Криївка - Вільчинський Олександр - Страница 29

– Треба віника зв’язати з лободи, Володько, і підмести… І за соломою сходити, Грицику! Але головне – вхід викопати, давай городника, – роздає команди Славко.

– А мені що робити? – питаю я.

– З Грициком за соломою…

– Але ж рядно одне?

– Ну нічого, півдороги несе він, півдороги – ти… Знаєш, де найближча скирта?

Ще б не знати! Я намотую на руку рядно, і ми йдемо до поля по той бік лісу, куди дядько Юхим уже давно протоптав стежку, тільки він через Позіхайло… Ми поспішаємо, щоб Славко з Володькою першими без нас не залізли у криївку, тобто щоб ми також при цьому були.

Ліс навколо ще майже літній, хоча жовтих кленових та яскраво-жовтих грабових листочків, навіть порівняно з учора, на лісовому настилі помітно побільшало. З-під ніг то там, то тут випурхують чорні лісові дрозди, літають якісь напівсонні осінні джмелі, але павуки все ще на своїх павутинах, і одного великого хрестовика, що звисав на нашому шляху, я, прицілившись, збиваю рядном.

А тільки-но вийшли до поля, то злякали лиса. Грицик його першим побачив, а я – лише хвоста. Пухнастого, але не такого великого, як очікувалося від лиса.

– Ще молоденький, – по чомусь визначає Грицик. – Вони тут на стерні мишей ловлять, молоді лиси…

– Тільки молоді? – уточнюю я.

– Та нє, і старі також, – погоджується він.

Ми швидко напихаємо у рядно соломи, і я беруся нести першим. Влажу під рядно, Грицик завдає мені ношу, і тепер я також схожий на мураху.

– Може, буде й мало, то прийдеться ще раз сунути, – коментує позад мене малий.

– То вже нехай вони йдуть, – відповідаю.

– Але багато соломи – то також недобре, можуть миші завестися, – продовжує він.

– А ми кота принесемо, – кидаю я з-під ноші.

Солома, хоча спочатку і не дуже важка, але з кожним десятком метрів тисне на плечі все дужче, а рядно все частіше зачіпляється за гілляки, треться по стовбурах, бо не завжди можу розрахувати габаритів, а часом ще й оступаюся, чи мене просто заносить… І все ж, мені шкода малого, і я проходжу більшу частину шляху, лише на дорозі, що йде з Попової Гори, падаю на рядно й віддихуюся ще хвилини три. Тепер черга Грицика ставати мурахою, і я йому в цьому допомагаю, як можу…

Проте другого разу йти не довелося. Поки ми принесли солому, Славко з Володькою уже викопали лаз і навіть прилаштували пенька, щоб ним затуляти той лаз. А коли ми з Грициком вернулися, вони вже доробляли щось схоже на коротку драбину на три щаблі.

– Бачте, барбоси, не подумали!.. – зустрічає нас Славко із сокирою в руках. – Не подумали спочатку, як будемо вилазити…

Виявилося, що ми з малим марно так квапилися, бо хлопці вже і влазили, і вилазили без нас. Але ми також не захотіли чекати драбини і, відхиливши пенька, шугнули у прокопану під настилом велику нору. Там виявилося несподівано темно та ще й дві жаби-ропухи на нас двох. Ми їх побачили, коли Грицик присвітив сірником.

– Ага, ми їх бачили, – гукає нам зверху Володька. – Я скину вам відро, нагорніть у нього жаб і подавайте сюди.

І ми бачимо в отворі його скривлену єхидну посмішку.

– Сам їх виймай! – огризається Грицик.

– Тоді вилазьте, вояки! – наказує Славко.

Вони з Володькою пропихають через отвір ту драбину, потім звідти ж падає старе відро і влазить Славко, а за ним і Володька… Коли він запалює ліхтарика, ми бачимо у кутку поряд із жабами ще й лампу.

– Ну що, ніхто не хоче з’їсти ропуху? – лякає нас Славко.

– А хіба їх їдять? – питаю.

– Звичайно, ні…

– Для чого тоді?

– Просто перевіряв, – спокійно відповідає він, нагортаючи віником з лободи жаб у відро. – Я думаю, солому стелити не варто, правда, Володько? Просто складемо в кутку?

– Ну так, – погоджується той.

Поки Славко піднімає на поверхню жаб, Володька знімає із лампи скельце і каже Грицикові підпалити ґнота.

– Треба ще ж стола і якісь лавки?

– Ото так воно і виглядало, – переходить на шепіт Славко.

