Гастарбайтерки - Доляк Наталка - Страница 16

Подумки перерахувала гроші в гаманці. Виходило десь півтисячі євро. Але з цих грошей іще потрібно було закупити харчів. Вирішила саме на цьому заощадити. Отож, чотириста п’ятдесят мали зараз згоріти у горнилі радості. Синочок ляснув матінку по плечу, як давнього друзяку, і пристав на її пропозицію купувати дешеві речі.

Як почало смеркатися, Віктор Федорович, нав’ючений торбами, припхався у свій номер дешевого готелю, де його чекала розпашіла від щастя жінка… Але не Ірися.

Жіночка захоплено перебирала речі, куплені Галиною Сергіївною для невістки. Ще в магазині Галя здивувалася, коли добирала одяг: невже Ірися так схудла, ба навіть стала меншою на зріст? Та Віктор запевнив, що дружина полюбляє останнім часом усе коротке, навіть штани щоб були по кісточки. А схудла і направду, мовляв, працює як проклята.

— Любиш мене, кажи? — допитувався Віктор у маленької, схожої на японку, жіночки. — Віолетто, зізнавайся! — граючись, хапав її за сіднички.

— Звичайно, любчику, як тебе не кохати. Ти ж у мене заможненький… — надула губки. — Аби ще й вільний…

— Оце вже ні! — підняв вказівний палець та подивився на коханку з-під окулярів, тоді жбурнув їх у куток, аж клацнуло, з силою зірвав із себе краватку та повалив Віолетту на ліжко…

Наступного дня, як і домовилися напередодні, зустрілися в затишному кафе «Скуба» на Александерплац, куди Галина запросила Наталку, аби познайомити сина з подругою. Таша в емоційному пориві прощебетала стандартний набір компліментів. Не припиняючи торохкотіння, вицмулила два горнятка кави, від чого стала ще активнішою, та помчала у справах велелюдним Берліном. Щоправда, перед цим виконала свій обов’язок справжньої подруги: широко всміхаючись штучною посмішкою, випалила Вікторові усе, що про нього думає, коли його мати відійшла до туалету.

— А ти ще та паскуда! — прошипіла, чоломкнула його в занадто м’яку щоку і, сплюнувши вбік, вийшла з кафе.

— Якісь непутящі у тебе подруги, — бовкнув, вражений підступністю Наталки, Віктор. — Ти їй щось про мене розповідала?

Галина Сергіївна нічого не відкривала подрузі, але та про все здогадалася сама.

— Про тебе? А що я могла їй про тебе розповісти, сину, коли я й сама про тебе нічого не знала увесь цей час? — відповідь матері звучала як присуд.

Син змовчав, бо мав далекоглядні плани на мамині гроші. Сварки й чвари йому зараз не стануть у пригоді. «От коли вона мені щось дасть…» — не встиг додумати Вітя. Натомість повідомив, що у Німеччині він буде ще до наступного четверга. Попросив, використовуючи сльозливі інтонації:

— Ма, хочеться прийти до тебе у гості… з колегами… То ти вже зроби так, щоб твоя аристократка прийняла нас із радістю.

— Фрау Краге не буде заперечувати, — заспокоїла Халла. — Але, може, краще десь у середмісті? — Жінка зробила широкий жест, показуючи, яке прекрасне це місто — Берлін.

— Зрозумій, якщо мої колеги побачать, що моя мати аристократка, до мене буде інше ставлення.

— Але твоя мати не аристократка, — заперечила Халла, всміхаючись.

— Їм про це не обов’язково патякати. Будемо розповідати, що фрау, як її, Крейг — твоя сестра.

— Але ж фрау Краге буде все це чути…

— А ми ж не спілкуватимемось німецькою. Моя… тобто мій колега її не знає. А ти перекладатимеш те, що потрібно.

Ситуація видавалася Галині заплутаною, особливо насторожило, що «колеги» під кінець розповіді перетворилися на «колегу», до того ж «мій колега» змінив стать і став «моя колега». Щось не клеїлося, але Галя зосередилася лише на тому, аби зробити перебування сина у Німеччині незабутнім. Усе чекала на запитання: «Чого не повертаєшся?», чи хоча б: «Коли приїдеш у гості?», або насамкінець: «Чи збираєшся додому?» Таких питань не було, й вірогідність, що вони виникнуть, розсіювалася, наче пара над духмяною берлінською кавою.

До святкової вечері у колі синових колег Галя готувалася два дні: куховарила, пересувала меблі, аби незнайомим людям було зручно. Фрау Краге нічого проти того, аби влаштувати вечірку, не мала — навпаки, вітала перспективу відтягнутися. Галина розповіла їй більше про любого синочка. Хизувалася його вченим ступенем, гарною роботою, можливістю виїжджати в закордонні відрядження. Вихвалялася онукою, показуючи фотографії, які син залишив матері. Очікуючи, допоки зберуться гості, Халла спонтанно вирішила подзвонити Ірисі. Дуже вже хотілося поспілкуватися з Марусею. Так і вчинила. Була субота, і шанси застати малу вдома зростали. Якщо тільки не пішла до репетитора…

— Алло! — почула у слухавці голосок.

