Квiти Содому - Ульяненко Олесь - Страница 7

Отож я стояв перед дверима і таки дочекався знову на Макса. Ми сіли на порозі, обличчям до дверей Тоцького. Наскільки я зрозумів, у цій рожевій халупі була лише їхня квартира і квартира Тоцького. Не виключено, що Тоцький уподобував це гаденя. На інших у нього не стояло, принаймні так говорила Мама. Але думки у мене зав'язли у чомусь липкому. Я навіть помацав пальцями голову, і свою, і Макса. Ми закурили, а Макс натягнув на голову ковпак санта-клауса.

— Ти поняв? — почав говорити Макс, оглядаючи коридор і кралю, що затиснулася у кутку.

— Ти знову хочеш її віддерти, — спробував я налагодити контакт.

— Нє-а, — відповів Макс. — Тут нічого не чути. — І він уже зібрався йти, як мене несподівано прорвало.

— Макс, а ти пам'ятаєш, як ми хотіли пограбувати банк?

— Ну да, то було покрутіте ґанджу. Але ти пиздиш. Ми хотіли взяти зберкасу. О!

Я сплюнув, цього разу зі злістю — Макс таки починав мене діставати. Мені хотілося говорити щось паскудне, потім хороше, потім знову нести всіляку капость. Мені хотілося, аби Макс витягнув ґанджу, ми б закурили, і він знову замріяно, дебілкувато, як завжди, аби тільки без цього грьобаного ковпака, сказав би, ну, щось типу: «Пам'ятаєш, брат, як сосав Чапаев у всього двору, коли ми дізналися, шо він пиздонув усю нашу заначку…» Але Макс метав свої кеглі у невідомому напрямку. Він встав, і я подався за ним, бубнячи в спину:

— Пам'ятаєш, Макс, як ми кнокали Люську…

Макс промовчав і досвідченим оком забігав кімнатою.

— Ага. А воно того… — задумливо сказав він і поправив на голові ковпак. — Слухай, а хіба вона не того…

— Макс, точніше.

— Ну, Лу, як сказати… Люсі… Ну… Того…

— Ти, блядь. Хотів сказати, що Люсі жмур! — несподівано заверещав я. — Що Люсі того! Люсі немає…

— Тіпа да… Але це було так давно, Лу. Ніхто її і не трахнув.

— Так запам'ятай, Макс, що жмури не мають строку давності, кретин довбаний! — закричав я і помахав люгером у нього перед носом.

— То таки точно була зберкаса, — Макс почав порпатися на поличках.

— Я трахав Люську, Макс, — відверто сказав я йому.

— Ага, — сказав на те Макс і потягнув з полички книжку. Це був якийсь Малахов, «Жизнь без паразитов».

— Кльово? — Макс простягнув книжку заголовком до булькатих окулярів тата.

— Ну… — спробував говорити булькатий.

— Яке у тебе поганяло? — запитав у булькатого Макс, перелистуючи книжку.

— Що-о-о…

Макс зацідив булькатого по окулярах. Окуляри переламалися пополам і зависли на носі.

— Ідіот! — заверещало гаденя на свого таточка. — Як тебе звати? Скажи, як тебе звати!

— Віктор-е-е-е… Петрович… Ох… — Він отримав ще від Макса, і на цей раз виплюнув два зуби на паркет.

Це Максу сподобалося. І він усмалив булькатому лише по яйцях.

— То-то, — багатозначно сказав Макс і діловитим проходяком пройшовся кімнатою, продовжуючи листати книжку.

— Так ти з цим малохольним…

— Малаховим, — уточнив Віктор Петрович, за що знову отримав по писку.

— Нокаут, — резюмувало гаденя.

— Не перебивати, ублюдок, — командно виголосив Макс. — Так от, паразит.

— Ну… Ну… — захлюпав розбитим носом голова сімейства, рухами намагаючись щось роз'яснити Максу, але Макс зараз був у зеніті свого зіркового часу.

— Блядь, Макс, облиш цього лоха. Він говорить про глисти, воші і сьо-то, — обламав я його.

— Йобаний в рот, — заверещав Макс. — Це я глист?

І тут уже зарадити нічим не можна було. Макс прожогом кинувся на кухню і повернувся звідти з велетенським тесаком. Спочатку він відрізав одне вухо Віктора Петровича, потім, коли цього йому видалося мало, він відхайдехав і друге. Мале гаденя лупало очиськами з-під окулярів. Макс глянув якось дуже загадково на бєцалку. По-моєму, у голові Макса кеглі перестали витарабанювати свій звичний такт, а на порожнє місце позліталися мухи з усього міста і влаштували гучну груповуху.

