мені б не було бридко, аби Мама була подібна до жінки… Мама заставляє терти промежину. Задирає мені сукню, шльопає по задниці. Я ледь утримуюся на ногах. Мама кусає мої сідниці зубами, засовує в анус пальця, роздразнює мій клітор. Різко розвертає, нахиляє голову, затискає ногами. Я задихаюся. Це не так, як з нашими дівчатами. В груповухах Тоцького. Там я трахалася з семирічною чи восьмирічною. Справжнього імені не пам'ятаю. Я намагаюся бути з Мамою як найніжнішою. Це допомагає. Вона стогне. І її тіло трясеться. Вона боляче стискає мене ногами і вже кричить. Під шкірою ходять м'язи. Невже це справді так добре? Я ж не фригідна, і я не проститутка. Хто ж я тоді… Мама тягне мене у широке ліжко з важкою стьобаною ковдрою. Запах жасмину, часнику, поту. Зараз вона кладе мене на ліжко і стягує з мене рештки одягу. Засмагле тіло береться дрижаками. Так, вона профі не лише мочити людей. Мама просуває ногу між ногу і вібрує усім тілом. Тоді вже я починаю допомагати. Я кінчаю раз, другий. Я даю волю люті і задоволенню. Я верещу, хвицаюся, нарешті затихаю. Мама сопе, солоні краплі поту падають мені на обличчя, на груди. Мама висить наді мною темною брилою. Мене душить істерика, я ридаю і кінчаю воднораз. Мама гладить мене рукою по голові. Зовсім ніжно. Говорить:

— Тихо. Тихо, дурненька… Все буде добре… Як же тебе так глупо життя напоумило. Таку красиву…

Передвечірня траса. Довжелезні паркани, з круглими антенами, зі супутниковими антенами, дистанційками і всякою лободою. Їдемо мовчки. Мама кермує. Потім говорить:

— Я дам свою мобілку, тільки по ній будемо зв'язуватися. Зрозуміла?

Я мовчу, подумки вже відмовилася від свого плану. Мені страшно, але ще страшніше згадати, коли повернеться Тоцький.

— Зрозуміла? — перепитує Одноока Мама.

— Так.

— Тоді я тебе висаджу на Видубичах. А там доберешся на таксі. Боржок я візьму на себе. Ось гроші на тачку. Тоцький вас не балує. От скотина. Дійдуть у мене до нього руки, доки в нього не дійшли, — швидко говорить вона. Мама збуджена. Це я розумію по запаху. Так, моє визволення затягнеться.

Я три дні просиділа на драпові і білому совіньйоні. Дід за стіною пердів та кашляв. Йому в трухлу довбню не приходило, що це можу бути я. Дід викульгував на балкон і матюкав невидимих курців. Ростислава не було з тиждень. Я втикала у телевізор, жерла цукерки і нікуди не виходила. Це була звичка, звичка, прищеплена моїми родичами. Тюрма стає твоїм рідним домом, ось так виходить, що ти краще тут почуваєшся, ніж серед тих повзаючих, жуючих і пишучих. Я не могла заснути. Нарешті на третій день драп звалив мене. І снилося мені море, від кінця і краю море, і сквозняком, наче кимось нав'язана, проходить думка: так, я найду тебе, мій коханий, і ми будемо цілуватися серед білих мармурових янголів, ми втонемо у квітах, лише кипариси різатимуть низьке небо, в якому не видно дна.

Розбудив мене дзвоник. Мобіла Тоцького. Я взяла і стала просто слухати. Тоцький гнав якусь дуру. З писклявого голосу зрозуміла, що у нього новий партнер; що вони приїздили сюди, у Кардові Вари, на похорон його матері. Блін. Це так збуджуюче, захоплююче. Ці первісні звичаї… Блядь. Скотина, коли він встигнув такого нахапатися. І де? І яке моє діло? Я просто запитала, чи все гаразд. Там, на тому кінці щось луснуло, і зв'язок пропав. У дебіла Тоцького сіла мобіла. Дебіла-мобіла, дебіла-мобіла. У дебіла сіла дебіла. Ха! Я швидко набивала в люльку траву. Затягнулася глибоко, не відпускало. Вийшла в теплий вечір.

