Гастарбайтерки - Доляк Наталка - Страница 46

— Я мушу йти, Наталю… Мені час, — стиха повідомив Сергій, але попри це не рухався.

— Так. Я поїду, вона просила, — гарячково почала збиратися Таша. — Ти, Лауро, живи тут. Ось зараз напишу список, до кого ходитимеш.

Жінка бігала з кутка в куток, виглядала незграбно, бо досі була вдягнена у блискучі шорти й майку. Нервово скидала до валізи свої речі.

— Ташо, що ти робиш? — схопив за руки кохану Сергій. — Ти не можеш просто так їхати. Потрібно домовитись.

Наталка знала, що таким, як вона, несила просто взяти квитка на потяг і рвонути додому. Вони — нелегали, можуть потрапити до в’язниці за порушення візового режиму. І до того ж як вона збирається перевозити таку величезну суму грошей?

— Ти йди, Сергію, йди. Твоя правда. Я від завтра почну готуватись. Іди… — Вона виштовхала чоловіка за двері й підійшла до Лаури. — От бачиш, як воно складається. Від смерті подруги і я, і ти виграємо.

— Усі ми колись помремо. Кожному свій час. Та чи кожен із нас зможе відчути, що смерть поряд, чи кожному випаде можливість зробити на останньому подиху добро ближнім? Напевно, лише обраним.

Таша раптово змінилася на обличчі.

— Ти поїдеш! — випалила, поспіхом витираючи зволожнілі щоки, і, вдаривши себе по них, почала скакати без музики, виконуючи джайв, берлінський джайв.

Тоді схопила Лауру за руки, примусила повторювати за собою танцювальні рухи. Коли обоє видихалися та гепнулися на підлогу, Таша повела далі, важко дихаючи й не випускаючи руки подруги зі своєї, надто гарячої:

— Мені не можна їхати. Я безпутна. Всі гроші віддам чоловікові, як не своєму, то чужому, — натякала на Сергія. — Я, як закохаюсь, живу лише для нього, для єдиного. До того ж не зможу я жити вдома… — Довгенько думала. — Так, не зможу. Затягне мене побут, не візьму я ніякого малюка з сиротинця, хоч би як хотіла. — Іще декілька хвилин прислухалася до внутрішніх терзань. — Ні, не візьму… Ти поїдеш, Ларисо, ти поїдеш.

Лариса слухала й не могла второпати, до чого веде Таша. Навіть схильна була скидати ці марення на шоковий стан. Та Наталка вклала Ларисі до рук гроші.

— Це треба покласти в банк на рахунок. Думаю, що не в один. По десять тисяч у п’ять банків. — Наталка гарячково розмірковувала вголос, тиняючись квартирою з кутка в куток. — Кілька штук забереш із собою. Що ще? Я розвідаю, як тобі краще вибиратись звідси…

— Василько! Я його скоро побачу? — шепотіла Лаура, зрошуючи зароблені невідомою їй жінкою гроші слізьми, й не вірила своєму щастю.

— Галя хотіла, щоб її гроші допомогли дитині. — Наталка виглядала надто збудженою. — Вони й допоможуть. Бо ж яка з того користь, як я візьму дитину, а ти втратиш?..

Усе майно, що його мала везти на Батьківщину — подарунки рідним та Василькові, особисті речі, банківські картки й невелику суму готівкою, — жінка запакувала до однієї великої картатої торби, що їх використовують заробітчани, і принесла до станції метро Александерплац, вірніше, до автостоянки поблизу цієї станції. Таша активно допомагала подрузі. На те, щоб профільтрувати план дій та узгодити його з Ларисою, Наталя витратила три дні.

— Як щось піде не так, речі повернуться до мене, — доповідала знервованій Ларі.

На жінок чекав водій бусика, який докладно розповів, що робити далі.

— Зараз їхатимеш до Франкфурта-на-Одері, — звернувся до Наталки, яка вказала на Лауру, і чоловік повів далі, дивлячись на молодшу: — Сідаєш тут на потяг, і через годину ти на місці. Тоді сунеш від станції вглиб міста аж до лісу. — Знову зиркнув на Наталю. — Ти лишайся, ніяких проводжань! — Таша кивнула на знак згоди, а водій говорив напівпошепки, раз по раз зиркаючи собі за спину: — Там ліском пройдеш, не звертаючи, допоки не побачиш на узбіччі траси фуру. То поляки. Вони беруть наших, зачиняють у рефрижераторі. Чула про такий спосіб перетину кордону? — Чоловік загиготів, а тоді враз увірвав сміх, коли Наталка кинула на нього спопеляючий погляд. — Там недовго потрібно просидіти, хвилин сорок, допоки фури перетнуть кордон, їх, як правило, не затримують і не надто прискіпливо оглядають. Хоча треба взяти з собою теплі речі, бо й за сорок хвилин можна дуба врізати… — Поки Наталка, розкривши торбу, добувала Ларисиного светра, вовняні штани й поліетиленову торбинку, щоб було в чому все це нести, чоловік розповідав: — Поляки на місці докладно проконсультують, що робити. Даси їм сто п’ятдесят євро. Не більше і не менше. Нам демпінг не потрібний. З іншого боку, в Польщі, будеш чекати на мене в кафе, вже, в біса, не пам’ятаю, як воно там зветься, але відразу, за мостом.

