Гастарбайтерки - Доляк Наталка - Страница 11

У післяобідніх розмовах стара виливала душу українці, розповідала, що всі поголовно хочуть загарбати її майно й чекають не дочекаються, коли вона віддасть Богу душу. Але аристократка збиралася жити вічно і у свої сімдесят два зле підсміювалася над тими, хто мав надію, що вона от-от сконає.

— Моя мама не дожила до ста лише одного року, — вихвалялася. — Щоправда, останні сорок років життя провела в приватній божевільні… — Замислювалася надовго та жестом відсилала Галочку поратися по господарству.

За півроку робітниця втяглася, призвичаїлася та полюбила важку некваліфіковану працю за те, що не потрібно було розмірковувати, рвати душу, а мозолі так не болять, та й гояться швидше.

Максим спочатку дзвонив часто, тоді рідше, згодом один раз на місяць, бо не знаходилося тем для розмов. Тоді почали переписуватися. Листування звелося нанівець, коли чоловік оголосив, що назбирав потрібну суму й хоче повернутися додому. Кликав Галю, але якось непевно, прохолодно й трохи вимушено. Здалося, зрадів, коли жінка відмовила. Сказала правду, що хоче наскладати на квартиру. По старих цінах уже б вистачило, але, як на лихо, саме коли в Галини налічилося вісім тисяч, квартири в Києві підскочили в ціні до п’ятнадцяти. Тепер доведеться гарувати ще щонайменше рік, аби дозбирати.

— Ти їдь, — відпускала. — А я ще трошки, й також повернуся. — На цьому бесіда закінчилася, як і спілкування взагалі.

Серед зими Ельза Краге приволоклася додому не сама. Її попід руку тримав сивий дід. Він роздавав навсібіч вишкірні перлинні смайли[15], хизуючись елітною вставною щелепою. Відтоді почав жити у домі. Хенрік Бублік — польський аристократ у надцятому коліні, у це втаємничила Галину сама Ельза, тицяючи їй під ніс родословну кавалера. Був, як і його попередники, молодшим за свою обраницю, хоча виглядав поганенько. Мішки під очима видавали його схильність до міцних напоїв, а тремтіння кінцівок — до якоїсь завуальованої нервової хвороби. Перед фрау Краге дідок цибав козликом, заливався молодечим сміхом, дарував їй щойно зірвані з кімнатних вазонів квіточки, стоячи на одному коліні, читав вірші з книжок. Парочка геть здитиніла: вони гасали по дому, мов кози, й верещали, як різані кабанчики, лякаючи справжніх тварин.

Коли фрау Краге від’їжджала у справах, пан Бублік потай від покоївки обшукував папери коханої, вірогідно, шукаючи згадку про незліченні статки Ельзи.

Полюбляв за відсутності Ельзи подовгу вилежуватися на кушетці, стогнучи й вимагаючи від Галі компресів з чого-небудь на всеньке тіло.

— Змучила мене твоя хазяйка, — виходив на відверту бесіду. Знав-бо, що Галина не піде переповідати, перевіряв уже не раз. — Мені шістдесят п’ять, а їй, дурепі, на десять літ більше. А воно скаче як навіжене. Попідтягувало рило за чужі гроші й видає себе за дівулю.

Дід мав рацію, Ельза робила пластичні операції, усілякі ботокси й підтяжки, але не за свої кревні. Хід був простий: вона обіцяла позичальнику вписати його ім’я до заповіту, в якому маєток — ласий шматочок. Хенрік не був винятком, Ельза і йому пообіцяла членство й тепер тягла зі старого жили, примушуючи бути своїм невідступним блазнем.

— Ще й до сексу примушує! — бідкався сам до себе, бо Галі було чим зайнятися, окрім як вислуховувати його скиглення. — Я вже скоро здохну від тих пігулок…

У переддень Великодня ранок розпочався з шаленого крику хазяйки. Допоки Галя добігла до кімнати Ельзи, та вже дійшла до биття старовинного посуду. Істерику фрау Краге підхопили собаки, зловісним скавучанням сповіщаючи про апокаліпсис. А березневі котячі виспіви в поєднанні з усім іншим примушували здригатися необачних перехожих під муром Ельзиного маєтку та спиняли в їхніх жилах кров. Виявилося, що аристократ Бублік не витримав важкої долі й утік. Але як підступно він покинув кохану… Вкрав у неї з гаманця двісті марок, які Ельза учора вициганила в однієї галантної пані в театрі. Та мала за честь позичити баронесі таку ницу суму.

