Гастарбайтерки - Доляк Наталка - Страница 9

Коли випадало носити пакунки у Потсдам, відпочивала там від міської суєти й шуму середмістя. Потрапляючи на Унтер-дер-Лінден (Алею Лип), не могла примусити себе повертатися додому. Крізь цю закоханість у Берлін гостро відчувала ностальгію за домом, проводила паралелі між вулицями німецької столиці й рідним містом. Якісь місцини взагалі здавалися їй перенесеними з Києва, і лише німці круто відрізнялися від постсовєтікусів кінця двадцятого століття. Щирі усмішки на обличчях, непередавана бюргерська безтурботність, бажання допомогти ближньому впадали в очі й фігурально збивали з ніг. Німці починали жити в глобальному світі об’єднаної Європи і тому відмовлялися бути надто рафінованими, однорасовими, однотипними, ходульними, плакатними. Китайці, іспанці, африканці також були німцями, і з цього Галина дивувалася найбільше. Берліном ходили чутки, що скоро гроші не будуть мати національних ознак.

На сході Берліна, та й взагалі на сході країни, на території колишньої НДР, німці були більш схильні до ультрарадикальних ідей. Галина колись упевнилася в цьому на власній шкірі. Їй потрібно було занести підгузки та інші дитячі витребеньки, що їх купила у крамниці, у східну частину Берліна, згідно з розпорядженням, отриманим телефоном. Мчала до Пренцлауер Алеє, що недалеко від Александерплац, у центрі міста. Коли потрапила до спального району, який віддалено нагадував панельні монстрові споруди на окраїнах Києва, пройняло жахом. Будинки й паркани були рясно розмальовані графіті, але не весело-життєлюбним, як у капіталістичних секторах об’єднаного Берліна, а свастико-чорним, напруженим. Допоки Галя роздивлялася малюнки, в неї за спиною виросли люди в зеленкуватому одязі. Можливо, вони мали на собі й інші кольори, але паралізувало рухи саме це загрозливе хакі.

— Жидівка? — зухвало запитав один і торкнувся її волосся.

— Українка, — відповіла вона і лише потім відчула, що голос її тремтить.

— Забираєш у нас роботу? — гаркнув інший, наче плюнув в обличчя, і зграя з трьох молодиків посунула на гастарбайтерку.

Жінка хотіла розтлумачити, що ні в кого вона нічого не забирає, але паніка штовхнула її вперед і вона, розбиваючи щільний паркан із молодих накачаних тіл, вирвалася і стрімголов побігла. У голові відлунювали кроки, що зливалися з пришвидшеним серцебиттям та важким диханням. Позаду чулися улюлюкання та вульгарно-нахабний сміх. Нацики[13] бавилися, лякаючи перехожих. Але тема й ідея їхніх розваг мала дуже визначений вектор. Німкеня, якій Галочка принесла пакунок, виявилася зовсім не німкенею, а єврейкою Оленою, яка разом із родиною емігрувала до Німеччини.

Олена запросила колишню співвітчизницю до чаю. Розговорилися. Галі серце завмирало, коли розповіла про пригоду зі скінхедами[14], котрих зустріла дорогою. Олена сумно подивилася на українку й зітхнула сутужно-моторошно…

Вирвавшись п’ять років тому з ненависного пострадянського простору, сімейство Ціберманів відчуло полегшення. «Нарешті, — думали, — заживемо як люди».

— Уявіть собі, Галино Сергіївно, вони оселили нас комуною. І де? У цьому Богом забутому місці. Ви бачили, хто тут мешкає? Отак весь час сидимо на мішках. Обіцяють перевести до інших земель. Але, зрозумійте, усіх наших неможливо розмістити гарно. Ви рахували, скільки нас сюди наповзло? — Олена закидала Галину риторичними питаннями. — Ми і вдома були жидами, і тут — джюд. Мій чоловік умовляє їхати до Ізраїлю. Можливо, можливо…

Галя з важким серцем залишала цей спустошений район, спиною відчуваючи, що за нею щохвилини стежать. Олена попереджала, що вночі сюди краще не потрапляти, бували моторошні випадки… Ні, Галя не хотіла думати, що тут, майже у середмісті великого Берліна, може таке статися, але пришвидшувала ходу, аби скоріш пірнути у підземку й дістатися безпечніших територій.

