Любов, Президент і парадигма космосу - Бедзик Юрий Дмитриевич - Страница 64

— Ясно, з Баварії, — перетлумачує його слова Людмила Іванівна, хоч в її очах поблискують іскорки недовіри. — Бачу, там внизу повно туристів. Але вони чомусь у чорних плащах. І в одного з них, здається, я побачила навіть зброю. Під тим плащем.

— Може бути... ми маємо дозвіл... це наша охорона, — виправдується досить невковирно Магістр.

— Туристам ми дозволу на зброю не даємо, — рішуче відрізає Людмила Іванівна. — Ну, гаразд, скоро сюди прибуде начальство з Сімферополя і ми розберемося. А зараз прошу: налийте мені крапельку і що-небудь на тарілочку. Я страшенно зголодніла.

— їжте, їжте, Людмило Іванівно, — припрошує даму Віруня і при цьому ховає очі в своїй тарілці. Дивна якась поведінка, дивний голос.

Тоді німець переходить на російську мову:

— Ми хотіли б, щоб ви, фрау Людмило, підняли чарку за нас двох, за мою наречену фройляйн Віру і за мене, її бройтігама. Себто жениха — по-німецькому.

— Що, що? — не йме віри дама. Щоб Віруня виходила заміж за такого старого корча! І побігла поглядом по віруньчиному змарнілому обличчі. — Чому ж так раптово, Віруньо. Ми, здається, друзі. Могли б мені написати. Або коротеньку депешку до столиці.

Знову в коридорі голоси, знову хтось добивається до келії Серафіми. Та це ж вона сама. Якісь типи, оці самі німчаки-охоронці, довго не впускали її, але довелося таки дати волю старій. Заходить розпатлана, очі горять гнівом. Ладна кинутися на

Магістра з кулаками. І миттю переключається на Людмилу Іванівну.

— Ой, голубонько моя, не знаю, коли ви встигли й приїхати... А я ходила до своїх ліцеїсток в гуртожиток, то вони плачуть отакими о слізьми. Ці німці — бовдуряки не випускають їх з помешкання. Тримають наче своїх бранок. І що ж воно коїться, Людмило Іванівно? Та скажіть ви своєму чоловікові, хай наведе тут лад. На те ж він президент держави! Президент має про всіх дбати: і про столицю, і про нас у глухій провінції. А то бандити всякі понаїздили...

— Годі, матушко, — вгамовує її президентша. — Ми наведемо лад. Ось зараз наведемо.

У Магістра одвисла щелепа. Весь заціпенів. І мимоволі підвівся, навіть виструнчився. Всього сподівався, але щоб зустрітися в цій глушині з самою першою леді країни!.. Він схиляє голову, ввічливість так і струменить з його очей.

— Щиро тішуся нагодою познайомитися з вами, шановна фрау!

— Сідайте. І поясніть мені, що тут коять ваші люди? Бо я маю змогу і геть випровадити таких туристів з країни.

— Авжеж, маєте... — бурмоче Магістр. — Це міняє ситуацію, шановна фрау. Абсолютно міняє ситуацію. — Він швидко підводиться і прожогом вибігає з кімнати, щільно зачинивши за собою двері.

В кімнаті якийсь час стоїть важка, майже полохлива тиша, обидві жінки дивляться на двері, затим схрещують свої погляди.

— Що ж тут сталося? — питає Віруню дружина президента. — Хто він, цей твій нахабний жених у шкіряній камізельці?

Віруня хутко переповідає події минулої ночі і цього ранку, події жахливі, неймовірні, невідомо що станеться далі, бо це все бандити з підземелля, вони вирвалися з своїх гірських нір і тепер шукають шпаринку, щоб втекти за кордон. Переповідає вона і про зухвалу вимогу їхнього головного бандита Магістра до неї, Віруні, щоб вона віддала йому руку і серце, щоб стала його дружиною.

— Отак закохався, старий йолоп? — не може повірити Людмила Іванівна.

— Може, й закохався... Але я боюся, він веде велику гру. Гру з виходом на космос. — І Віруня детально змальовує ситуацію, змальовує жадання Магістра через неї знайти контакт із Сиріусом, аби повернутися в Німеччину володарем неймовірних енергетичних багатств землі. — Тепер я просто не знаю, як бути.

— Та пошли ти його подалі! — радить досить відверто дружина Президента. — Цій великій ідеї служить мій чоловік... який, між іншим, палко вітав тебе і ремствував на тебе за втечу в гори... А якась кримінальна нікчема сподівається одним махом відкрити для себе двері в космос. По всьому Криму починається будівництво енергосистем, твій дідусь Серж не відходить від «червоного ока», сиріусці почали перші енергетичні передачі через простір... Ну, гаразд, зараз треба вирвати тебе з лап цього бузувіра... Я погукаю охорону, і хай вона приведе його до порядку.

