Любов, Президент і парадигма космосу - Бедзик Юрий Дмитриевич - Страница 3

Ясна річ, тут втрутилися якісь ворожі сили. А, може, й не ворожі. Самі сидять тепленькі, святкують Перемогу.

Севастьянов змусив себе настроїтися на іронічний лад:

— Так що, виходить, ви там чарку давите, а «Салют» хай собі бовтається в морі?

— Прошу не жартувати, товариш капітан другого рангу, — озвався різко черговий бази. — У нас справи. Відключаємося.

— Севастьянов повернувся до Сержа.

У них, бач, справи... Ну, йолопи! А, може, справді... Знаєш що, Серж... ідемо в Севастополь. Там з’ясується.

Його зупинив Сікора:

— А я б не поспішав. Нас не просто ігнорують, нас просто забули... — В душі Сікори ворухнувся жах: — Капранг, стривай! У них на календарі сьогодні 2002 рік. А вранці було 9 травня 1945 року. — Сікора вчепився в командира. — Двічі нам сказали: 2002 рік! Хто ми тепер? Де ми?

— Дізнаємося в Севастополі.

— Але ж ми для них не існуємо. Ти розумієш? Нас просто немає! Ми для них мертві. Ми — герої, як загинули в сорок п’ятому. Півстоліття тому.

У Севастьянова опали руки, не знав, що має робити. Корабель як корабель, і море як море, і голос з динаміка справжній, це не сон, не марення. З хвацького офіцера Севастьянов раптом перетворився на дядька з обвислими вусами і порожнім поглядом.

— Ходімо вип’ємо... Мені погано... — видушив з себе хрипко. — або я сказився, або весь світ пішов у тартарари.

Вони спускаються в командирську каюту, падають на стільці. Відчай, панічне чуття безвиході. Севастьянов розшарпує на грудях кітель і тягнеться до пляшки. Іншого виходу в нього немає. Усе залити горілкою. Хай вона вирішує за них!

Булькає рідина, проливається на столик, заливає якісь папери.

— Може, більше не треба? — намагається зупинити його Серж Сікора.

— Треба! — мало не кричить вусань. — Кінець усьому! Край! — І тут він сторожко наслухається: — Стоп!.. Мені здається... ми не самі... тут хтось є...

— Ти мариш, Вікторе Степановичу.

— Ні, я чую нутром, що тут хтось є. Озирнися по каюті. Поглянь гарненько. Глянь отуди... Ні, в куток, в куток!..

Сікора дивиться в куток каюти. Шкіра на його обличчі стягується, як попечена, і в очах різачка, наче хтось сипнув йому в них піском. Він бачить щось дуже схоже на людину, чоловік то чи жііДка — не впізнати було. Високий, з голубими очима, волосся ніякого, хіба що ріденький пушок непевного кольору і довга-довга шия. Лобаста голова на тій шиї повертається в один, в другий бік, наче когось іще сподівається побачити. Мара якась, а не людина. І ще вловив Сікора одну деталь — людина та губилася в якомусь голубуватому серпанку. Враження було, наче її окутував легкий туманець. Серж і Севастьянов тупо дивляться на прибульця в голубому тумані, їм до болю кортить сказати йому щось, вони відчувають його добрість, його майже стражденну прихильність до них, а проте мовчать злякано, мовчать ошелешено. Говорити з такою з’явою неможливо, говорити просто ніяково. Це щось із сфери фантастики. Наслання якесь.

Зненацька Серж чує у собі голос. Прохальний, майже вибачливий, і заразом сповнений смутку. Голос, який водночас вимагає послуху, вимагає дії.

Сержеві хочеться глянути на свого друга-коман-дира. Як він це сприймає? Лице у Севастьянова, як і досі, отупіле, в очах ляк, губи безгучно ворушаться.

А чужинський голос вперто нагадує про дію. Вимагає дії. І зневажити його веління просто незмога. Серж відчуває себе наче вже й не у власній волі, все відбувається саме собою, кожен його рух кимось підказаний.

І тому каплей Серж Сікора дуже обережно, дуже делікатно наближається до столика під ілюмінатором (якою ж недоречною здається зараз на ньому пляшка горілки!) схиляється над перекидним календарем і олівцем, що стирчав досі в підставці з пластмаси, починає виписувати не знать ким продиктовані слова. Букву по букві:

«НІЧОГО З ПЕРЕЖИТОГО НАМИ В ЦІ ХВИЛИНИ НЕ ЗАБУДЕМО І НЕ ПЕРЕКАЖЕМО ІНШИМ ЛЮДЯМ. ВОНИ МУСЯТЬ ПОРЯТУВАТИСЬ. ВОНИ ПЕРЕД ЗАГИБЕЛЛЮ. МИ ЧЕКАЄМО НА ВАШ ПОКЛИК. МИ ПОГУКАЄМО ВАС СЛОВАМИ:

ІКСА ТОНГА ФЕЕН... ІКСА ТОНГА ФЕЕН... ІКСА ТОНГА ФЕЕН... >>

Стояли потому на містку із командиром, мовчки дивилися на іскристі хвильки. Аж нарешті Севастьянов запитав не своїм голосом:

— Якщо це не біла гарячка, то що це, скажи?

