Любов, Президент і парадигма космосу - Бедзик Юрий Дмитриевич - Страница 40

— Теренс... Теренс... — шепоче сивоголовий барон. — Мій син пише такого неймовірного, такого зухвалого листа самому Президентові великої держави! — усмішка ледь прихованої втіхи і заразом ніяковості пом’якшує йому вуста. — Слава Богу, він живий! Мій син живий!

— Принаймні, сайт в Інтернеті підтверджує ваш здогад, бароне, — каже задумливо Президент.

— І де ж він зараз? Звідки звертається до вас?

— Шукаємо.

— За кордоном? В морі? В небі? Серед отих космічних Братів?

Президент натискує на дзвіночок і просить принести кави. П’ють мовчки, в обох на лицях вираз абсолютно різний. Старий барон з явним чуттям полегкості, майже божественного воскресіння дивиться усміхнено в підлогу. Президент трохи розтривожений, і заразом обличчя його видає печальний смуток. Мовляв, як легко давати поради і як гірко виконувати їх.

— Мене не хвилює, звідки це надійшло, — говорить він по хвилі. — Важливіше інше: хто за цим стоїть? Хто так глибоко осягнув смисл нашого життя? Чому в цьому листі так багато розумної слушності і так багато провінційної простоти?

Зненацька у старого сіпнулися сухенькі губи. Зціпивши руки, він, наче в якомусь просвітленні, зводить очі на Президента.

— Стривайте, містер Президент... Дайте мені аркушик... Як тут написано в кінці? — Барон перечитуєте останню фразу: — «Маючи в серці віру і надію на те, що Ви почуєте мене і вчините так, як велить Вам власне сумління». — Очі старого теплішають, в них проблискує спомин: — Боже мій! Це ж наш родинний знак! Від давніх давен у нашій сім’ї було прийнято: якщо хтось писав листа додому під примусом обставин чи умовностей, то умисне додавав оцю фразу: «маючи в серці віру і надію». Так, його приневолено. Але він був певен, що лист обов’язково буде показаний мені, його батькові. І тому він, по-суті, сповіщає нам свої думки-поради. Хоча в цій фразі... — Барон замислюється. — Стривайте, в цій фразі є деталь, доповнення... Абсолютно точно! Є доповнення, яке мусить бути поправкою до тексту. Ось послухайте: «маючи в серці віру і надію», і далі — «на те, що Ви почуєте мене і вчините так, як велить Вам власне сумління». Овва! Містер Президент! Мій син подає вам лише кволу пораду, він хоче, щоб далі Ви самі поміркували над нею і вчинили так, як велить Вам ваше сумління.

Президент і собі ще раз передивляється аркушик. Тоді повільно опускає його додолу. Такий поворот йому вельми потрібний. І вельми обіцяючий.

— Мабуть, сигнал відправлено людьми, далекими від України. Бо наші люди мудрі і сваритися, а тим паче рвати дружбу з північним сусідом не збираються. А щодо деякої агресивності цього сусіда... ваш син має певну рацію. Що ж, доведеться тільки з’ясувати, хто так влазливо і так однобоко підказував вашому синові, — і глянувши ще раз на писання, Президент каже до старого з делікатною ввічливістю: — Бароне, даруйте мені. Я не маю часу затримувати вас довше. Як бачите, дещо прояснюється. Повертайтеся в Севастополь. І чекайте від мене сигналу. Теренс Реттіган безперечно захоче зустрітися з вами. І, я певен, саме в Криму, на нашій українській землі.

Президент, відклавши папери, зробивши на них свої позначки, іде з дружиною на прогулянку до моря. Галька хрумтить заспокійливо, перекочується, давить горбасто в п’яти, на морі абсолютний штиль. У дружини не дуже веселий настрій — прочитавши листа від Теренса Реттігана, пройнялася тривогою. Може, й досадою. Всі повчають її чоловіка, багато велемудрих на землі, а насправді кожен дбає лише про свій інтерес, про свою будучину. Переживає за свого чоловіка Людмила Іванівна. Либонь, більше, аніж він сам переживає.

— В які ж лабети втрапив наш геніальний художник? — з легким глузом мовить дружина, відчуваючи полегкість від думки, що з Теренсом усе гаразд.

— Маю один здогад, — каже Президент і, вибравши при воді кругленький камінець, жбурляє його понад хвильками. Камінець летить стрибливо, черкаючи хвильки, чим завдає Президентові втіхи. — Бачиш, який він моторний. Три... ні...

