Криївка - Вільчинський Олександр - Страница 3

Коли я нарешті відвів від Олі очі й подивився на вихід, то там уже протискався Славко і Грицик за ним слідом.

– Ну, здається, все за планом, – прошепотів мені Славко, також хрестячись. – Тільки Рудого не бачу.

– Онде і він, – так само пошепки відповідаю і киваю на вихід, де Володька, ввібравши голову у плечі, уже шукає собі прохід до нас.

– Воістину Воскрес! – киває нам збуджено. – Я вже тут, поки Лейтьоха курить…

– Знаємо… А там як? – ще чую, як питає його Славко, але Володьчину відповідь заглушує хор.

Наш церковний хор – це щось особливе. Співають старші тітки й дядьки, а керує ними тітка Танька, вона раніше жила коло нас. Село наше, кажуть, завжди було голосисте, співуче.

– Ви стійте до кінця, а я трохи раніше вийду. Збираємося біля брами, зліва. Орлик, відповідаєш! – згадує моє псевдо Славко.

Так і зробили. Ми достояли всю службу і ще у кінці вислухали коротку проповідь батюшки, з якої я, втім, мало що зрозумів, але враження залишилося позитивне. Славка під час проповіді вже не було, і Грицика також. Тож ми з Володькою, втискаючи голови у плечі, разом із людським потоком посунули на вихід. Лейтьоха у такі моменти на сходах уже втриматися не міг, навіть якби, обнявши поручня, упирався обома ногами, все одно б знесли, тому зазвичай пантрував уже десь унизу.

Селяни знали, що за молоддю пасуть, а тому, як могли, прикривали нас. Я, наприклад, зігнувся за високим, як платва, дідом Гордієм із Череватого вулички, а Володька – за моїм дядьком Карпом. Дівчата також вив’юрками прошмигували сходи, за хустками їх важко було роздивитися, а далі врозсипну або до перелазу, або між яблунями церковного саду, в кінці якого від вулички вже давно не було ніякого плоту, адже всі знали, що на хвіртці нас уже можуть чекати. Бо найчастіше із натовпом Лейтьоху виносило аж туди.

Але цього разу ми ще й не встигли вийти з церкви, як між людьми разом із мелодійним передзвоном, що лунав начеб із самих небес, раптом прокотилося якесь пожвавлення, ще одна хвиля радісного піднесення: «Одияніє! Одияніє!..». Небо на виході освітилося яскравим спалахом, і чути було, як десь зліва на пустирі за церковною брамою палахкотить вогнище.

Ми з Рудим одразу зрозуміли, чия то робота, і весело перезирнулися, а коли підійшли ближче, то побачили пенька із одземком і нанизаними на нього шинами, від яких ішло довге високе полум’я, і справді освітлюючи людям дорогу попри широку калюжу, що завжди після дощу була в цьому місці.

А ще ми побачили рухливий силует, що, наче багаторука тінь, метався на тлі вогнища. Впізнали нашого бідного Лейтьоху, що начеб намагався ногою збити із одземка одну із палаючих шин, от тільки невідомо – для чого?

Спостерігаючи за цією картиною, ми навіть затрималися на стежці, пропускаючи поперед себе людей, дочекалися дівчат, і вже всі разом рушили до брами.

– Диви-диви, як Лейтьоха танцює! – не може натішитися Володька.

– А це ви даремно, – кидає Оля. – На другий день одияніє уже не палять…

У цей момент до нас приєднуються і Славко з Грициком. Славко, мабуть, чує Олині слова, і між нами на деякий час западає мовчанка. Але потім котрась із дівчат, либонь Валька, пропонує ще пройтися селом.

– Тоді вже до Глинок і Глинками до Грубого Лісу й назад, бо у селі ж болото, – додає Володька.

– А ми вночі до лісу не ходимо, – відказує Ганюта, це я точно пам’ятаю, Грицикова родина із Зозулиної вулиці, вона завжди вдає із себе найхитрішу.

– О, була лампочка і вже нема! – звертає увагу хтось із хлопців.