Тих грошей, що заробляла, виконуючи дрібні завдання, Галюні, вірогідно, вистачило б, аби нормально жити в Києві. І тут, звичайно, вистачало, але не могла жінка сидіти в когось на шиї, їсти чужі харчі і, врешті-решт, спати у свої п’ятдесят із хвостиком мало не під столом. Тому канючила щоденно, набридала Ользі й Леоніду, а заодно й Хельке, питаннями про можливість вирушити «у вільне плавання». Виявилося, що потрібно ще трохи почекати. На просте питання: «Скільки?» — ніхто відповіді не давав. А час минав.

— Сьогодні поїдеш зі мною! — звелів Леонід одного ранку. — Хлопцям пожерти наготуєш. Ми будуємо в передмісті, за Беліцем. Мужикам набрид сухий пайок, щось наварганиш гарячого…

— Маю надію, що не безкоштовно? — Галина відчула азарт від заробляння грошей і задарма, на дядю, викладатися не погоджувалася.

— О, моя школа! — радісно підхопила Ольга. — Правильно, і набивай, Галко, собі ціну, — розсміялася.

Леонід пообіцяв сорок марок, якщо буде перше, друге й третє на кілька днів наготоване. Дещо збентежив жінку розгублений погляд Ольги. Відігнала від себе підозри й гайнула разом із роботодавцем до місця дислокації підпільної будівельної бригади з України. Дорогою Леон пояснив, що хлопці сидять за містом півроку безвилазно. Будують — п’ють, знову будують, знову п’ють. Графік незмінний. Але щось останнім часом у хлопців пропав ентузіазм, засумували за домом, стали згадувати борщ і все таке. От Льоні й спала на думку напівгеніальна ідея: втримати інфікованих ностальгією роботяг в упряжі за рахунок домашньої кухні. Галі стало шкода тих людей, яких вона ще не бачила, від усієї душі закортіло нагодувати, поговорити, зігріти душевно. Навіть засоромилася, що базікала про гроші…

— Але ж смакота! — прихвалювали гастарбайтери і млосно дивилися на Галю. — Залишайся у нас, Галочко, ми тебе не образимо.

Жінці було приємно чути такі відгуки щодо своїх кулінарних талантів, але почувалася серед вісьмох здорованів вельми незатишно. Чоловіки були різного віку — від двадцяти трьох до шістдесяти. Усі з одного села, половина з них — родичі. Леонід припер їх сюди, домовившись із тими двома німцями, яких Галя бачила на вечірці на честь їхнього приїзду до Німеччини. Виявляється, німчики не наділені таким Божим даром, як щедрість, тому тримають українців у колючих рукавицях рабського існування. Виманили в них паспорти, ніби для легалізації, та сказали, що гроші видадуть, лише коли справу буде зроблено. Українці мали звести щось на кшталт корівника, але робота не клеїлася, те, що мало збудуватися за три місяці, не телилося й не мукало вже півроку. Бородаті німецькі пузані час від часу завозили до гетто мінімальну кількість продуктів, аби українці не повиздихали, давали вказівки і їхали геть. Леонід, відчуваючи свою провину, адже взяв із кожного одноплемінника по сімсот зелених, також навідувався та обіцяв натиснути на клятих роботодавців, щоб ті виплатили бодай половину. Жили робітники у двох вагончиках, в одному з яких зараз і засідали. Пообідавши й хильнувши дешевого шнапсу, хлопці захмеліли й почали кидати на Галю недвозначні погляди. «Боже, та я ж цьому чорненькому в матері годжуся, а воно мене поглядом облизує», — думала й пошепки благала Леоніда повертатися до Берліна.

— Автобус лише за годину! — брехав той і підморгував чоловікам.

Вони говорили про будівництво, використовуючи переважно нецензурні слова й словосполучення, час від часу вибачалися перед Галиною, слиняво цілували по черзі їй руки. Дійшло вже й до того, що один із будівельників, сорокарічний Сашко, поклав Галі на плече важку долоню й, випромінюючи еротичну енергію, потяг жінку до себе. Вона зіскочила як ошпарена з роздовбаного дивана й вибігла надвір. За нею подався Леонід, багатозначно дивлячись на бешкетника й стукаючи себе кулаком по лобі.

— Що ти так у лоб, довбня?! — сказав та вийшов заспокоювати жінку.

Галюня, підштовхувана нервами, так дременула, що дісталася вже до траси й, активно заглядаючи на дорогу, вичікувала автобус. Леон наздогнав її та заговорив напівпошепки, як у фільмах, помічених червоним квадратиком.

— Що ти перелякалася, дурненька? — узяв жінку за талію.

— Чи ти не здурів, Льоню? Ви показились тут усі?