Магічний ніж - Пулман Филип - Страница 55

Вони майже не розмовляли. Ліра була зайнята спостереженням за життям лісу — від дятлів і білок до зелених трав'яних змійок, спини яких були прикрашені правильними ромбами, — а Віл витрачав усю свою силу на те, щоб просто рухатися. Ліра з Пантелеймоном постійно про нього говорили.

— Ми могли би по-простому спитати алетіометр, — сказав Пантелеймон. Вони підкрадалися стежкою до оленяти, яке мирно скубло зелень, бо Лірі закортіло дізнатися, як близько можна до нього підійти. — Ми не давали обіцянки ніколи ним не користатися. Крім того, ми могли б дізнатися все, що йому треба знати. Ми зробили б ці для нього, а не для себе.

— Не кажи дурниць, — відповіла Ліра. — Ми вчинили б те саме для себе, адже він не просив нас цього робити. Пантелеймон, ти надто любиш пхати носа у чужі справи!

— Ось як? Зазвичай ніс повсюди сунеш саме ти, а я лише попереджаю тебе, що цього робити не слід. Пам'ятаєш вітальню у Джордані? Я тоді не хотів туди заходити.

— А як ти гадаєш, якби ми цього не зробили, сталися б всі ці події чи ні?

— Звичайно, ні. Адже Ректор отруїв би лорда Ізраеля, і це був би кінець усьому.

— Мабуть, так воно і є… А ким, на твою думку, є батько Віла і чому він такий важливий?

— От і я про це! Ми могли б дізнатися це вмить!

Ліра замислилася.

— Колись я так і вчинила б, — сказала вона, — але, Пантелеймоне, гадаю, я поступово змінююсь.

— Нічого ти не змінюєшся.

— Це ти залишаєшся таким, яким був… Між іншим, коли я змінюся, ти вже не зможеш змінюватися. Ким ти тоді будеш?

— Сподіваюся, блохою.

— Хіба в тебе немає жодного відчуття щодо того, ким ти можеш стати?

— Та я й не хочу цього.

— Ти сердишся, тому що я не зробила того, що ти хотів!

Тут Пантелеймон обернувся на свиню та почав хрюкати, верещати і фиркати доти, доки дівчинка не розсміялася, і тоді перетворився на білку та почав стрибати по гілках у неї над головою.

— А ти як гадаєш, хто його батько? — поцікавився деймон. — Може, ми його вже колись зустрічали?

— Можливо. Але він мусить бути дуже важливою людиною, майже такою поважною, як лорд Ізраель. Інакше не може бути, адже ми знаємо, що наші дії дуже важливі.

— Звідки ми це можемо знати? — зауважив Пантелеймон. — Нам так здається, але чи так воно насправді? Ми вирішили дізнатися про Пил лише тому, що загинув Роджер.

— Ні, те, що ми робимо, дуже важливо, і ми це знаємо напевно! — гаряче вигукнула Ліра і навіть тупнула ногою. — І відьми це знають — хіба вони прилетіли сюди бозна-звідки лише тому, що хотіли допомогти мені та стати моїми охоронцями? А ми самі маємо допомогти Вілові відшукати його батька, і це надзвичайно важливо. Ти теж це знаєш, інакше ти не лизав би його, коли його було поранено. Між іншим, навіщо ти це зробив? Ти ж не питав у мене дозволу. Коли я це побачила, то не могла повірити власним очам.

— Я зробив це, бо в нього немає деймона, а тоді він був йому дуже потрібний. І якби ти розуміла все бодай наполовину так само гарно, як це тобі здається, ти б сама це знала.

— Насправді я й так це знала, — відповіла дівчинка.

Цієї ж миті вони побачили Віла, котрий сидів на камені поруч зі стежкою, і зупинилися. Пантелеймон став мухоловкою та спурхнув на гілку, а Ліра спитала:

— Віле, як ти гадаєш, що наразі роблять ті діти?

— Вони не підуть за нами, адже їх дуже налякали відьми. Може, вони знову просто вештаються містом.

— Мабуть, так… Утім, вони можуть захотіти здобути ніж, а в такому разі вони таки підуть за нами.

— То й хай — зараз ножа в них немає. Знаєш, спочатку я не хотів його брати, але якщо він здатен убивати примар…

— Мені з самого початку не подобалася Анжеліка, — відверто промовила Ліра.

— Хіба? — недовірливо відповів Віл.

— Та ні, я брешу… Але зрештою я зненавиділа ці місто.

