Криївка - Вільчинський Олександр - Страница 20

Але дядько може донести мамі. Він, окрім того, що перший на вулиці скнара, то ще й пліткар, мама сама так каже, та й баба Христя його також не любить.

– Що, хлопці, воюєте? – нагадує про себе дядько. – Дивіться, мою солому не спаліть.

– А хіба вона ваша? – хмикає Володька.

– Но-но, Рудий, не дрочися… До вечора нехай тут полежить, а ввечері перенесу, буде корові на підстилку. – Дядько нарешті вилазить із-під шлеї рядна, обтрушується від соломи.

– Я бачив і на Бучині таку купу, – шепоче мені Володька, наче справжньому союзнику. – Цю не будемо, бо пойме, а ту, на Бучині, треба спалити. – Володька завжди надто радикальні ідеї штовхає, і це мені також не подобається.

Славко із Грициком тим часом засипають у Володьчин самопал сірку, притовкують її грубим стальним дротом, що служить шомполом, і ним же пропихають пижа з газети. Славко виймає з нагрудної кишені малюсіньку бекасячу шротину, а зверху затовкують ще одного пижа.

– Ну, будеш стріляти? – простягає він самопала Володьці.

Той здивований, але самопала бере.

– В горобця? – уже й посміхається.

– Чекай, нехай дядько піде. – Брат усе ж перехоплює мій схвильований погляд.

– Ну давай, копайте ямки.

– На яку ширину?

– Там, де старі стояли, там побачиш…

– А сокира? – зупиняється Славко.

– Забув, – аж присідає від розпачу Володька.

– Якого ж ти йшов… Добре, пішли тоді на Бучину постріляємо, – пропонує Славко. – Ворота тоді завтра.

Ми залишаємо дядька з його соломою, а вже спустившись у долину, бачимо, як він із намотаним на руку рядном дивиться за нами.

– Ще мені опришко, – оглядається Славко.

– Гнида, – цвиркає крізь зуби Володька. – Давай йому солому спалимо!

– Ти теж опришко… Щоб показати себе придурками?..

З долини на горбок, а за ним уже й Бучина. Деякі стовбури старих буків, вузлуваті, з вирізаними написами, а чи й просто рубцями-шрамами на м’якій корі. Найгрубіші з них можна обняти, лише взявшись за руки утрьох, а то й учотирьох.

– Ну то як, палимо солому? – не вгавав Рудий, але Славко вже й не відповідав.

– Тут десь було вирізано «Україна 1950», то, дід казав, бандерівці вирізали. Він як приїхав раз ліс рубати на Матівеччину, вони прогнали.

– Там, де криївки? – спитав я.

Більше для хлопців, ніж для себе, бо Славко мені вже раз восьмий про той напис розказує, але ми його так і не знайшли. Хоча, може, й хлопцям уже так само розказував, і вони також шукали, я не знаю.

– Ага, до речі, тут також, дивися, місце могло б бути для криївки… – каже Славко.

– До села заблизько.

– Але то може бути й добре. А як під хатами були криївки?..

– Звідси обстрілювати добре, дивися, – показав Грицик на садки й хати за деревами.

Ми були на самому початку лісу, й крізь дерева добре проглядався той куток нашої вулиці, що за горбком разом з насипом і «будою», що якраз їхала по ньому.

– Криївка не для того, щоб обстрілювати, а щоб затаїтися і чекати слушної нагоди, – Славко робить три кроки вбік, три назад, а потім уперед, до Бучини.

До глибокого рова, за яким уже починаються велетенські дерева, метрів тридцять, не більше.

– То хочете побачити, чи ні? – піднімає у витягнутій руці самопала Володька. – Сірників ще тільки на раз буде?

– То ми Грицика пошлемо…

– Та нє, не піду, давайте краще криївку копати, – нагадує Грицик.

– Криївку копати, кажеш? – перепитує Славко і роззирається довкола. – Тільки про це нікому…

– Яку криївку? – нарешті і до Володьки доходить. – А як же «ірокези» і ворота?

І справді, ми якось і забули про них, Юру Вербицького – Вербу і його команду, ми їх ще називали «ірокезами». Юра, його брат Валєрик, він же Валєльик, а ще малий Меша Ваврищук.

Славко перший почав їх так називати. Спочатку лише малого, коли тому «чижиком» під школою ледь ока не вибило. Тоді Славко порівняв його з Моше Даяном, ізраїльським генералом, що також ходив з перев’язаним оком, а брат тоді не пропускав жодних новин про війну у Єгипті… Але прижилося не Моша, а Меша.

