Криївка - Вільчинський Олександр - Страница 23

– Володько, – ворота! – кричить йому Славко, і Рудий знехотя віддає м’яч мені.

Але Славко далеко, і Грицик також, між нами Верба і Меша, і я повертаю Володьці, і він знову залишає ворота і навіть обводить Мешу.

– Володь! – ціпить зуби Славко й показує на ворота.

– Володь! – начеб передражнюючи його, весело гукає Ганюта.

Володька надуває щоки, робить на радість дівчатам якісь кумедні жести руками і повз мене віддає пас… Меші.

– Том! Том! – верещить Оцельот.

– Оль! – ціпиться до мене Славко, але що з того, коли Меша уже пробив, і м’яч, пролетівши повз Володьку, який завмер у позі ведмедя на задніх лапах і навіть не встиг смикнутися, опиняється у кущах позад наших воріт: один-нуль, ми програємо!

– Гол! Гол! – плескають у долоні всі дівчата, і Оля посміхається Вербі, а Оцельот аж від воріт прибіг обнімати Мешу.

Славко дивиться на Володьку, дивиться на мене і нічого не каже, все і так ясно… А мені ще та Олина посмішка – як ніж у серце, і як вона могла нас так швидко зрадити? А Славко ще збирався прийняти її, як медсестру, у нашу організацію, і я був за. Бо ж проти медсестри важко заперечити.

Починаємо знов із середини галяви. Знову Славко із Вербою, плечем до плеча, пхаються і сопуть, тупочуть на місці, і знову м’яч відлітає у напрямку наших воріт, але цього разу у гру вступає Грицик.

– Я-я! – видає він гортанний зойк, підставляє ногу, але кому пасує – невідомо, бо м’яч пролітає повз мене і повз Славка, й першим до нього встигає все той же Верба.

– Юро! Юро! – кричить Оцельот.

– Юро! Юро! – так само кричать дівчата, а я кидаю погляд на Славка, але на нього просто шкода дивитися.

Він уже весь мокрий від поту, таки наздоганяє Вербу, але той уже пасує назад – Меші, а Славко просто сідає на траву. І тут нарешті надходить моя черга, я перехоплюю і не роздумую…

– Оль! Оль! – чую голоси.

– Бий! – зриває голос Грицик.

– Бий! – ціпиться Славко.

Я проминаю і Вербу, й Славка, мені напереріз кидається Оцельот і навіть падає, але я ще встигаю пропхнути під ним м’яча. Я перестрибую через Оцельота, ще стрибок – наздоганяю м’яч, замахуюсь і тієї ж миті помічаю Хтокала, який також падає, широко розставивши руки і з відкритим ротом, і я щосили б’ю по м’ячеві, зашпортуюсь і сам падаю на траву, вловлюю ніздрями її терпкий дух… «Ггг!» – гарчить за спиною Оцельот. М’яч торкається Хтокала, його вуха, черкає штангу, перелітає через кущі й зникає між деревами. І аж після цього через мене перестрибує Меша, врешті-решт він і біжить шукати м’яч.

– Гол! Гол! – кричить малий Грицик.

– Гол! Гол! – верещить Ганюта і решта дівчат.

Я оглядаюсь на Славка, але він лише скрушно махає рукою.

– Штанга, – кидає Верба.

– Так, штанга, – повторює Славко, але я й сам бачив, що м’яч черкнув її із зовнішнього боку, безглуздо сперечатися.

– Трохи не хватило, нічого… Треба повторити, починаємо нову атаку, – сопе мені у вухо Славко, і я відчуваю гострий запах його поту. – А вопше, молодці! – підбадьорює він мене і Грицика також, поки Хтокало вибиває від воріт.

Але Хтокало не розрахував удару – вибиває в кущі, і ми знову починаємо. Грицик кидає аут мені під ноги, я – Славкові, а той вперед і… лоб у лоб з Вербою, розлітаються в різні боки, аж луна пішла лісом. Дівчата йойкають, але регочуть, Хтокало також посміхається, але м’яч у результаті опиняється у Оцельота. Він легко обводить Грицика, віддає Меші, той пробиває на хід Оцельотові. Я намагаюсь вгадати, але не вгадую: підставляю ногу, але Валєльик не б’є…

– Валєр-р!.. Давай! – кричить Хтокало.

– Валєр-р! Валєр-р! – повторюють дівчата.

– Бий! Бий! – мов вітер, несеться сам Верба.

– Бий! – кричать дівчата, і я чую у цьому хорі не лише Ганюточку, а й Олю.

Я стрибаю услід Оцельотові і, падаючи, майже рефлексивно викидаю вперед праву ногу.

