Криївка - Вільчинський Олександр - Страница 8

А потім, пізніше, ще один запис: «Читав, але думки, уяву заповнює Марійка. У кожній думці, у кожному помислі лише вона. Невже моєму коханню до неї судилося перегоріти без взаємності. Ні!.. Такого не повинно бути… Марійко, я буду старатися найближчим часом тебе побачити, я спробую… Я люблю тебе і любитиму вічно!..

Сьогодні було сонячно, віяв сильний західний вітер. Температура у середині дня становила +14».

Кохання і війна

Ще коли ми були піратами і Славко кожному із нас придумував «ролі», то мені чомусь діставалася найменш цікава – юнги. Сам він був капітаном, Рудого ставив боцманом, а Грицика – коком. Ми були піратами усіх морів, не уточнювалося навіть, яких саме, але пригода щоразу була однією і тією ж – ми висаджувалися на острів. Правда, острів кожного разу був іншим і випробування та несподіванки також нас чекали інші, щораз інші: то циклопи, то англійці, то інші пірати. Із усіх морських націй Славко вирізняв лише англійців… Усе це вигадувалося ним на ходу, у ту ж секунду.

У центрі уваги завжди були боцман і кок, а я дещо у тіні, і мені деколи навіть доводилося про себе нагадувати, часом аж біля Череватого вулички, якщо ми проводжали Славка з молоком, мовляв, а що роблю я?

– А ти стріляєш: «Бах! Бах!» – у запалі вигукує він. – І поціляєш кокові в сраку!..

Найбільше із такого повороту тішився сам кок, він усцикався від сміху. Кумедною була не так моя сумнівна влучність, як сама Славкова інтонація, його артистична міміка, начеб жартівлива і серйозна водночас. Малий Грицик, що й без того часто схожий на невиспане кошеня, найкраще у нашій уяві підходив на роль кока. А його незмінна скибка хліба з цукром, з якою він любить виходити з дому і від якої на його щоках потім ще довго залишалися дробинки цукру, лише зайве тому підтвердження.

Це було наче безплатне кіно за участю нас усіх. Щоб привертати менше уваги своїм реготом, ми одразу звертали у Череватого вуличку і попри Коваля і Баянову вуличку виходили аж у центрі.

Але тепер ця історія про піратів стала причиною нашої із Славком сварки. Винен був навіть не так Славко, як Володька. Вони просто вже дістали мене обидва на Філиковій лавці, хоча я трохи й сам винен, бо сам почав, запитавши, де Грицик.

– Зараз вибіжить «хліб із цукром»! – вставив Володька, бо часом Грицика ще й так називали.

– А Олюньо його: «Бах! Бах!»…

– А Олюньо його: «Трах! Трах!» – перекривив я Славка, якби ще не це «Олюньо», то, може б, і стерпів.

Але деколи він ставав просто нестерпним, особливо коли спаровувався із Рудим проти мене, і це якраз був той випадок. Вони обоє мали мене за тугодума і маминого синочка.

– Дебіли!

– Синуля!!! – вигукнули вони в один голос.

– Иги! – я просто сів на свого ровера, щосили відштовхнувся ногою від лавки і поїхав.

– Бах! Бах! Бах! Ба-бах! – пуляв мені вслід Володька, і все ж у нього це виходило не так ефектно, як у Славка.

Встяж Глинками починали зацвітати вишні, а черешні то вже із тиждень як цвіли, все потопало в духмяному ароматі квітучих дерев та кущів. Я з розгону прокотився вулицею, вбираючи на повні груди п’янкого повітря, й біля розчепіги повернув не вправо, до центру, а вліво – так, як і вела мене стара соша. Промчав поворот на Гірку, викрутив під горбок між новим і старим цвинтарями, повз каплицю, майстерні, пролетів Садиби…

– Дебіли! Дебіли! – начеб відстрілювався від погоні, хоч ніхто мене й не думав доганяти.

Але найбільшим дебілом тоді, вочевидь, виглядав я сам. Хоча б тому, що, незважаючи на Славкову засторогу, й у той момент, мабуть, навіть на зло йому, не задумуючись, мчав прямо у пащеку ворога. Бо попереду вздовж соші уже починалися старі, ще панські черешні упереміж із такими ж старими тополями дороги на Боруки.

Між нашими селами всього два горбки, два містки й одна довга гребля. Я планував просто проїхати селом, вважаючи це розвідкою, й сподівався лише на випадкову зустріч, бо навіть не знав тоді ще, де Марійчина хата. Чув лише, що десь одразу за поворотом на Вишнівець і що там у них дві хати поряд – стара й нова, і ще криниця біля дороги – це коли невдовзі після того весілля на Гірці, вже як я отримав своє за коровай, бо мамі таки донесли, і вона при мені ж пояснювала бабці Христі про Нінку, Марійчину маму, їхні хати і криницю у Боруках за автобусною, де поворот на Вишнівець.