Спека ставала неймовірною. Море плавилося в сріблі, і хвильки були схожі на міріади мікроскопічних рибок.

— Не знаю... Мабуть, космос, — вперше назвав це суворе слово Серж Сікора. І зухвала легкість пойняла йому душу, легкість, близька до осягнення чогось вищого, ніж він був сам серед цього моря, під цим звичайним, тихим сонцем.

Але ж мали діяти. Хоч не усвідомлювали, що саме. З’явилася думка: зупинити корабель. Годі! Коли тебе не приймають в радісні обійми своєї бази, коли тебе мають за йолопа і мало не висміюють по радіо, потрібна бодай якась ясність.

— Звідси до Севастополя дванадцять миль, — сказав Севастьянов старпому і глянув в бінокль до далекої смужки кримського берега. — То я ось що вирішив, Сержику... Наказувати не можу, прошу тебе. Бери моторного човна і гони на базу.

— А якщо перехоплять прикордонники? — завагався Сікора.

— Нізащо не йди на контакт! Гони в бухту, ховайся, вилізай на пірс і бігом до найвищого начальства... Ні, краще по дорозі забіжи додому. Хай жінка розповість, як вони тут... Я боюся, що з прикордонниками може трапитися біда. Ну, розумієш сам — халепа! Як з отим йолопом-черговим. Зроблять з тебе дурня! Влаштують допит, почнуться комісії, перевірки. Завалять тебе горами анкет, резолюцій, наказів. А нас просто загонять на відстій в якусь дірку.

— Не на того натрапили, Вікторе Степановичу, — огризнувся Серж. — В крайньому разі дам сигнал по рації. Знайду десь. Хай наш радист не дрімає.

І ось попереду срібло морської гладіні. І рев мотора, що немов застояний кінь, рветься до берега. Хутчіше, хутчіше! Вже он видно прикордонні човни, хочуть перейняти «порушника», вже, мабуть, і тривогу зчинили або передали на базу, просять роз’яснень.

Сікору охопив пал змагання. Що то молодість, її не залякаєш химерами і вигадками портових канцеляристів, усяких чергових. Самі, бач, поплутали роки, навигадували якихось давніх подій, неймовірних зникнень, чого доброго ще й приписали «Салюту» зраду чи втечу! Просто дикість якась! Чого б це не стало їхнього корабля? Де ж він міг ховатися по морях-океанах? Ну, годі, Серже, вгамуй свої нерви і дивися, куди заводити човен. Ось перед тобою рідна затока, стоять сірі броньовані велетні, пришвартовані стрімкими носами до стоянкових бочок. Усе як було вранці, перед початком патрулювання. Слава Богу, флот на місці, і Севастополь стоїть на пагорбах, де йому й положено стояти.

Вдалося пришвартуватися в непомітному закутку. Тепер бігцем з порту. Місто в куряві, у літній спекоті, сунуть автобуси, вантажівки, тролейбуси!

Сікора став уважніше приглядатися до перехожих. Теж якісь дивні, вбрані по-новому, у жіночок — коротенькі спідниці, декотрі в штанях, мов парубки, декотрі в майках, засмаглі, розгонисті.

Каплей втиснувся в переповнений тролейбус, уткнувся десь на задньому сидінні. Приплющив очі, наче хотів стати геть непомітним для сторонніх очей. Здалося йому, що він викликав у декого нездорову цікавість. Краще вже сидіти непомітним, ховаючись за чужими спинами, і не наражатися на зайві балачки і позирки.

«Поїду спершу додому, — вирішив Сікора. — Там мене таки ждуть. Зіна, либонь, ще на роботі (дружина вчителювала у молодших класах), малий Олежек десь гасає з пацанами у дворі.

Зупинка перед самим гастрономом. Сікора, осмикнувши на собі темно-синій кітель (на грудях орден бойової червоної Зірки!) вступає в гастроном.

Натовп плавом пливе. Літо ж, час відпусток, усі щось підкуповують перед пляжем.

Тут його зненацька шибонуло в голову: а як же це воно так, що у великий День Перемоги, в день розгрому фашистської Німеччини, люди наче забули про свято. Прапорці тільки де-не-де повивішувано, якісь куці транспаранти... Сержеве серце дужче стискується. На розкладках газетного кіоску бачить газети. Один погляд на ті розкладки, і ноги йому терпнуть: 9 травня 2002 року!