Гастарбайтерки - Доляк Наталка - Страница 33

— Я переконалася ще й у твоєму благородстві, — погрожуючи пальчиком, сповіщала німкеня.

У Штефі до Таші працювали доволі чесні робітниці. Надія, наприклад, брала лише половину віднайденого. І це влаштовувало роботодавицю. Бо до Надії Штефанія наймала своїх одноплемінниць, які не гребували забирати усе, ймовірно вважаючи, що гроші на підлозі — то сміття. Наталка ж перевершила усіх разом узятих.

— За рік — жодного випадку, — казала Штефі й виймала з бюро записник, де було нашкрябано дату й кількість монет, враховуючи номінали.

Наталка й не подумала образитися на підступну перевірку, бо досі була під впливом харизми Штефки, бачила в ній свої потаємні та, на жаль, нездійснені мрії.

Вона з дитинства марила акторством. Навіть ходила до студії, де діти вивчали сценічну мову, акторську майстерність, вокал. Потім подруга перетягла її на танці, але мрія про сцену дрімала на самому дні гіпофізу, чи де там відкладаються зазвичай мрії.

Коли довгостроковий тест на монетозалежність було завершено, Штефі дозволила Наталці підбирати гроші, які викотилися в когось із кишені. Українка подякувала та лаконічно зауважила про себе: «Перевірятиме!» З того часу сіяння грошима припинилося. Час від часу можна було витягти з-під ліжка двадцять центів, але розмінюватися на дрібниці Таші було соромно, і вона планомірно складала дріб’язок на тумбу.

— Боже! Боже! — кричала Штефі, відсахуючись по-театральному від дзеркала і прикриваючи тильним боком долоні півобличчя. — Ташо! — кликала на підмогу. — Подивись на цей ніс! — благала, похнюпившись.

Таша прискіпливо вдивлялася, на її обличчі повільно вималювалася оргазмічна посмішка, яку Штефі розшифрувала по-своєму.

— От, бачиш, навіть ти смієшся.

Наталку шкрябнуло словосполучення «навіть ти», але вона відкинула думки про погане, бо мала терміново виправдовувати свою посмішку.

— Я милуюся! — сказала з такою правдою в голосі, що і Штефі всміхнулася.

За півгодини сцена повторилася. Виявилося, що німкеня конче незадоволена своїм носом, що він не дає їй спокою ні вдень, ані вночі. Двадцять дев’ять років жила з ним, і нічого, а тут — завеликий, каже.

— Вчора одна там сучка, Барбара, припхалася на роботу з та-а-аким носом, — речення звучало дивно.

«Як це прийшла з носом, а до цього що, без нього ходила? Чи вона його міняє час від часу?» — саркастично міркувала прибиральниця й останню думку озвучила, маючи на меті розвеселити актрису.

— Уяви собі, так воно і є!

Клята Барбара завдяки пластиці позбулася носа, який уже всім набрид, і тепер ганяє по Бабельсбергу з новесеньким — ідеальної форми.

— Бляха-муха! — вихопилося у Таші.

На запитання німкені, що означає «бліяха-мукха», відповіла, трохи поламавши голову над тлумаченням:

— Щось на кшталт «вау»!

Якогось четверга Штефанія зустрічала Ташу, як завжди, в ліжку. Та цього дня обличчя бідолашної було вщерть забинтоване. Красуня стогнала, як поранений боєць, бездумно вирячившись у стелю. Цього дня прибирання відклалося до кращих часів, бо Таша перекваліфікувалася на сестру милосердя, виконуючи забаганки прооперованої Штефанії, яка зважилася на пластичну операцію, не надто заглиблюючись у причинно-наслідковий аналіз.

— Я сподівалася, прийду, вони відріжуть зайве, я й піду додому… Навіть не думала, що буде біль, кров, шви та бинти, — скаржилася, по-дитячому зітхаючи. — А сука Барбара про це нічичирк, — мало не плакала.

Лікар видав Штефанії рецепта на заспокійливі ліки. Таша, пересилюючи страх, вколола у стегно німкені наркотики. Штефанії стало краще, а може, навіть зовсім добре, бо вона почала молоти бозна-що про оргазми, члени й вагіни, дурнувато гигикаючи і намагаючись показово торкнутися своїх геніталій та грудей. Наталка тримала Штефі за руки, допоки та не пірнула в неспокійний сон.

Ввечері до Штефі прийшла подруга, яка не представилася українці, ба навіть не подивилася на неї. Кинулася до ложа актриси, ніби та була на смертному одрі. Стоячи на колінах перед ліжком, молодиця поклала голову на матрац та ритмічно пошморгувала носом.