Отож, у мене був лише цей непевний орієнтир, а ще – весна, гормони, квітучі черешні, жайворонки і хрущ, якого я знайшов зранку напівсонного на порозі ґанку й так і провозив замкненим на защібку разом із восьми-гайковим ключем і ганчіркою у велосипедній кобурі… Треба буде у Боруках випустити, подумав я про хруща, і ще подумав про необхідність бойового духу. Про бойовий дух – це були Славкові слова. І хоч я щойно і назвав його дебілом, але його слова про те, що головне у бійці – це бойовий дух, я просто не міг не згадати, коли за горбком на тому березі вже виднілися боруковецькі хати й городи, що збігали до річки.

Але тоді, того першого разу, доїхати до Боруків мені не судилося. Бо відпала потреба їхати далі, коли, поминувши рибгосп і з’їхавши з горбка, я ледь не налетів на гурт дівчат, що йшли греблею мені назустріч, а серед них була і Марійка. Я-то її одразу впізнав, і, здається, вона мене також. Але я проїхав ще метрів із двісті, майже до плит, й аж тоді став. На плитах був боруківський пляж, і якби влітку, то б я точно нарвався.

І все ж я не мав певності, чи Марійка впізнала мене, як і взагалі не знав, чи вона мене пам’ятає, хоч і надіслав їй ще з місяць тому два листи віршами, правда, підписав їх псевдо – Орлик. Якби Славко тоді довідався, що я так необачно засвітив псевдо, то, може б, навіть організував трибунал, і розстріляли б десь на рові як зрадника, або присудили б з’їсти жабу, як урок із виживання, бо сам колись на наших очах розірвав живу жабу і з’їв її лапку. Нехай би краще уже розстріляли… А тепер я просто не знав, що робити. І з того всього просто поліз на черешню.

Правда, це я вже потім так це трактував. Поліз на черешню, що навіть забув про хрущика у кобурі, й так і привіз його назад до ґанку… Але спочатку я все ж якийсь час вичекав на греблі біля плит, будучи із своїм ровером, як не крути, вельми зручною мішенню. Це вже тоді до мене доходило, що із ровером треба щось робити…

Дочекавшись, поки дівчата зникли на підйомі за деревами, я поволі рушив слідом, а коли дійшов до горбка, вони вже були на горі. Тягнути ровера під гору було звичною справою, і я не поспішав. У голові не було жодного плану, лиш якісь картинки. Точніше, одна і та ж: дві чорні Марійчині косички, короткі і тонкі, закручені у гульки при основі, і тонка біла шия, а ще – рівний проділ між косичками на потилиці… Бо більше нічого й не встиг роздивитися.

Не поспішав, але все ж захекався. А дівчата метрів за п’ятдесят присіли на рові під черешнею, бо тут, на горбку, вони вже почалися. Тоді я ще раз проїхав повз і пригальмував десь біля п’ятої від них черешні, вибравши найбільш огрядну.

Це із самого початку виглядало по-дурному лізти на черешню, що хоч і перецвіла, але ще не повністю і де все ще літають над квітами бджоли, а трапляється, й оси, але я все ж поліз… Вони й налетіли на мене, цілий рій диких ос. І цього разу вони таки обрали ціль.

Не інакше, у цій старій струпішаній черешні у них було гніздо. Ледь я від них тоді відбився, але одна таки вжалила, добре, що в руку. А дівчата як хихотіли, так і хихотіли, і Марійка серед них. Може, й з мене, хоча ос вони не могли бачити, а мою дивну поведінку: те, що я поліз на черешню, як і те, що так швидко зісковзнув і чимдуж кинувся до свого ровера, сприйняли швидше за все як моє намагання у такий немудрий спосіб звернути на себе увагу.

Відтак, після такої «розвідки» я забув дорогу на Боруки десь аж до кінця травня, коли конюшина вже підросла настільки, що у ній не видно було ровера. У тій конюшині, не доїжджаючи рибгоспу, я перший раз ховав ровера. Бо ровер – то найцінніше, що у мене було, і я пам’ятав Славків урок із передмірськими. Далі я вирішив іти пішки. Було вже літо, і темніло пізно, й перший раз я не зовсім точно розрахував і виїхав зарано. Довелося зійти з греблі і, чекаючи сутінків, хвилин із двадцять просидіти під укусами комарів над річкою, шкодуючи, що не прихопив вудки.