Подякувала Богові, що не довелося говорити спершу з невісткою, бо це було дитяче «алло».

— Марусю! — лагідно вимовила бабуся. — Це твоя бабуся Галя. Привіт, сонечко!

На тому боці запала тривожна тиша. Галі здалося, що дівчинка прикрила слухавку долонею. За хвильку увірвався веселий зойк, видалося, що награний, не натуральний. «Та й де ж бути правдивій радості, коли вона мене зовсім не знає?» — у бабусі заболіло серце.

— Бабцю-бабцю! — затарабанила мала, боячись, аби не припинилася міжнародна розмова. — Зроби мені запрошення на канікули. Тут усі так роблять. Я мушу побачити Європу. Чуєш? Віза коштує десь триста доларів, квиток я не знаю точно скільки… Але ж ти розкошелишся. І ще мені потрібен комп’ютер, велосипед… І на море хотілося б… — почувся нервовий сміх. — Ба, ти там?

Галина Сергіївна мовчала, боялася, що, як почне говорити, задихнеться чи захлинеться слізьми. Дитина подумала, що розмову припинено, і, звертаючись до когось поблизу, випалила:

— Може, вийде… Якщо вона там з радості дуба не врізала.

Галя тихо поклала слухавку на місце. Не поспішаючи пішла продовжувати куховарство, згодом втамувала образу, наказала собі забути почуті слова, які досі вовтузилися в мозку, і вдала, що нічого не було.

Віктор був сама галантність: вручив фрау Краге чималий букет, поцілував їй руку, чи не вперше обійняв міцно маму та підніс їй коробку цукерок. Колегою виявилася тендітна чорнявка, у якій літні жінки відразу розпізнали пасію одруженого чоловіка. «Це його справи. Нехай що хоче, те й робить», — розсудила Галя й не стала прискіпуватися до жіночки. У процесі розмови стало зрозуміло, що Віктор морочить молодичці голову. Вся ця вистава була виключно заради того, аби здивувати й підкорити красунечку. Вона була досить молоденька, років тридцять, не більше. Усе допитувалася, скільки коштує такий будинок.

— Про це не говорять німці. Ні про статки, ні про заробітки. Табу, — строго сказала Галя.

— Тобто ви не знаєте, скільки коштує будинок вашої сестри, який після її смерті перейде вам? — Наївність жінки бентежила Галину Сергіївну, і вона була вдячна цій Віолетті за незнання мови. Бо ж якби та знала німецьку, що довелось би пережити фрау Краге, почувши такі одкровення?..

— Віолетта питає з суто професійних міркувань. Вона працює в сфері нерухомості.

— Але ж ти казав, що ви колеги? — вихопилося в матері, і вона відразу прикусила язика, бо зрозуміла, що бовкнула зайве.

— Так, ми колеги… Віолетта Степанівна працює в нашому інституті лаборанткою, але освіта у неї…

Галя не хотіла чути виправдань, та, зрештою, їй було начхати на те, де хто працює. Тому вона запропонувала гостям пройтися будинком, щоб відчути вповні його велич. Ельза Краге сиділа в кутку в улюбленому фортелі й мовчки спостерігала за дійством. Думала собі: «Які недолугі актори! Вони хочуть обвести круг пальця мою Халлу. Дзуськи!»

За дві години Галя зовсім виснажилася, не знаходилося спільних тем для розмови, уже поговорили й про рід Краге, й про історію маєтку, і навіть про маминого «форда». Коли до хати заповзли коти, додалося розмови ще на чверть години. Віолетта розшаркувалася у компліментах, називаючи двох старих напівсліпих потвор котячого роду «душками» й «котюшками». За що один із них від радості напрудив на її новенькі черевички.

Цю ніч Галя Манькович провела у підрахунках. Думала-гадала, скільки кому дати, аби нікого не образити. Виходило, якщо не хоче зачепити за живе сина, мусить виділити щось і Віолетті. Подумки погодилася і на це. «Віті тисяч зо п’ять — нехай купить собі машину, Ірисі віддам ті коштовності, що Ельза подарувала… Ну, ще грошей… з тисячу… Ні, триста євро — вистачить. Тоді вийде, що Ірисі більше дам, адже коштовності неабиякі, дорогі. Тоді Ірі коштовності і тисячу, бо триста якось по-жлобськи, а Віктору п’ять на авто і ще одну — на дрібне. Нічого собі дрібне… Марусі також три. Їй досить, дитина ще. Все рівно Іра забере… Ну, і Віолетті… Віддам свого мобільного. Разом вийде десять тисяч євро. Добре! І не мало, й не багато… А чи не образить це їх, ну, що гроші, ніби як відкупляюсь…»