Мiстер Мерседес - Кінг Стівен - Страница 107

— Холлі! Не дай їй цього зробити!

Холлі важко похитуючись підводиться, спотикається і мало не падає просто на Брейді. Це безумовно було б останнім у її житті падінням, але вона примудряється утриматися на ногах і хапає за руки дівчину в інвалідному візку. У них майже зовсім нема сили, і Холлі відчуває моментальний наплив жалю. Вона нахиляється ближче й кричить так, щоб бути почутою:

— Не торкайтесь його. У нього бомба і, боюся, вона зведена!

Дівчина у візку відсахується назад. Можливо, вона розуміє; можливо, вона просто лякається Холлі, вигляд у якої зараз навіть більш дикий, ніж зазвичай.

Брейді смикається і стріпується ще дужче. Холлі це не подобається, бо вона помітила дещо, блідий жовтий вогник у нього під майкою. Жовтий — це колір тривоги.

— Джероме? — питається Таня. — Що ти тут робиш?

До них наближається провідниця.

— Очистіть прохід! — перекрикуючи музику гукає вона. — Ви мусите очистити прохід, панове!

Джером хапає матір за плечі. Він притягує її до себе так близько, що торкається лобом її лоба.

— Ти мусиш забиратися звідси, мамо. Забирай дівчаток і йди. Негайно. Зроби так, щоб провідниця також пішла разом з тобою. Скажи їй, що твоїй дочці стало погано. Прошу, не став ніяких запитань.

— Мам? — починає Барбара. — Що…

Решта тоне в гуркоті гурту й хоровому співі залу. Таня бере Барбару за руку та йде назустріч провідниці. У той же час вона махає Хільді, Дайні й Бетсі, щоб вони приєднувались до неї.

Джером знову обертається до Холлі. Вона нахилилася над Брейді, якого продовжує тіпати від церебральних буревіїв, що сатаніють у його голові. Ступні його відбивають чечітку, немов навіть у своєму безпам’ятстві він реально відчуває ту життєрадісну пульсацію, яку видають «Довколишні». Руки Брейді безладно літають довкола, і коли одна з них наближається до жовтого жевріння в нього під майкою, Джером відбиває її геть, як баскетбольний захисник м’яча з зони під кошиком.

— Я хочу забратися звідси, — стогне дівчина в кріслі-візку. — Мені страшно.

Джером її добре розуміє — йому також хочеться забратися звідси, він теж на смерть переляканий, — але поки що їй доведеться залишитися тут. Її блокує Брейді, а поворухнути його вони не наважаться. Поки ще ні.

Холлі випереджає Джерома, як вона це часто робить:

— Ви мусите спокійно сидіти на своєму місці, любонько, — каже вона дівчині в кріслі-візку. — Розслабтеся і насолоджуйтесь концертом.

Холлі думає, як набагато простіше усе було б, якби їй повезло його вбити, а не просто втокмачити його вивихнутий мозок у півдорогу до Перу. Вона загадується, чи вистрелив би Джером у Хартсфілда, якби вона його попросила. Мабуть, ні. Дуже погано. Серед усього цього галасу він, либонь, вільно міг би це зробити.

— Ви що, божевільна? — питає в неї дівчина в кріслі-візку здивовано.

— Мене про це повсякчас питають, — відповідає Холлі і, — дуже обачно — починає задирати на Брейді майку. — Тримайте його руки, — наказує вона Джерому.

— А якщо я не зможу?

— Тоді уколошкайте мазефакера.

Весь переповнений зал на ногах, розхитується і плеще в долоні. Знову літають над головами пляжні м’ячі. Джером кидає один швидкий погляд собі за спину й бачить, що його мати веде дівчаток по проходу до вихідних дверей, провідниця разом із ними. «Хоч тут удача», — думає він, і знов повертається до нагальної справи. Він ловить розмахані руки Брейді та стискає їх докупи. Зап’ястки слизькі від поту. Це як тримати пару живих рибин.

— Я не знаю, що ви робите, але робіть це швидше! — кричить він Холлі.

Жовтий вогник жевріє в якомусь пластиковому пристрої, схожому на перероблений телевізійний пульт. Замість пронумерованих кнопок каналів, на ньому мається білий тумблер, типу того, яким умикаєш світло в себе в спальні. Він стирчить прямо вгору. Від пристрою тягнеться дріт, ховаючись під задом цього чоловіка.

