Криївка - Вільчинський Олександр - Страница 31

За ніч жовтого листя стало ще більше, і за інших обставин цього факту було б досить, аби порадіти, що нашу криївку тепер добре присипало, але… Ще здалеку між деревами бачу стоячі сторчма патики покрівлі. Підходжу ближче, і все стає зрозуміло: посередині – провалля…

Чую позад себе хекання, оглядаюся і бачу Славка. Він підходить, мовчки подає руку, і ми обоє деякий час стоїмо розгублені й пригнічені.

– А ти кажеш – гранатами, – нарешті подає він голос.

– Иги… – рефлексивно кидаю, але він уже не реагує.

– До тебе також Воробей з Краснопйором?.. – І не дочекавшись відповіді: – Ясно…

– Я сховався. Встиг.

– Де?

– Нагорі, де комин…

– Ясно, – буркає Славко. – На дідовому місці.

Я намірився було ще раз на зло йому «игикнути», але в останню мить осікаюсь.

– Бач, треб’ло грубші поперечини… – ще кидає він, і, не змовляючись, ми ідемо назад через ліс. Я – у ґумаках, а Славко у мокрих кедах на босу ногу, він підбирає сухі патики із листя і жбурляє їх у стовбури дерев, вибираючи грубші, і майже щоразу поціляє…

На великій перерві Лейтьоха заводить нас у вузький кабінет Вороб’я, що поруч з учительською, і шикує під стіною, і Йоргорич деякий час мовчки з-під лоба оглядає нашу понуру шеренгу. Я також з-під лоба кидаю на нього оком й бачу, як із кожною секундою його щоки і чоло стають усе червонішими.

– Ну що, розказуйте, – несподівано спокійним, ба навіть дещо байдужим тоном починає директор, робить паузу і продовжує: – Для чого вам та землянка, щоб уроки прогулювати? – водночас і запитує, і начеб сам відповідає за нас Воробей.

У мене навіть промайнула думка, що він просто підказує нам готову відповідь, і коли я пізніше сказав про це Славкові, той відповів, що тоді, у кабінеті директора, подумав про те саме.

– Ну що, курили там? А ще що – у карти грали? Чи ще що? – тим часом продовжує Воробей, колір його обличчя вже не такий червоний, але ненадовго.

– Ми не куримо, – тихо відповідає Славко.

Але директор вдає, що не чує, а може, й справді не чує, тільки знову починає буряковіти. У нього тиск, про це всі знають.

– Щоб завтра, я піду подивлюсь… – кидає він злий погляд і на Лейтьоху біля дверей. – Щоб і сліду не лишилося… Розібрати, а яму загорнути. Ви мене зрозуміли?.. Не чую?

Проте ми й далі мовчимо, просто не наважуємося видати бодай якийсь звук, знаючи, що той наш звук може стати іскрою, від якої наш Йоргорич може спалахнути, і тоді горе нашим потилицям. Один Грицик час від часу шморгає носом.

– Не чую? – лице Вороб’я знову наливається усіма відтінками червоного, – таке враження, що він скоро лусне від злості, хоч і стримує себе.

– Зрозуміли, – за всіх відповідає Славко із сопінням і ще щось хоче додати, може, ще раз повторити, що ми не куримо, але не встигає.

Воробей не дає йому сказати.

– І щоб я!.. Ще раз таке побачу, поїдете в колонію! – нарешті його таки прориває, і він починає у звичній для себе манері ґелґотати, мов індик, чого ми всі вже давно з острахом чекаємо.

Проте директор так само несподівано вмовкає. Знову надувається, знову буряковіє й водночас пропікає поглядом кожного з нас, потім косить налиті кров’ю очиська на Лейтьоху і нарешті – на дрібно списаний аркушик паперу перед собою.

І враз зривається із-за стола, хапає за комір малого Грицика, який до нього найближче, й трясе його щосили, але відпускає. У малого на очах сльози, а наступний за Грициком, втягнувши голову в плечі, стою я, проте до мене не доходить… Директор знову сідає на місце.

– Зразу ж після уроків землянку засипати, яму зарівняти!.. – кидає запитальний погляд на Лейтьоху, і той киває у відповідь. – Щоб і сліду не лишилося…

– Так, – буркає від дверей Лейтьоха.

– Не чую: «Добре»? – Воробей по черзі називає наші прізвища і чекає відповіді.

