Любов, Президент і парадигма космосу - Бедзик Юрий Дмитриевич - Страница 56

— Що вам треба? — видушив з себе Теренс.

— Ваш лист.

— Не знаю вас... І який лист?

— До вашої нареченої... яка поселилася в монастирі. — Пика розпливлася в бундючній посмішці. — Ви мене забули, Теренс Реттіган? — Молодик у кедах і обтріпаних джинсах поважки встав з табурета, наблизився до художника. — Бруно Рідер з охорони Магістра. Посланий особисто начальником охорони Францем Вернером. Ми з вами зустрічалися в головному гроті. Пам’ятаєте?

Все згадалося. Цей плюгавець Бруно завжди терся в головному гроті, маючи при боці важкий «вальтер» — любив хизуватися ним, справжньою німецькою зброєю! Його побоювалися навіть магістрові охоронці. Тепер прийшов за чимось незрозумілим... A-а, лист до Віри!.. Що за дика вимога? І де тутешня поліція? Де влада? Саме зухвальство і «лицарські» амбіції...

— Ви чули, що я сказав? — повторив стримано, але з натиском джинсовий лобуряка. — Не маємо часу на розбалакування. Викличте її сюди з монастиря. — Він бридливо огледівся по халупі. — Розумію, дружині славного майстра не личить заходити в такі апартаменти. Але вона, здається, стала черницею. По-нашому, якщо ви не забули свою німецьку мову — «менхін».

— Нащо вона вам? Хочете викрасти її? Жінку, яка віддалася Богові, яка робить тільки добро людям?..

— Цю тему не обговорюємо.

— А я не напишу листа... ви забули, що ми в цивілізованій країні, що влада може втрутись і... — Теренс задихався від обурення і водночас страху. Раптово спало на думку запитати: — Як ви сюди потрапили? Ваші катакомби в горах.

— Наші катакомби близько, за перевалом, — викривив товсті губи парубок. — Сідайте і пишіть листа. Я пронесу його в монастир. І запам’ятайте: мусите написати так, щоб вона обов’язково з’явилася! Інакше мені доведеться застосувати...

Домовити він не встиг. Його обірвав колючий смішок від порогу:

— Пізно прийшли, гер Бруно. А тепер лицем до стіни!

Теренс ошелешено повернувся до дверей. На ньо-го дивився в веселій зухвалькуватості циганкуватий, веселоокий Зігфрид. Той самий, з яким вони летіли в балоні над морем, падали, тонули... Він стояв, спершись плечем на одвірок, і прицінливо дивився на Бруно. Якщо в гротах побоювалися вульгарного крикуна Бруно Рідера, то Зігфрида, виконавця таємних наказів Магістра, просто панічно боялися. Ось він стоїть наче натягнута тятива лука, весь в напрузі і сторожкій готовності. І очі його немов дивляться в приціл карабіна.

— Ти... Зігфрид? — пролепетав джинсовий. І раптом видавив на вуста криву посмішку: — Та ти ж утік від нас... зрадив... ти ж ферретер! (зрадник).

Зігфрид добув з кишені великий, сріблясто-білий пістолет з глушником. Для певності міцніше накрутив глушник на стволі.

— На коліна, Бруно Рідер!

— Хочеш убити мене? Оберштурмбанфюрер знає, куди я пішов...

— Досі бавитесь у тевтонські ігрища! Германські йолопи! За непослух матимеш кулю в коліно. Першу! Друга — в живіт!

— Не треба!.. Що ти хочеш? Я шукаю фройлян Віру.

— Нащо їм потрібна фрояляйн Віра? — запитав Зігфрид. — Це ми її шукаємо, а тобі нащо?

Бруно ніби побачив свою смерть.

— Усе скажу... Повір, Зігфрид... тільки не стріляй...

— Кажи хутчіше!

Бруно задихається, тремтить усім тілом, в очах благання. Починає видавлювати з себе щось плутане, якусь химеру про американські гроші, про американські мільярди... Хтось когось мав зрадити, комусь погрожувалося викриттям давніх, ще за нацизму вчинених злодійств, стояло питання про відплату, точніше — компенсацію за масові розстріли і газування в крематоріях.

— А фройляйн Віра що?

— Фройляйн Віра могла б принести Магістрові великий прибуток. Як дружина знаменитого художника.

— Яким чином?

— Викуп за неї. Себто Магістр зажадає від художника великі гроші за неї. В марках і доларах. Для цього мене й послано в монастир.

— І ти, йолоп, хотів схопити фройляйн Віру?

— Ну... не я... Магістр.

— Ти виманюєш, а Магістр хапає.

— Може, якось інакше, — знітився Бруно. — Знаєш, Зігфриде, що я тобі скажу... Ти давно мусив знати, чим займається наш Магістр.

— Викрадав людей і вимагав за них викуп.