Брейді видає кректання, і раптом чути різкий запах. Це попустився його сечовий міхур. Холлі дивиться на сечоприймач у нього в пелені, але не схоже, щоб той був до чогось приєднаний. Вона хапає його та вручає дівчині в кріслі-візку.

— Потримайте оце.

— Фууу, це ж сцяки, — каже дівчина в кріслі-візку, а потім: — Ні, це не сцяки. Там щось інше всередині. Схоже на глину.

— Покладіть його. — Джером змушений кричати, щоби бути почутим крізь музику. — Покладіть його на підлогу. Делікатно. — А потім до Холлі: — Поспішіть же, чорти забирай!

Холлі вивчає жовтий вогник готовності. І маленький білий пиптик тумблера. Вона може посунути його вперед або назад, і не може наважитися зробити ні того, ні іншого, бо не знає — в який бік «вимк», а в який «бабах».

Холлі підбирає Річ Два з того місця, де вона спочивала на животі в Брейді. Це як брати налиту отрутою змію, і потребує всієї її сміливості.

— Тримайте його руки, Джероме, просто тримайте його руки.

— Він слизький, — крекче Джером.

«Ми про це й раніше знали, — думає Холлі. Такий собі слизький сучий син. Такий слизький мазефакер».

Вона перевертає цей пристрій, воліючи, щоб руки в неї не трусились, і намагаючись не думати про чотири тисячі людей, які навіть не уявляють, що їхні життя зараз залежать від бідної, затурканої Холлі Джібні. Вона дивиться на кришку ніші для батарейок. Потім, затримавши дихання, Холлі зсовує кришку, дозволяючи їй впасти на підлогу.

Усередині дві батарейки АА. Холлі підчіплює нігтем за торець одну з них і думає: «Господи, якщо Ти там є, будь ласка, нехай це буде правильно». Якусь мить вона не в змозі поворухнути пальцем. Потім одна рука Брейді вислизає на волю з полону Джерома та б’є її по голові.

Холлі сіпається, і батарейка, яка її тривожила, вискакує зі свого відділення. Холлі чекає, що світ зараз вибухне, а коли той залишається тим самим, вона знову перевертає пульт. Жовтий вогник погас. Холлі починає плакати. Вона хапається за головний дріт і різко відриває його від Речі Два.

— Можете його тепер уже випу… — починає вона, але Джером уже облишив Брейді.

Він хапає Холлі в такі міцні обійми, що вона ледь може дихати. Її це не бентежить. Вона й сама обнімає хлопця навзаєм.

Публіка кричить у дикому захваті.

— Вони гадають, ніби вітають криком пісню, але насправді вони вітають нас, — спромагається вона прошепотіти у вухо Джерому. — Просто вони поки ще про це не знають. А тепер відпустіть мене, Джероме. Ви обнімаєте мене задуже сильно. Відпустіть мене, поки я не зомліла.

— 42 —

Ходжес так і сидить на ящику в вантажній зоні, і то не сам. Слон якийсь всівся йому на груди. Щось відбувається. Чи світ відходить від нього геть, чи то він відходить геть від цього світу. Він гадає, що останнє. Він немов всередині якоїсь кінокамери, і та кінокамера від’їжджає вдалечінь по операторській вузькоколійці. Світ такий само яскравий, як і раніше, але меншає, і кільце темряви зростає навколо нього.

Ходжес тримається далі, докладаючи всю свою силу волі, очікуючи на вибух, або на те, що вибуху не станеться.

Один з ровді нахилився над ним і питає, чи він у порядку.

— У вас усі губи сині, — інформує його той ровді.

Ходжес жестом відсилає його геть. Він мусить слухати.

Музика, і крики захвату, і щасливе верещання. Більше нічого. Принаймні поки що.

«Тримайся, — наказує він собі. — Тримайся».

— Що? — перепитує ровді, нахиляючись знову. — Що?

— Я мушу триматися, — шепоче Ходжес, але зараз він уже ледве спроможний дихати. Світ змалів до розміру люто зблискуючого срібного долара. Потім і той затьмарився, не тому, що Ходжес втратив свідомість, а тому, що хтось до нього прямує. Це Джейні, вона крокує повільно, ходою моделі на подіумі. На голові в неї його федора, сексуально насунута на одну брову. Ходжес згадує, як йому відповіла Джейні, коли він запитав її, чому йому пощастило опинитися в її ліжку: «Я аніскільки не шкодую… Можна, ми на цьому облишимо?»