Мене чомусь називає останнім, і я також кажу: «Добре», – і нас нарешті відпускають. Біля дверей у вузькому кабінеті ми мусимо протискатися повз Лейтьоху, й мені враз б’є у ніздрі його різкий кислотно-тютюновий дух… Від учительської розходимося по класах.

Що тут казати, все й так ясно. Але коли я входжу в клас, однокласники перешіптуються і дивляться на мене так, що класна керівничка Ольга Іванівна, з великим, обтягнутим сіточкою мотком волосся на голові, мусить стукати указкою по столі.

– Сідай! – наказує вона мені, хоч я вже і так сів. – Так, тихо, діти, пишемо далі!..

Як виявилося згодом, у Славка з Володькою четвертого уроку не було, а Грицика тато забрав іще з третього і на шкільному дворі почав давати потиличники. А я ще заходив до мами у бібліотеку сказати два слова, бо вона просила зайти після уроків і сказати їй ті «два слова»: як там і що. А тоді забігаю додому і ще встигаю глянути за хатою на термометр і записати поспіхом у щоденнику:

«Температура – пунктир, похмуро з проясненнями. Вітру також нема, може, трохи. Слинив пальця, то начеб західний чи південно-західний, але не північно…

Ще однією важливою подією сьогоднішнього дня стало те, що у нас більше нема таємниці. Тепер наша таємниця відома всім. Ну, якщо і не всім, то досить того, що директорові. Деяким учителям та нашим батькам. Але про це не хочеться. Хоча, якщо відверто, то могло бути й гірше… На душі похмуро, але, здається, також з проясненнями. Принаймні я ні про що не шкодую, і хлопці, здається, також.

Включив телевізор. Там співає Мірей Матьє. Дослухаю пісню і піду до хлопців».

Коли Мірей доспівала, я так і зробив, виключив телика і через сінки – на город, а далі – межею до лісу… Юхимове гливе телятко, прип’яте на стерні, заплуталося у мотузку й жалібно мекало, мале – дурне! І я ще розмотав його трохи, й це мене затримало. А потім уже бігом – через городи навпростець…

Ще на підході до криївки чую Славкові слова:

– Усе, покинь!.. О, а онде і малий іде, – це він уже мене бачить.

Володька вилазить із ями, вона уже розкрита, і всі ломаки з накриття звалені обабіч неї, а деякі валяються оддалік. Підходжу ближче й по надутих фізіях розумію, що хлопці вже встигли погиркатися, і все ж не стримую здивування:

– То що, вже вспіли розкидати?

– Ти б ще завтра прийшов, – буркає Славко.

– Та ще до мами заходив у бібліотеку…

– І що?

– Нічого…

– А городник?

– Ти й не казав про городник.

– А сам – що?..

– А що?

– Давай: «А що»? Лізь, – буркає з іншого боку Володька. – Будеш копати моїм, – і киває на дно криївки, а тепер уже просто ями. – То не ми розкидали, ми вже таке застали, нам лише слупи лишили, – киває він на кутового слупа, якого вже почав підкопувати.

– А хто? – озираюся на Славка.

– Не знаю, але то справді не ми. Лейтьоха, може, чи?.. – стенає він плечима.

– Сам?! Лейтьоха?! Він би загнувся тут сам… Напевне, і Форгель, і Воробей – усі були! – фиркає Володька. – І води не приніс? – нагадує він. – І ми не взяли. Летіли як дурні… Я б і не летів. І що вони нам зроблять?

– Викопаємо, і харе! Засипати не будемо, – наче продовжує уже розпочату дискусію Славко, сідаючи на купу ломак, що ще вчора були дахом нашої криївки.

– Нічого вони нам не зроблять… Самі бояться, щоб у район не пішло. Бо їм за Миколу Вербицького, що з університету за націналізм виключили, вже по шапці дали…

– Націоналізм, – поправляє Славко. – І не за націоналізм! Ти чув дзвін, а не знаєш… Просто за журнал, який вони там із хлопцями, так само студентами, пробували робити…

– Який журнал? – я аж копати перестав, скільки нового відразу.

– А ти звідки знаєш? – так само і для Володьки це виявилося новим.

– Копай, копай, – нагадав мені Славко. – Яз Миколою говорив, просто не хотів вам казати, його тепер в армію заберуть, чекає призову…

– То що, Верби брат? – все-таки мені цікаві всі деталі.

– А ти копай, тобі воно для чого? Води не приніс і ще питання ставиш, – уже буркає на мене Володька.