— Тепер бере вище! Йому вдалося розкопати в австрійських Альпах документи... Якісь списки, імена тих, котрі працювали з Гіммлером і Ейхма-ном, посилали в газові камери «унтерменшів». Діти загиблих нині одержують за них великі суми компенсацій. І Магістр сказав: це наші гроші! Хто працював на Гіммлера, той віддасть мені все, що має. Аби не втрапити за грати.

— А нащо гер Магістр забрався аж сюди, в Кримські гори?

— Ховається. В Німеччині його вже винюхали. Мав бути великий процес. Отож магістр вбрався в лати лицаря «тевтонського ордену» і сидить у своєму кримському гроті. — Бруно встав, відчувши, що має змогу вивільнитися з цупких рук Зігфрида. — Наш Магістр — звичайний кримінальний тип! До того ж терорист. І всі його базікання про «вірність нібелунгів», про «германську кров»... блеф! Ти мені даруй, але я мушу іти.

— А фройляйн Віра? Ти ж мав її викрасти?

— Цум тойфель! Не хочу бруднити руки... Доки в Федеративній Німеччині лишилася якась рідня, махну до них. — Його очі затуманіли від страху: — Ти ж відпустиш мене, Зігфриде?

— Не знаю, — сказав Зігфрид і переклав пістолет з руки в руку.

— То я можу бути тобі корисний. За те, що ти не проколупав мені ногу, відкрию тобі одне діло: тут ждуть велику гостю! Завтра сюди прилітає дружина Президента України! Я почув це від знайомого міліціонера на базарі. Сьогодні бачу: справді підмітають вулиці, фарбують паркани. Я запитую їх: кого чекаєте? А вони мені: першу леді країни! Облітає на вертольоті всі дитячі приюти Криму і буде скоро тут.

— Брешеш!

— Ні... клянуся! Минулого року вона вже тут була. І зараз хоче провідати своїх підопічних. — Джинсовий вигнав на вуста прохальну усмішку: — То я піду, Зіг? А? Ти не проти? Боюся, вони скоро з’являться сюди.

— Хто з’явиться?

— Магістр зі своїми лицарями. Маю точні відомості. Прийдуть в монастир о півночі. А звідти будуть прориватися тунелем до моря.

— Що ж, мотай! — гостро глянув на джинсового Зігфрид. — Швидше мотай! Бо як не знайдеш своє «вікно» на кордоні, матимеш вікно з ґратами.

* * *

Віруня вже більше місяця жила в монастирі Кара-Джу. Довгасті, складені з піщаника бараки для сестер, господарські служби під гірським схилом, невелика дерев’яна церковиця. Обитель православного жіноцтва, яке навіки віддало Богові душу і тіло.

Правда, віддавати тіло не квапилася. Душу — так. Хай спочиває тут в темній безвісті гір, нікому до її душі нема тепер діла, бо Віруня втратила найдорожче. Втратила коханого. А щоб Бог з часом прийняв її у сім’ю сестер-черниць, мала б зробити для них щось варте доброго слова.

При монастирі вже другий рік існував ліцей православної віри, рідкісне, в деяких інстанціях навіть небажане явище. Дівчатка в ньому проходили весь загальноосвітній курс, як і належало ліцеїсткам, хіба що без всякої оплати за навчання. Єдиною винагородою для монастиря була певність в тому, що юні лицеїстки виростали і навчалися в дусі високо праведному, а в прийдешньому — хай і світському житті — мали вони стати доброчинними громадянками, вихованими в строгих нормах православ’я, мали нести в душах повагу до Спасителя і його заповідей. І лише Бог міг остаточно вирішити, кому з дівчат-ліцеїсток судилося піти шляхом мирського життя, а кому було уготовано вступ в черницьке служіння Богові.

Гарно тут Віруні. Прохолода храму навіває на неї спомини про тишу севастопольської домівки, гамує біль втрати нареченого. Її підопічні дівчатка — чудові, милі створіння. Цілими днями вони або ж сидять за книжками, або з притишеним гомоном порпаються на монастирських угіддях. Не стільки й напорають тієї городини, як наберуться доброго духу від землі.

Віруню погукали до настоятельки. Сухенька стара жінка з сивим волоссям завжди викликала в душах сестер повагу і якесь трепетне чуття остраху. Розповідали, що настоятелька ще дівчиною пережила війну, три роки ходила з мамою і татком партизанськими стежками, аж доки одного дня — точніше то було під вечір — карателі оточили їхній загін в болоті і всіх партизанів до одного постріляли. Загинула б там і юна партизанка, та Бог дарував їй друге життя, накривши тілом вбитої матері. Так і понесла вона в світи переляк і жаль за мамою і татусем. Довгий вік потому промитарствувала по санаторіях прибиральницею, не зазнала ані сімейного щастя, ані справжнього родинного достатку. І ось зараз має під своєю орудою слухняну чернечу паству — тридцять сестер-черниць і стільки ж дівчаток-ліцеї-сток.