Квiти Содому - Ульяненко Олесь - Страница 42

— От срань.

Ми стоїмо і дивимося на це дійство, не зронивши жодного руху, не вигукнувши жодного попередження. Маршал сьорбає воду, сьорбає хвилину, другу. І каменем іде на дно басейну. Його-то ховати не будемо. Алла заслуговує на увагу доньки. Ми вантажимо її до багажника авто і мчимо у степ, безлюдний, як при першостворенні. Місто піднімається іржавою курявою. Ми з ходу влітаємо в іржаву кушпелінь, за нами реве патрульна ментовська машина. Вони нічого не пропустять, як і наш народ, окрім Гітлера і Сталіна. Ми плутаємо закавулками. Ранкове Сонце кидає машину з Кловського по ледь видній доріжці. І нас випльовує, разом з сітчастим вольєром, на широку трасу. Два авта плющаться. Мов бляшанки з бичками в томаті. Капут. Джип реве, вертить кермом Ранкове Сонце. І ми вже невпізанні сквозняком шиємо трасу. Нарешті відірвалися. Аллі там у багажнику байдуже. Багажник міцний. Тротилом не підірвеш. Прилахмічена Борщагівка. Ранкове Сонце веде авто упродовж якихось бараків. Я майже не знаю цих місцин. Взагалі я не знаю свого рідного міста, що зараз у нічному небі підтікає сукроватицею реклам. Звертаємо на звалище. Густий сморід звалища нічим не кращий за той, що зараз стоїть у нашому з Алексом домі. Скоро кінець, констатую собі сама як непримиримий факт. Ми шукаємо Ростислава чи Алекса. Ми шукаємо одне ціле. Ось що приходить мені в голову. Так, так, так — вистукує серце. За нами вписується ще джип, міліцейський наряд, це спецназ. Вони ревуть у мегафон. Кулі шиють броньованого автомобіля, але марно, ми відриваємося і вже повільніше котимося вузькою вулицею. Зупиняємося. Липке на моєму плечі. Ранкове Сонце повільно сповзає і чіпляється за мене руками. У неї рожеві уста від крові. І усмішка на губах.

Ранкове Сонце помирає повільно. Ми в якомусь підвалі, з Ростиславом, що лежить у купі драних газет, Алексом, що намагається дати ради з пораненою китаянкою. Алекс робить укол за уколом. Ранкове Сонце мовчить. Потім, усміхнувшись, застигає десь далеко поглядом. Алекс закриває їй очі, завертає у плед; я підіймаю Ростислава, і ми сновидами бредемо темними закутами. Ми знаходимо, що нам треба. Великий і чистий контейнер. Ростислав читає молитви. Він читає їх українською, російською, на івриті й арабською. Підпалюємо тіло, стоїмо якусь хвилину і пощезаємо в мороці куцих закавулків. Алекс дмухає на опечену руку. Серед його знайомих ми беремо машину. Більш-менш придатну для безпечного пересування. Прощаємося. Нас проводжають прості злодії. На цій землі жодної порядної людини.

Страх перед недосяжним перетирається на люту ненависть, яка веде земну людину до жадоби чужої крові. Те, що ховається від людських очей, завжди повинно мімікрувати у навколишнє; те невідоме повторює, як поганий учень — актора. У свою чергу жах і смерть приходять як щось прекрасне і невимовне, лише не агонізуюче; воно чарівно розливається у повітрі, коли нічого ніхто не втримує у тілі спраглий у подорож дух. Сонячний Ранок, чи тихо ти спиш у своїх могильних квітах з вогню, як колись спала уві сні, забуваючись від бруду, що хвиля за хвилею накривав твоє пташине тіло. Страх перед нічим — особиста поразка. І відійти від нього — зрозуміти хоча б подих породи того невідомого. Сонячний Ранок, чи чуєш ти земні запахи, що смердючими вітрами заповзають у наші пори?

Ранок обпікає холодом обличчя. Ми, з початку нашої подорожі, не зронили й слова. Ми знаємо, що нічого не знаємо. Ми покладаємося на нашу любов, що з'єднала однакових і різних. Трьох людей, що повертаються туди, звідки вийшли. Ми їдемо роки. Видається. А чому видається. Мельхіоровий степ разить безкінечністю, надихає вічністю. І ти розумієш, що помирати легко, коли біля тебе помре той, кого ти нігтя не вартий був. Ось воно — Альфа й Омега. Початок і Кінець, куди вміщується більше смислу, аніж наше безглузде життя. Воно висить у повітрі, з нерухомими птахами, що опускаються коло за колом, усе нижче. Тільки крики чайок відбивають їм охоту нас переслідувати.

Ось ті води, що марилися мені з самого дитинства. Безмежні простори води. Ми стоїмо, троє, на плотині. І спостерігаємо, просто спостерігаємо.

— Пола, — говорить Ростислав, і ми спускаємося мокрими закутами шлюзів. Невдовзі повертаємося. І стаємо на греблі. Чотири велетенські ріки зливаються в одну. Більше ми нічого не бачимо. Ми входимо у дійсність.

Київ, квітень — 30 травня 2005 року