А вже за шкільним подвір’ям Славко притримує за рукав Володьку, і я чую лише уривок фрази: «За лампочку жабу з’їси…»

Того вечора я записав у щоденнику, якого ще з осені за маминою порадою почав вести, але нікому не показую, навіть мамі, хоч по деяких її фразах здогадуюся, що потай вона, мабуть, таки почитує, коли на столі забуваю. То я намагаюся писати лише спостереження із життя живої природи, хоча часом і про інше також, а якщо не забував, то ще й напрям вітру і температуру повітря: «Через вікно зі школи бачив диких качок, що пролітали, їх було десь до десяти штук. Про їх приліт я чув уже давно, але побачив тільки сьогодні. Хлопці з нашого класу, що живуть недалеко від колишнього ставу, а відколи його спустили і перестали наповнювати, то просто низовини, зарослої очеретом та іншими болотяними рослинами та порізаної у всіх напрямках каналами, кажуть, що їх дуже багато. Кажуть, що навіть бачили диких гусей, що пролітали. Але зараз я у плавнях буваю рідко, частіше влітку, із своїм двоюрідним братом Славком і ще з Володькою, ми ходимо там майже щодня. Цієї зими і отужеза цілу весну я не був там ні разу. Я живу від ставища далеко, аж на іншому кінці села, і тому частіше роблю прогулянки у ліс. І хоча став і ліс мені подобаються однаково, але у лісі я буваю набагато частіше і тому краще його знаю… Сьогодні було похмуро, зранку починався дощик, але до вечора висохло. Віяв сильний, але теплий південно-західний вітер. Температура повітря у середині дня становила +8».

Грубий Ліс

До Грубого Лісу ми таки дійшли, хоча Валька й казала, що боїться. Ага, це ще та, її навіть голим їжаком не налякаєш! Дівчата першими нас туди й потягли, лише малий Грицик звернув перед своєю хатою, бо його вже чекала біля хвіртки мама. Але од лісу ми одразу й назад, бо що вночі у лісі: темно й грузько, до того ж почав накрапати дощ…

Я ще тоді помітив, що Славко майже не бере участі в наших розмовах, хоча пройшов разом з усіма, попри те, що йому вертатися потім найдальше. Тоді я списав це на Олині слова, які його засмутили, про те, що на другий день Великодня одиянія вже не палять. А він же для неї і старався, про це всі ми тоді вже здогадувалися, та й сама Оля також не могла цього не знати. Славко впродовж усього шляху до Грубого Лісу й назад був задумливий і неговіркий, мало на себе схожий. Він щось начеб обмірковував, як показали подальші події, так воно насправді й було.

Проте все прояснилося десь аж за два тижні, коли земля достатньо просохла й у лісі почали зацвітати ранні медунки, а деінде – ряст, що його ми називаємо качаниками, і білі та жовті анемони. Ще трохи – і вони вкриють суцільним квітучим килимом ліс, особливо старішу його частину. Це повторюється щороку, і цієї пори бентежний аромат лісових пахощів накриває Глинки.

Славко прийшов до нас також від лісу, широкою межею через городи, й застав мене з мамою у стодолі біля січкарні. Стара січкарня крутиться туго, і піт уже заливає мені очі, проте залишалося ще пару снопів і у засторонку дозгрібати. Мама хоче за одним махом уже дорізати все кукурудзиння, щоб звільнити у засторонку місце. Бо своя кукурудзянка уже закінчується, і днями мають привезти ще пару снопів від тітки Ганки. А зовсім без кукурудзянки, саму лише солом’яну січку із тертими буряками, притрушену ґрисом, корова не дуже хоче, і тієї пари снопів від тітки, поки ще до першої трави, має вистачити.

– Дивися, а Славко нам зараз і поможе, – каже мама.

– Поможу, якщо Олюня на футбол відпустите, – він услід за мамою на правах двоюрідного брата називає мене Олюнем, хоч мені це й не дуже подобається.

– На Позіхайло? – запитує мама, розтрушуючи передостаннього снопа, бо вона знає, що тепер ми частіше там, на галявині, там у нас і ворота вкопані.

– Ага, – плює на долоні Славко й береться за корбу січкарні.

Але із його тону, зосередженого і серйозного, яким він відповідає мамі, я вже здогадуюся, що це може бути щось і набагато цікавіше за футбол.

– Ну, якщо Олюнь ще й буряків натре, то хіба тоді, – мама так хитро придумує нам роботу, бо знає, що Славко й те мені допоможе, а він каже, щоб я уже йшов і починав, поки він докрутить.

– Не забудь рукавицю, – нагадує мама.

– Тах-тах, тах-тах, тах-тах!.. – розкручуються різаки січкарні.

Я чую їх, і коли лізу у льох за буряками, і коли беруся за тертку, і коли натягаю на праву руку стару із вирваними клаптями тканини рукавицю, бо без неї давно б уже залишився без пучок. Хоча навіть і в рукавиці, на вирваному, вже двічі стесував шкіру на вказівному, тільки зажило і знов… Коли затихає січкарня, я майже встигаю натерти повне, по рубчики, відро.