— А я, коли вперше побачив його, вирішив, що ці справжній рай. Нічого кращого я й уявити собі не міг. І весь цей час воно було повне примар, а ми цього не знали…

— Що ж, більше я дітям не довірятиму, — пообіцяла Ліра. — Коли я була в Больвангарі, то гадала, що хай там чим займаються дорослі, хай там які погані речі вони вчиняють, діти зовсім інші. Я думала, що вони не здатні на таку жорстокість, але наразі мені вже так не здається. Я ніколи ще не бачила дітей у такому стані, це точно.

— А я бачив, — сказав Віл.

— Коли? У твоєму світі?

— Так, — похмуро відповів хлопець.

Ліра помовчала, чекаючи на продовження, і він розповів:

— Тоді моя мати саме переживала скрутні часи. Ми з нею жили самі, бо мого батька не було. Отож їй дуже часто ввижалися речі, яких насправді не існувало, і тоді вона робила безглузді вчинки — принаймні безглузді як на мене. Я хочу сказати, вона мусила їх робити, бо інакші так засмучувалася, що боялася всього на світі, і тоді мені доводилося допомагати їй. Скажімо, вона мала торкнути ся всіх прутиків огорожі парку чи підрахувати кількість листків на кущі. Згодом вона зазвичай почувалася краще, але я боявся, що хто-небудь дізнається про її стан і забере її. Отже, я доглядав її та ховав від людей. Я ніколи про це нікому не казав. Але одного разу вона злякалася тоді, коли я був у школі та не міг допомогти їй. Вона вийшла на мулицю майже не вдягнена, але сама цього не розуміла. Декілька хлопців із моєї школи побачили її та почали…

Вілове обличчя почервоніло, а сам він уже з півхвилини ходив туди-сюди стежкою, намагаючись не дивитися в очі Лірі — його голос зривався, а очі були мокрими. Він повів розповідь далі:

— Вони мучили її так само, як ті діти катували кішку біля Башти. Вони вважали, що вона божевільна, і хотіли зробити їй боляче, я б не здивувався навіть, якби дізнався, що вони хотіли її вбити. Вона була не такою, як усі,і їм це дуже не подобалося. На щастя, я відшукав її та привів додому, а наступного дня я знайшов у школі їхнього ватажка та бився з ним. Я зламав йому руку та, здається, вибив декілька зубів. Я також збирався побити всіх інших, але зрозумів, що в мене будуть великі неприємності — вчителі дізнаються про це, підуть до матері, щоб поскаржитися на мене, побачать, в якому вона стані, та заберуть її. Отже, я прикинувся, що зробив це ненавмисно, і пообіцяв ніколи більше цього не робити, а коли мене покарали за бійку, я мовчки це стерпів. Але матір я таки захистив. Окрім тих хлопців, ніхто про неї не знав, а вони зрозуміли, що я зроблю, якщо вони комусь скажуть — знали, що я можу й убити їх за це. А невдовзі їй стало краще. У школі ж ніхто про неї так і не дізнався, проте після цього я довіряв дітям не більше, ніж дорослим — вони так само завжди готові чинити лихо. Тому мене й не здивувало те, що ми побачили в Ситагазі. Але коли з'явилися відьми, я зрадів.

Віл знову сів на камінь — спиною до Ліри. Дівчинка помітила, як він нишком витер очі рукою, але зробила вигляд, ніби нічого не помітила.

— Віле, — промовила вона, — пам'ятаєш, що ти казав про Туліо, коли його схопили примари? А вчора ти сказав, що, на твою думку, ті потвори прийшли з твого світу. Ти так гадаєш тому, що твоя мати була такою?

— Так. Інакше як пояснити те, що з нею відбувалося? Вона ж не божевільна! Ті діти могли мати її за навіжену, сміятися з неї та намагатися зробити їй боляче, але вони помилялися — вона не божевільна. Справа в тому, що вона боялася речей, котрих я не бачив. І вона змушена була робити те, що здавалося божевіллям, адже люди не вбачають у таких діях сенсу, але це було їй потрібно. Вона, приміром, рахувала листки, а Туліо вчора торкався каменів муру — може, так вони намагалися відігнати примар. Можливо, якщо повернутися до них спиною та спробувати по-справжньому зацікавитися розташуванням каменів або кількістю листків на кущі, налаштовувати свій розум так, щоб бути переконаним, що важать лише ці речі, примари тебе не чіпатимуть. Я не впевнений, але схоже, що так воно і є. Вона боялася й дійсних речей, скажімо, тих людей, що приходили пограбувати нас, але лякало її й щось невидиме. Отже, напевне, у моєму світі також є примари, лише ми їх не бачимо та навіть не маємо для них назви, але вони там є, і вони постійно нападали на мою матір. Ось чому я так зрадів учора, дізнавшись, що алетіометр сказав, що з нею все гаразд.