— Мала, він тебе трахав? — запитав він у неї, не звертаючи уваги на її заюшеного татуся, що вив та скручувався закривавленим вужем на паркеті.

— Нє-а… — в тон Максу відповіло гаденя.

— А хотів?

— Він хитр-и-и-й, — протягнуло гаденя, примружило око і додало: — Я хотіла.

— А хочеш, щоб я тебе трахнув?

— Ага.

— У всі дірки?

— Ага.

— От сученя, — діловито звернувся до мене Макс. — Ну нічого не попишеш. А ти піди, кінчай ту стару суку.

Мені язик свербить сказати Максу, що та стара сука нічим не гірша за тих мішків з лайном, котрих Макс знімав у гадючнику на Чоколівці й опростовував біля сміттєбаків аж доти, доки ми з Мамою його не пригріли. Виявилося, що дарма і на клопіт.

Тож пропозиція Макса видалася мені не такою привабливою, як того мені і йому бажалося, тим паче, що у мене давно визрів план, як його укокошити. Але на цей раз я випустив ініціативу з рук. Вибір між меншим і ангелом був прозорим, як картинки на порнографії. Інакше втрата якості — це для мене навіть не запах з каналізаційної труби. От, бля, далася мені та каналізаційна труба. Парфум порівняно з тим, що на мене чекало в туманному майбутньому. Але перш ніж грохнути одну з булькатих осіб, я вирішив навідатися до нашої трахнутої в задницю красуні. Тож я послав до біса грьобаний романтизм Макса до цієї особи. Мені треба теж перед новим ділом розрядитися. Але потім інша думка наїхала на іншу. В голові катастрофа, блін. Клятущі картриджі Тоцького, що я їх спустив до смітника, не йшли з пам'яті. Я повернувся до коридору. Наша красуня сиділа в незмінній позі, напустивши під себе калюжу. Я попросив у неї сигарету, закурив. Сигарета пахла шанеллю і приємно потріскувала. Комусь дістаються гарні бляді; вона, напевне, навіть після Макса рожева та пахуча. Але я сказав:

— Хорошо, дєтка, а що у нас там із картриджами? — Я ще глибше затягнувся пахучим димом і ось таке видав: — Або ти мені зараз оповістиш, що воно значить, або калюжа під тобою буде червона.

— Не-е-е-е знаю-ю, — проревла наша красуня.

З книжок і кіно я знав, що всі бандити сентиментальні. А я був справжнім бандитом.

— Гаразд, — сказав я. — Зараз я повернуся. Хочеш чогось випити?

Мамзель кивнула головою. Тоді я повернувся на кухню. Макс уже на всю дрючив раком мале гаденя. З усього було видно, що воно задоволене, бо хрюкало і пищало так, аж окуляри запітніли.

— Ну, ублюдок, що ти будеш потім з нею робити?

Макс продовжував працювати над задницею гаденяти, не втрачаючи ані запалу, ані темпу.

— Замочу, а що ж іще.

— Блядь, куди ти їх усіх потім подіваєш? А?!

У Макса разом з тестостероном запрацювали і нейрони.

— Спочатку накрути глушак. Ох, чорт, ну і дає ця сучка… Давай, давай, а там видно буде, моя блядюжечка…

Висновок напрошувався до банальності тупий: я помінявся мізками з Максом. Зараз я був пухленьким екземпляром дебіла. По повному розряду, по повній програмі. Я накрутив глушак, пішов до зали і прикінчив її матусю. У тата гівно прямо перло з холошок.

— Фу…

Я порішив і тата. Безіменну, відтрахану у задницю красуню я полишив на совість Макса. Хоча Макса прийдеться кінчати разом або після. Від такої дилеми і перспективи розболілася голова. Я повернувся до красуні.

— Хто убив Тоцького? — тільки й того, що вона сказала. Мені перехотілося її убивати.

— Хм-м, напевне ти, — реготнув я. — Збирайся, для тебе віднайдеться містечко потепліше.

— Чорта з два. У мене мокрі штани.

— Да-а-а-м, — до мене мовби повертався здоровий глузд. — Колись, дєтка, мені снився сон…

— Слухай, — зовсім спокійно і рівно, як у кіно, сказала вона. — Засунь свої ідіотські прибабахи в жопу і піди краще та принеси мені сухі штани.

Я шалено завертів шарами. Єдине, що приходило мені на думку, то це сказати, що шкодую про її задницю, що там побував хєр Макса, а не мій, ну, і то-сьо.

— Да-а-а, — тільки і сказав я і подався назад.

Гаденя сиділо біля газової плити зовсім голе, але в незмінних окулярах.

— Ну, ти на черзі? — видало воно. — В рота чи в задницю? Ну, як? Якого фіга мовчиш?!