чотири кільця... А я собі загадав: якщо підскочить чотири рази, чекаймо якоїсь важливої новини. То ж вона й буде. «Червоне око» згадало про нас. Гадаю, не даремно. Має бути щось велетенське, моя люба. Взагалі, нам поталанило. Сиріус з древніх часів вважався зіркою щастя.

— Плутаєш, мій дорогий Президенте, — хитає заперечливо головою дружина, і її темно-каштанове волосся гарно стріпується на її плечах. — Сиріус — то зірка ранньої мрії. Ну, й звісно ж — кохання.

— Даруй, я в цьому не майстер, — сміється Президент.

— Мусиш бути. Таку державу взяв собі на карк.

— Взяв. І несу. Падаю і все ж таки несу!

— Зізнайся: і кидати не хочеш, — піджартовує дружина, дивлячись закоханими очима на свого чоловіка.

— Зізнаюся: не хочу! А якщо по-чесному, просто не смію, Людонько. Жаль своїх прорахунків. Хоч декому з критиків здається, що мені все одно. Там не стань, там не підписуй!.. Якби ж можна було все наперед змоделювати. Це їм у Космосі, коли дивляться на нас грішних, все видно і все зрозуміло. Бо, мабуть же, прожили на мільйони літ більше, аніж ми. Мають свою космічну методологію, свої високі космічні науки.

— Хочеш сказати: свою парадигму для визначення дій, так?

— Мудро, але цілком вірно, Людонько, — згоджується Президент. — Парадигма Космосу! Звучить, Людонько! Колись, вже сидячи на пенсійних хлібах і не маючи головного болю за свої прорахунку напишу трактат під назвою: «Парадигма Космосу». Або як Космос придивлявся до нас, піджартовував з нас, висміював, незлобливо критикував. Але жодного разу не подумав, що ми ж з ним — діти одного безмежного Всесвіту.

— Не лякай мене такими словами, любий.

— Самому страшно, як гляну на небо.

Дружина бере чоловіка за руку. Повисає на ній.

І в тім повисанні більше замрії, аніж пустотливості.

— Ти гадаєш, що Всесвіт більший за Космос? — з якоюсь ніби печаллю запитує вона і дивиться вгору на кліпливий розсип зірок. — Он глянь, скільки їх. Кожна зіронька перекліпується, і в кожній, мабуть, своє життя, свій біль, своя ніжність, свої страждання. Хто це сказав з наших письменників? Здається, Довженко: коли я дивлюся на зорі, мені хочеться плакати!

— Заплачемо, як обізветься «Червоне око».

— Аби не чорне, — каже дружина.

— Твоя правда: аби не чорне! — згоджується Президент, і голос його насочується болем: — Сьогодні барон розводив антимонії про параноїка Гітлера, ледь не захищав його, ледь не плакав. А я хотів би йому сказати, скільки в нашому селі було спалено у війну хат. Скільки вдів лишилося. І все те «Чорний орден» СС наперед розпланував, усе виконав із німецькою пунктуальністю. Та й ми оце також, скільки літ після імперії, не можемо по-справжньому розігнути спину... Стоп! — насторожується Президент, і лице йому враз яснішає: — Наче фари втупилися в браму. Що я казав? Чотири камінці і маємо гостей!

***

В Президентовому кабінеті тиша, важка, задумана, причаєна, вся наче в дрижанні перед якоюсь несподіванкою. Бо ж ось перед Президентом сидить з новиною капранг-2 Серж Сікора, темно-русявий чубчик як у парубка, очі веселі, але з холодком тривоги. В його каюті на бойовому кораблі обізвався Космічний Брат, «червоне око» його дало знати про себе, сповістило, що має намір хутчіше зустрітися з Президентом України. За дві години домчав машиною до найвищої посадової особи в державі. І хоч почуває з президентового боку до себе симпатію, а втім йому зараз і лячно, і непевно.

Президентові теж на душі тривожно. Цей хлопчак всього набачився в космічних мандрах, може, колись людство згадає його, як першого землянського повпреда у царстві космічних братів. Знає він, які вони, оті далекі наші позазоряні. Йому ж, Президентові випало за немолодий його вік бачити більше суворих облич трударів, та хіба ще гніву і розпачу в жіночих очах, коли юрмиська оточують його на майданах рідного міста.

— І як же я зустрінуся з нашим космічним братом, коли ти, товаришу капранг-2, полишив «червоне око» на своєму бойовому кораблі? Здається, так величають твій тихохідний крейсер чи, вибачай — сторожовик? — запитав з доброю іронією Президент.