— А коли ви приїдете?

— Питання не має відповіді. Коли мене пропустять через кордон. Ввечері. Ти можеш бути десь на годину раніше від мене.

— А раптом щось станеться?

— Як з тобою нічого не сталося за час твого гарування, то ти вже маєш імунітет. Випливеш, — зареготав.

Швидко розпрощалася з подругою, щоб без зайвих слів і сліз, пообіцяла подзвонити на мобільний, як дістанеться дому. Поїхала. Спочатку електричкою — якісною, чистою та світлою. Тоді йшла містом Франкфуртом, тим, що на Одері. Серце вибивало чечітку. В унісон із ним накрапав дрібний дощ, який замерзав на ходу. По тому пересувалася лісом і жодного разу не озирнулася, хоча було страшно. Уздрівши при дорозі далекобійників, зраділа… Але радість була недовгою. Поляки на мигах пояснили їй та ще двом білорускам, які вже стояли біля рефрижераторів, що сьогодні нічого не вийде. Вантажні машини не пропускають.

— Ви, панянки, там замерзнете на бурульки. Отмєна! — вимовив один із них чистою російською.

Поляки кинули молодицям: «Бувайте!» — і рвонули з місця, обдаючи трьох заробітчанок брудними бризками. Одна з жінок мала запасний план для відступу.

— Гайда до Одеру! Знаю стежинку. — Білоруска говорила загадками, а як побачила запитальні мармизи сусідок, пояснила, пхикнувши: — Як сюди перебиралась, то саме таким чином.

Що воно мало означати, Лариса так і не второпала, але, інфікована бажанням дістатися дому, потяглася за білорусками.

— Стоп, паняночки! — перегородив дорогу чоловік, який вигулькнув із чагарнику. — Куди чешемо?

Зустріч сталася на березі річки в заростях, куди завела жінок білоруска-Сусанін.

— Нам треба перейти, — відрапортувала вона, нахабно натискаючи на чоловіка грудьми.

Той тримав оборону, тим часом пояснюючи:

— По чотириста виймайте, та й квити будемо. Переведу вас… Це дешево лише через те, що сьогодні немає перебіжчиків. Один доходяга лишень. Заради нього ноги мочити не хочеться.

Жінки перестали боятися, навіть зраділи, що наскочили на провідника, скинулися по чотириста євро й пішли за дилером. В пригоді стало те, що Лаура, попри поради Наталі, взяла з собою не сто п’ятдесят, а п’ятсот. Над Одером починало темніти небо. Добре, що ця зима в Німеччині видалася напрочуд теплою. Ще жодного разу не падав справжній сніг і не було нічних заморозків. Хоча пробирало холодом до кісток. Лариса міцніше зав’язала вузол на торбі з запасними речами, щоб усередину не потрапила вода.

— А ти готувалась, як я бачу, — підморгнув провідник.

Він подав двом іншим жінкам та чоловікові, який чекав на нього біля прикордонної лінії, шматки поліетилену й липку стрічку.

— Знімайте з себе верхній одяг і ховайте сюди. Триматимете самі. Як собі зав’яжете, так потім сухе й вдягнете.

Звернувся до Лариси:

— Куртку також туди клади і добре скотчем замотуй.

Напіводягнені люди стояли за провідником в очікуванні команди.

На високості стирчали прикордонники. З вишок били світлом величезні прожектори. Краєвид нагадував кадри з кінофільмів про шпигунів, війну чи щось подібне. Ларису розбирав сміх. Вона розуміла, що ці веселощі — через страшенну нервову напругу.

— Коли махну рукою — побіжимо, — скомандував провідник. — Як свисну, лягаймо. Там брід, переходити хутко. Якщо буде потреба, пірнатимемо. Зрозуміли? — Він шепотів, але так по-домашньому лагідно-ніжно, що не відчувалося, що перебіжчики роблять щось протизаконне, що їх можуть без попередження, помітивши зверху, розстріляти…