– Оуг! – кричить Валєльик і котиться по траві, а я бачу, як піднімаються, тримаючись за лоби, Славко з Вербою.

– Штрафний! Пенальті! – озивається від воріт Хтокало.

– Пенальті! – кричить і сам Оцельот, качаючись і сикаючи від болю. Це повторюють і дівчата.

Валєльик вочевидь переграє, але що робити? Я таки дістав його п’яту, що ж, тепер єдина надія на Володьку.

– Ну ти, бляха! – потирає лоба Славко. – Пенальті!

Але в «ірокезів» бити розбігається не Оцельот, а сам Верба і… гол!

Два-нуль… Це вже катастрофа! Славко дивиться на мене одним злим оком, бо друге все ще закриває долонею.

– Хлопці, мені пас! Олюню, почув?

– Почув, – тихо буркаю у відповідь.

– Почув? – ще раз питає він.

– Почув-почув…

Через хвилину Оцельот уже скаче, лише вдавано прикульгує. Вони починають від середини, але Славко цього разу зупиняє Вербу, і м’яч в ауті. Ми ще двічі зупиняємо їхні атаки, а малий Грицик просто не відходить від Меші, і той змушений бігати колами галявиною, не маючи змоги ні приймати, ні віддавати паси.

М’яч раз по раз залітає у кущі, і Меша з Грициком, залежно від того, кому вкидати, бігають, якщо на той бік, де ялини, то аж у порослий папороттю видолинок.

– Я-я! – час від часу горланить малий Грицик, але пасує, як завжди, неточно.

До кінця першого тайму ми більше не пропустили, а на останніх хвилинах сталося просто диво. Меша вкидав аут, Оцельот відбив просто на Славка, а той і пробив. Усе так раптово вийшло, Славко бив десь із середини галявини і влучив. Хтокало навіть не встиг стулити ноги…

– Гол! Гол! – кричать Грицик, Володька і я, а ще Ганюта найголосніше за всіх.

Ми швидко почали від центру, але та сама Ганютка махає над головою Славковим годинником:

– Перший тайм закінчився! – бадьоро оголошує вона.

– А я йому кажу, а він мені каже… – долітає ще до мене, як Надька щось жваво розповідає Олі.

Потім ми міняємося ворітьми і п’ять хвилин сидимо на траві, а Володька для сміху ще береться перемірювати ворота «ірокезів» своїми ступнями, хоч ми їх надцять разів уже міряли, ще як свої ставили. Славко поливає голову з пляшки, у якій ми принесли воду, витирається своєю мокрою від поту сорочкою, і я бачу, як при тому ще й кидає погляди на Олю. Але вона у наш бік так і не глянула жодного разу. Хіба раз, коли Славко пробує стати на руках, але не втримує рівноваги і падає.

– Треба на свіжі сили, – коментує, виливаючи на своє розпашіле лице залишки води.

– Давайте другий тайм… – озивається Верба від своїх воріт, де він весь цей час сидів і мацав пальцями лоба.

– Ну що? – набирає повні груди Славко й раптово видихає, підморгує Володьці. – А ти не бійся, падай… А ти, малий, Мешу добре пасеш, але не забувай, що треба ще трохи і на мене дивитися, – продовжує у ролі граючого тренера. – А ти також… – уже перед тим, як встати, згадує і про мене, але так і не закінчує. – Ну, ні пуху!..

З перших хвилин другого тайму Славко гасає за м’ячем як навіжений, навіть сам Верба за ним не встигає, а Оцельот відразу відскакує. Якби не Хтокало, із перших хвилин був би гол. Стояв, як третій слуп, і Славко влучив йому в живіт.

Я бачу, як піт заливає братові очі, він змахує його рукавом, але не збавляє темпу. І ми ще раз прориваємося до воріт «ірокезів», Славко ще раз пробиває і… Гол!

– Два-два!.. – видихує він.

Але чомусь ніхто вже не кричить: «Гол!», навіть Володька, та й мені не хочеться, лише один Грицик. Може, все через Славкову затятість і ці сім відер поту? А ще Ганюта, із дівчат вона підтримує нас найбільше… І ми знову починаємо зсередини. Але не встигає Славко підкинути м’яча, як на галявині з’являється Хтокалів молодший брат Косигін з рогаткою у нагрудній кишені. Він трохи косоокий, і куди він з неї стріляє?..

Малий біжить через поле до Хтокала і на Оцельотів окрик: «Косигін, ти куди лізеш?» – не реагує.

Він щось каже Хтокалові, і той знехотя піднімає светра, що лежав при штанзі.

– Хлопці, у нас комбайн! Тато прислав за мною, – кидає понуро.

– Та що, без тебе не можуть? – розгублено озирається Верба. – Давай уже дограємо…