— Можеш іти! — наказала Таші гостя, не змінюючи пози.

— До побачення, Барбаро! — відповіла зверхньо Наталка й вирушила додому. Вона була впевнена, що це саме Барбара, бо її ніс дійсно вражав досконалістю.

За тиждень Штефі влаштувала невеличке свято з приводу свого повернення до тями. Її ніс був скалькований із носа клятої Барбари, але Штефі така модель личила значно більше. «Барбі з’їде з глузду!» — посміхалася Наталка. Під очима Штефанії досі синіли кола, на роботу вона не ходила, давала новому обличчю пристосуватися до життя. Ввімкнувши музику, налила два келихи білого вина.

— Сідай, подруго, бахнемо по одній, — в не притаманній собі манері висловилася німкеня.

До вечора обидві наклюкалися так, що не могли ходити, тому вляглися поруч на ліжко. Німкеня наказала, аби Ната не залазила під ковдру, проводячи таким чином між собою й нею кордон.

— Боже! — о дев’ятій ранку в п’ятницю заволала Наталка. — Я ж запізнююсь до Штраубе!

Вхопила торбу, абияк нацупила на себе одяг. Наостанок наважилася збудити актрису, аби поговорити щодо вчорашньої платні.

— Ташо, побійся Бога, — повільно, не розкліплюючи повік, вимовила Штефі. — Ти хіба вчора працювала?

І то правда. Вона ж учора пила. Але ж не зі своєї волі. Бажання роботодавця — закон. «От сучка!» — вперше скинула німкеню з Олімпу Наталка й погнала на іншу роботу.

У фрау Штефанії Грантбург працювати було дуже цікаво, завжди якась несподіванка, нові ідеї. Богема — що тут скажеш?.. Чи то від нудьги, чи від нестачі освіти німкеня видумувала собі на голову нові пригоди. За місяць вона мала їхати на відпочинок у якусь надзвичайно дорогу діру, на острів чи півострів, куди пхаються всі товстосуми Німеччини. Акторці вдалося підчепити такого жевжика, котрий спонсорував її мандрівку. Єдиним мінусом у цьому було те, що…

— Він поставив умову, що я маю схуднути… — розповідала Штефанія, не відходячи від дзеркала.

Вона стовбичила посеред кімнати у шатах Єви й, нацупивши на нового носа старі окуляри, вишукувала прихований целюліт. Його там не було, але, на думку самої Штефі, десь мав бути.

— Він каже, що любить, аби кістки давили його в м’який живіт при зляганні. — Такі подробиці Наталці зовсім не хотілося чути, але німкеня спілкувалася сама з собою.

Почалося виснажливе голодування. Надійшов наказ від хазяйки повикидати всі харчі на смітник. Таші кортіло забрати смакоту додому, щоби протягом тижня насолоджуватися наїдками, але Штефанія була невблаганна. Сама скидала усе жужмом до поліетиленових пакетів і наполягала, аби прибиральниця виносила їх до баків. Стоячи біля вікон, які виходили на задній двір, де й були розташовані контейнери, спостерігала за чистотою експерименту.

За день до омріяної мандрівки Штефанія подалася до спортзали, аби виснажливим тренуванням додати своїм обтягнутим шкірою кісткам рельєфного вигляду. Але організм дав збій, відмовився працювати у несприятливих умовах та оголосив страйк. Голодування закінчилося непритомністю. І все б нічого, якби бідолашна в гонитві за ідеальним тілом і веселим життям не стукнулася об лаву, впавши в роздягальні спортивного комплексу. До того ж доля, рок чи ще якась біда повернулася до красуні спиною і примусила її вдаритися не, припустимо, потилицею чи вухом, а найдорожчим, у прямому й переносному розумінні цього слова, місцем… Носом. Звичайно ж, тонкі, поламані під час пластики хрящі не витримали, розтрощилися… Штефі знову опинилася в бинтах. Перспектива залишатися прекрасною після їх зняття згорала синім полум’ям у вогні реальності.

— Як же ти тепер будеш зніматись?! — мало не голосила Наталка, тримаючи за руку актрису й тамуючи потоки сліз.

Не сказати, щоб Штефанія виглядала негарно, просто носик був уже, м’яко кажучи, не той. Вона трохи була схожа на сестру відомого дизайнера Версаче. Ну, не вся, а лише носом.

— У моїй роботі обличчя не найважливіше, — по-філософськи повідала Штефі.