На вулиці я фіксую погляд на дівчатах. Це сюня-масюня. Ця конає під масюню. Ця сучка вже дає всім підряд. Скоро здохне від СНІДу. Я нічого не відчуваю, розглядаючи дівчат, жінок з короткими зачісками. Унісекс, і таке інше. Ні чорта не відчуваю, хоч здохни. Тоді я думаю про підарів. Їх зрозуміти простіше. Затуркані мужики. От тобі все. Просто. Як два на два. Мене веде. Наряд ментів підозріло зупиняється. Я махаю руками. Мовляв, пацани, шуруйте далі, на такого клієнта у вас ще зуби не виросли. Один говорить, щоб я йшла додому. Мене хтось бере за руку.

Очухалася я у мавпятнику. Два сержанти і один чи то прапорщик, чи молодший лейтенант. Мене навчили, і я прошу один дзвоник. Менти сміються. Один засмаглий, з закасаними рукавами, прямо-таки кіногерой, молодий Міккі Рурк, підходить до мене, розстібає ширіньку і говорить: давай, якщо не хочеш тут запаритися назавжди. Тільки за дзвоник. Спочатку бери, а потім поговоримо. У камерах кілька п'яниць. Порожньо. Цвіркуни за вікнами байдуже чистять повітря. Я беру в рота. Другий примощується позаду. У нього нічого не виходить, і він лупить мене по спині долонею, а потім кулаком. Лейтенант відвертається. Дивиться крізь заґратоване вікно, курить. Мене зводять. І дають кілька лящів по обох щоках. Ставлять раком. Ну, так, думаю я крізь туман, мене тут ще і зґвалтовано. Піди докажи. З мене здирають лахи. Лейтенант наливає горілки. Дає випити. Ну, прочунялася. Я кажу, що подам в суд. Який суд, дєтка. Тобі все привиділося. Зрозуміла? Ми тебе таку знайшли. Обдовбану й у всі дірки виїбану. Зрозуміла? Я киваю головою і беру стакан з горілкою. Мене колотить. Сержант, той, що подібний до Міккі Рурка, розглядає мобілу. Ту, що дала мені Одноока Мама. Він з презирством простягає мені дешеву Нокію. Ідіот. Я набираю Маму. З півслова Мама все розуміє. Вона лається, але так, щоб розхолодити ментів. Вона вже здогадалася, що трапилося. Я дивлюся у заґратоване вікно. Напроти гарна дівчина на балконі сушить феном волосся. Ловлю себе на тому, що їхній світ для мене, як для голодного вітрина продовольчого магазину.

Ми біля озера. Двоє сержантів і лейтенант. Двоє тримають їх на прицілі. А один по черзі дере в задницю. Я відвертаю голову, але Одноока Мама заставляє мене дивитися. Лейтенант проситься. Мама одним махом переламує йому носа, відрізає вухо і заставляє жерти. Він юшить кров'янкою і запихається вухом. Так ми їх і лишаємо. Доблесний наряд.

— Наступного разу не попадайся! — кричить один мент.

— А наступного не буде, — Мама витягує пістолет і глушить усіх трьох.

— Аби мовчав, то лишився б жити, — констатує один з Маминих людей і вантажить їх на брезентині до багажника.

На мосту вони скидають трупи у воду. Все, пригоди у хлопців закінчилися. Мої тільки розпочинаються.

— Коли він приїжджає? — запитує Мама.

— Не знаю, Ma.

— Ясно, — говорить вона і завертає в місто. Звична панорама багатоповерхівок із синім смогом заспокоює мене.

Дійсно, проходить місяць, і заявився Ростислав. Забрьоханий, блідий, нечесаний, з веселим, навдивовижу, поглядом. Зараз він почне свій звичний ритуал обходження: спочатку привітає бабу, потім діда, можливо, зайде до мене. Як завжди я втикаю в телевізор, не відповідаю на дзвоники своїх колег. Мене женуть до школи дід з бабою. Іноді я туди заходжу. Решта нікого і нічого не цікавить. Що вони там говорять. Що лепечуть. Я знаю більше за них. Це точно. Може, менше Ростислава. Ростислав розумний. Дід кашляє і хрипить. Скоро віддасть кінці. У нього навіть не вистачає сили лаятися. Баба лізе до свого Ростика з пампушками, глизявими, як і вона сама. Я лежу на животі, задерши ноги, вимахуючи, гризу яблуко і втикаю в телевізор, коли він приходить.

— Привіт, — я вітаюся першою. — Тільки не починай з великого горя.

Він ображено мовчить, але очі його продовжують світитися. Проїхали, значить.

— Сідай, Ростику. Гризи яблука, — я ляпаю долонею біля себе. Він присідає на краєчку. Знову мовчить. Я гризу яблуко і бачу на екрані Лолу…

— Піднялася баба, — говорю я.

— Чому ти так говолис? — гундосить Ростислав.