У Віруні хмуриться чоло. Не приведе! Бандити озброєні, затяті, їм нічого втрачати, вони здатні перестріляти нас усіх, перестріляти черниць, матушку Серафиму і змусити, зрештою, її, Віру, виїхати з ними.

Повертається Магістр. Тепер в ньому відчувається холодна рішучість, він готовий до всього, не спиниться ні перед чим. Шкіряна жилетка на ньому погрозливо шелестить, чорна краватка круто зав’язана. Брови весь час зведені хмурим дашком.

— То ви, мадам — дружина самого президента України? — не то запитує, не то стверджує Магістр. І тут же демонстративно вклоняється Людмилі Іванівні. В його поклоні вчувається легка іронія. — Тоді будемо відверті, фрау Людмило. Грати в піжмурки — не мій фасон. — Щось в його обличчі темніє, якась тінь жорстокості, і голос насочується сталлю: — Мені прикро говорити про це, фрау Людмило, жінці, перед якою сьогодні схиляються мільйони. Але, на жаль, ви повинні знати, що я — політичний ворог вашого чоловіка!

У Людмили Іванівни здригнулися кутики вуст. Передчувала, що дійде до відвертості. Проте такий різкий стрибок хижака паралізував її. Хижак уже стоїть не за ґратами клітки, він ламає ґрати і рветься у бій. Що йому треба?

— Ми з моєю нареченою відбуваємо до Німеччини, — веде мову Магістр спокійніше і заразом тоном людини, яка знає свою силу. — Я хочу забрати цю жінку подалі з вашого життя.

— Навіть так? — наче дивується Людмила Іванівна і знову підкидає в свої слова крапельку іронії, збагнувши, що іронія може порятувати її від панічного страху. Адже хижак уже просунув між грати лапу, і кігті його близько, зовсім близько. — Чим же викликана така поквапливість?

— Світовими проблемами, фрау Людмило. Минулого року, дозволю собі нагадати, людство ледь не опинилося над прірвою світової війни. Ви добре па-м’ятаєте події в Нью-Йорку і затим діяння американського вояцтва на Близькому Сході. Тоді все закінчилося щасливо. Проте цього разу такого кінця не буде. Ми, «лицарі чорного сонця», вирішили консолідуватися і з’єднати свої зусилля зі Сходом. Те, що тибетські воїни-ченці не зуміли зробити в квітні 45-го року, не зуміли прикрити своїми тілами нашого великого фюрера в його рейхсканцеля-рії*, те ми разом з ісламським сходом зробимо сьогодні.

— Ви хочете війни?.. Не повірю.

— Ми її безумно хочемо! — каже відверто Магістр. — Війни і тільки війни!

В серце Людмили Іванівни б’є біль, пекучий і тоскний, від нього слабне все тіло. Неймовірно що вона почула! І тут як спалах того болю в душі її зринають слова якогось великого письменника-мис-лителя, його застереження і моління, його начерк прийдешньої воєнної катастрофи. «Це велетенська брудно-сіра в брудно-червоних плямах щетиниста потвора з тілом іхтіозавра, із лупатими, косо закоченими, криваво-чорними очима, з роззявленою пащею, з якої замість зубів визирають дула гармат. Вся спина втикана щетиною з багнетів, шабель, списів. Вони блискають лускою з черепів. У лапах роздертий труп людини, і сама потвора по черево загрузла в купі трупів... Ось страховище війни. Тисячі літ на всіх кінцях земної кулі воно пожирало молоді життя. Із трупів, принесених у жертву цьому страховищу, можна б ізшити саван на всю планету земну, обгорнувши його круг неї багато разів...»

Під час штурму Берліну радянські війська знайшли на території рейхсканцелярії до 300 трупів тибетців, одягнутих у форму солдат фермахта.

Людмилі Іванівні стає моторошно від того спогадання. Всі чесні люди планети проклинають воєнне насильство, а перед нею сидить монстр, якому мариться одне — війна, війна і війна! І тоді Людмила Іванівна пробує вгамувати його шал:

— Гер Магістр, ми ж із вами цивілізовані люди. Ми повинні розуміти, що війна — то катастрофа для всіх. Найперше для Сходу. І, напевне ж, для вас також. Захід має таку колосальну силу, як ядерна зброя, і мені здається нелогічним...