Відігравши перший акт істерик-шоу, Ельза гепнулася у фотель[16] та простягнула Галі чималого листа з центрального архіву Німеччини. У ньому зазначалося, що аристократичної гілки Бубліків взагалі не існує ні в Польщі, ні будь-де у світі. Виявилося, що дідуган — іще той пройдисвіт. Він підробив папери, причому зробив це власноруч. Мав мерзотні плани втертися в довіру Ельзи й пожити трохи її коштом. А можливо, розраховував на щось більше. Вчора фрау Краге отримала цього сумнозвісного листа, влаштувала Хенріку нічний допит, на якому він у всьому зізнався й палко цілував їй ручки, вимолюючи пробачення. Ельза пробачила, бо він неабияк виконував свій подружній обов’язок. І от маєш: зранку-раненько вона не знаходить біля свого тіла, позбавленого зайвого жиру хірургічним шляхом, прощеного Хенріка. На додачу до цього — розпанаханий гаманець на підлозі… Виходить, тікав серед ночі, аж перечіпався.

— Двісті марок! — протяжно промовляла Ельза Краге, і Галина розуміла, як їй боляче усвідомлювати, що її зрадили за якихось двісті марок.

Але далі німкеня голосила:

— Цілих двісті марок впали мені на голову, і якесь одоробало їх вкрало-о-о!

Попри свою схильність до випрошування готівки фрау Краге справно платила Галині за її роботу. Раз на тиждень посеред вітальні в урочистій обстановці під музику Шопена хазяйка після довгої промови вручала Халлі білий конверт із акуратними новенькими купюрами по двадцять, п’ятдесят і десять марок. Пані Манькович ішла до себе нагору й ховала скарб, перераховуючи перед цим усі гроші, зважуючи їх на долоні, милуючись різноколірними банкнотами. Тоді брала двадцятку, а то й півсотні й вирушала в середмістя Берліна. Відвідувала музеї. Довго дивилася на погруддя Нефертіті, що було виставлене в Єгипетському музеї, але не знаходила нічого цікавого. На малюнках ця цариця виглядала значно краще, більш романтично. А тут — не мала одного коштовного ока. Експозиції берлінських музеїв не могли вразити Галину Сергіївну, яка ще замолоду відвідувала Ермітаж у Ленінграді та Третяковку в Москві.

Німецька столиця дивувала і вражала українку сучасним мистецтвом, вуличним.

Розмальовані скульптури ведмедів — символів Берліна, що стояли у різноманітних, іноді дуже смішних позах вздовж центральної Фрідріхштрассе, повертали у дитинство та мимохіть примушували всміхатися. Галя, незважаючи на вік і не звертаючи уваги на затурканих пострадянських туристів, що кидали на неї осудливі погляди, залазила на зеленого, розцяцькованого блакитними ромашками, гладенького ведмедика. Обіймала його за шию й декілька хвилин лежала, заплющивши очі та прислухаючись до звуків великого міста. Започаткували такий спосіб релаксації азійські студенти, берлінці його підтримали. Чи не на кожній скульптурі сидів чи лежав молодий мешканець мегаполіса. Не займали лише стоячих ведмедів. Хоча якось Галя бачила, як дівчисько за допомогою друга забралося на шию розписаного, наче карта світу, ведмедя й сиділо там, цілуючи нерухомого велетня в маківку. Представники численних табунів мандрівних туристів наважувалися хіба що зробити фотопортрет біля цих скульптур.

— Халло, сюди! — Несамовитий вереск розпанахав спокій напівсонного маєтку.

Кричала хазяйка. Поки стривожена Галина на ходу вдягалася й бігла східцями донизу, до неї не долинув жоден звук. У домі все стихло, завмерло. Жінка, відхекавшись, увійшла до покоїв фрау Краге і вклякла… Перед нею в кріслі сиділа стара з розплющеними скляними очима. Скрючені пальці заморозило в благальному жесті, губи в німкені посиніли. По плечах аристократки ходили коти, залишаючи на її ультрамариновому кардигані руді волохаті сліди. Господиня була мертва, сумнівів не виникало… Халла відвела очі від небіжчиці.

Пані Манькович не була готова до такої розв’язки. Якщо викликати поліцію чи хоча б «швидку», в нелегалки неодмінно поцікавляться, хто вона така, спитають документи. А коли виявиться, що вона не має права на проживання у Німеччині, — вишлють, депортують. Чула чимало таких розповідей від Ольги та Леоніда…