Ми відчуваємо в його голосі навіть якусь урочистість моменту, і коли лампа спалахує й нарешті освітлює рівним світлом усі кутки, ми дивимося один на одного й начеб смакуємо мить.

– Ось ми й зробили, хлопці, – зітхає брат, присідає навпочіпки й піднімає погляд догори на поперечини, з-між яких де-не-де обвисають віхті трави, що нею ми затрамбовували щілини. – Тепер нас можуть сміло закидати гранатами…

– Иги!.. – мимохіть виривається у мене, і Славко з того аж засміявся, і Володька, і Грицик також почали хихотіти, та врешті-решт і я сам разом з ними.

І якби у цей час хтось нагорі випадково натрапив на ту втоптану галявинку біля Бучини, то, мабуть, посивів би з переляку, якби раптом почув з-під землі наш холеричний сміх…

Упродовж наступного тижня кожен із нас понад усе чекав закінчення уроків, аби знову опинитися у нашій криївці. За кілька днів там уже з’явився і столик, і чотири ясенових кругляки замість стільців… А якогось дня похолодало, затягло на дощ, він періщив усю ніч і ще зранку також. І коли ми знову навідалися, то у криївку натекло води й одна стіна біля лазу трохи обвалилася.

– Треба стіни якось підпирати, – чухав потилицю Славко.

– Так, їх треба обшити, – погодився Володька.

Ми навідувалися у нашу криївку майже щодня, за винятком суботи, коли їздили до Вишнівця на пошуки Петра Козира. Петра ми, звичайно, так і не зустріли, та й не могли зустріти, хто б його до зброї допустив? Славко пізніше зізнався, що його на ту поїздку надихнув рейд на Вишнівець, який, за розповідями діда, наші хлопці зробили у сорок третьому, щоб за рахунок німців поповнити арсенал зброї.

Хтось пустив поголос, може, навіть і старий Джуджа, який попередньої неділі їздив із зятем у Вишнівець на базар за поросям, що бачив начебто, як Петро біля автостанції в тирі працює. Але вже потім ми всі такі мудрі стали, і Володька найбільше. Мовляв, хто б колишнього тюремщика до тиру допустив? А в суботу зранку втрьох і поїхали, без Грицика, звичайно.

Хоча можна було відразу подумати: якщо відсидів, нехай навіть і за якісь там дрібні крадіжки, ніхто б його до зброї, нехай і пневматичної, і близько не підпустив би! Добре, що назад трапився Гриша-ша із «Газоном» з будою. Сам став, коли ми на повороті чекали автобуса, а він щось там з колгоспу в училище возив і якраз вертався, у те саме училище в колишньому палаці Вишневецьких, де Ганютка на кухарку хотіла вчитися, але передумала.

– Добре, хоч Гриша-ша трапився, – нарешті заспокоївся Володька. – А то б ще пішки теліпали через Котюжини?..

– Спочатку через Лози й Бодаки, а тоді вже Котюжини… А чого? Пройшлися б, – наче під’юджував його Славко.

Зате у криївці після дощу стало вогко, віддавало затхлим і, здавалося, начеб для нас чотирьох замало повітря.

– Ну, у них були криївки трохи просторіші, – міркує Славко. – Але все одно…

– Треба другий вихід, щоб була витяжка, або поставити такий комин-трубу, – пропонує Володька.

– Як ти собі то думаєш: із землі труба стирчить і з неї дим іде?

– Треба видовбати стовбур берези і вкопати, щоб середина була порожня…

– Добре, але хто буде довбати?

– А чого я?

– А хто?..

Але поки хлопці шукали варіанти й сперечалися, як осушити нашу криївку, проблема вирішилася сама собою, однак зовсім не так, як нам хотілося б.

Правда, за день до того Грицик ще приніс свого малого цуцика Гавчика, рудого з темною мордочкою. Із пискотливим Гавчиком у криївці ми начеб і забули про обережність. І навіть один раз при лампі розписали «тисячу» на лісові горіхи замість копійок, хоч зазвичай вилазили грати в карти «на повітря». Володька наприкінці літа десь знайшов був ліщинову посадку і наносив тих горіхів цілі жмені… Як виявилося, то була наша перша й остання «тисяча» у криївці.

Може, від задухи, хлопці знову почали сваритися, а тут ще Гавчик на стіл вискочив. Славко зганяв Гавчика й перевернув лампу, скельце злетіло, трохи гасу вилилося, все, що наекономили. Відтак на додачу ще й гасом почало смердіти, але ми все ж якось дограли.