Колись, ще у класі п’ятому-шостому, Верба, його Валєрик і Меша гралися в індіанців, чіпляли на себе пір’я, і від Позіхайла до соснини то була їхня територія. Але мама з татом у Юри з Валєльиком були вчителями, і мама у Меши також, і ми їх не дуже любили. Вони це відчували і намагалися триматися окремо.

А ще у Вербицьких був старший брат Микола, але він уже вчився у Львові, в університеті. У нас у школі в спортзалі з ним навіть зустріч була, він розповідав, як поступив, і про навчання своє. А ще сказав, що Львів – дуже гарне українське місто… Нам сподобалося, як він це сказав. Дивно так прозвучало, дуже піднесено.

Час від часу ми стикалися з нашими «ірокезами» у лісі, але не билися. Із Зозулевими билися, а з ними – ні. Ми з ними грали у футбол: чотири на чотири, і їхні ворота тепер на Позіхайлі також уже стояли, а наші старі ворота були трохи більші, ніж у «ірокезів», і ми їх ще минулого тижня вихитали.

Матч мав відбутися післязавтра, і ми ще мали день, щоб свої поставити, але Славко вирішив, щоб ми це зробили нині.

– Треба пристрілятися, – сказав тоді Славко.

Він і тепер про це каже, бере у мене городника й, перестрибнувши рів, гострим кінцем видряпує на сірій корі грубезного бука щось схоже на коло, а у ньому ще одне, менше. Перестрибує назад і відміряє від рова десять довгих кроків.

– Ну, давай! – киває до Володьки. – Плі!

Рудий витягує праву руку із самопалом, прицілюється. Він, звичайно, знає, що ці мідні трубки часом вибухають, у Синівцях недавно одному хлопцеві півноса відірвало, і тому відставляє самопала якомога далі. Але ж треба ще встигнути швидко черкнути сірника. Він черкає лівою, підносить до прорізу у трубці й знову миттєво відставляє руку із самопалом, навіть встигає прискалити око…

Спершу спалах, потім постріл.

– Ага, хлопок! – захоплено дивується навіть Славко.

Але свіжої вм’ятинки у корі бука ні в окресленій Славком мішені, ні поза нею ми, як не придивлялися, так і не знайшли.

– Бац – і мимо, – коментує Володька.

Через насип, який нам було видно між деревами, повільно котиться білий із червонястою смугою автобус.

– Уже кременецький, – проводить його поглядом Грицик. – Мені о пів на першу маму везти корову доїти під Гори.

– Добре, йди… Як завжди, йому щось везти! – кидає Славко без зла, коли малий уже пішов.

Коли ми вернулися на Позіхайло, дядька там уже не було, а у принесеній ним соломі можна було полежати й порадитися про майбутній матч з «ірокезами». Славко був упевнений, що ми їх переможемо.

– Ти будеш у захисті, – ще раз повторив він мені. – А ти, Володько, на воротах…

– А може, на ворота ти? – той пробує заперечити, але якось мляво, не так, як він часом уміє.

Володька також знає про оте Славкове потіння. Може, ми одночасно й подумали про це. Хоча мені також важко уявити Рудого у нападі, та й мені у захисті, звичайно, легше. Грицика також на ворота не поставиш – ні у напад, ні у захист, отож для малого залишається півзахист. Утім, коли гра йде чотири на чотири, до того ж на галявині, хоч і великій, але все ж лісовій, всі елементи футбольної тактики носять досить умовний характер.

У «ірокезів» у нападі, вочевидь, також буде сам Верба на воротах, можливо, Валєрик, а те, де буде Меша, великого значення не мало. Єдине, що могло мати значення, кого вони візьмуть четвертим? Що ж, поживемо – побачимо. Славко навіть припускав, що то може бути хтось із Зозулиних, а враховуючи, як вони більше грають по ногах, ніж по м’ячеві, для нас це було б дуже погано…

А ще у мене було відчуття, що Славко чогось недоговорює. Щось його начеб гнітило й бентежило, і додавало упертості водночас, він часом був начеб сам у собі, слухав і не чув, а думав про щось своє, потаємне… Володька впевнений, що все це через Олю.

Того ранку я записав у щоденнику: «Зранку гонив пасти корову на Попову Гору. Було похмуро і вітряно, віяв різкий, поривчастий вітер, і взагалі було дуже сумно. Але коли перевів свій погляд на нашу руду корову, що байдуже пощипувала траву, а потім і на село у долині і на довколишніх горбах, де живуть мої однокласники, де всі хлопці – Славко, Володька, малий Грицик та всі інші – і всі переживають цю негоду, чекають сонця, кращих днів, хандра одразу ж минула. А до обіду й випогодилося, і потім ми із хлопцями ще ходили до лісу… А ще сьогодні рівно рік, як я почав вести щоденника. Тепер це вже майже звичка, а спочатку, пригадую, якими незграбними були мої перші записи».