Магічний ніж - Пулман Филип - Страница 58

«Дідусю, — спитали вони, — як далеко в минуле сягає твоя пам'ять?»

«Дуже, дуже далеко. Я пам'ятаю часи, коли людей ще не було», — відповів він надломленим слабким голосом.

«Чи правда, що наближується найбільша за всі часи битва, дідусю?»

«Так, діти, — була відповідь. — Навіть більша, ніж попередня. Для нас усіх вона стане бучним бенкетом — кожен наш одноплемінник в кожному зі світів багато-багато днів насолоджуватиметься життям».

«А хто переможе, дідусю? Чи завдасть лорд Ізраель поразки Господу?»

«Армія лорда Ізраеля налічує мільйони вояків, — відповів їм старезний монстр, — котрі зібралися з усіх світів. Ця армія більша, ніж та, що воювала з Господом в минулому, і в неї кращий керманич. Щодо сил Господа, вони в сотні разів численніші, але Господь постарів, діти, він набагато старіший навіть від мене, а його загони налякані, а якщо не налякані, то самовпевнені. Це буде запекла битва, але лорд Ізраель мав би перемогти — він безстрашний, рішучий, а головне, переконаний у тому, що поновлює справедливість. Проте, діти, в нього немає Езагетра — і це його слабке місце. Без Езагетра він і всі його сили приречені на поразку. І тоді наш бенкет триватиме роками, діти!»

І потвора розсміялася та почала гризти смердючу кістку, котру вони принесли їй, а всі інші радо заверещали. Ви розумієте, як уважно я слухала, намагаючись дізнатися про цього Езагетра більше, але через виття вітру я лише почула, як юне чудовисько спитало: «Якщо лордові Ізраелю потрібен Езагетр, то чому ж він не викличе його?»

Старе відповіло йому: «Лорд Ізраель знає про Езагетра не більше, ніж ти, дитино! Яка ти смішна! Смійся довго й голосно…»

Але коли я ще трохи наблизилася до цих потвор, аби дізнатися побільше, моя сила мене зрадила, сестри, — я вже не змогла залишатися невидимою. Молода скельна погань побачила мене та загорлала, і мені довелося втікати — крізь невидимі ворота в повітрі повернутися до цього світу. Слідом за мною сюди прилетіла ціла зграя погані, але до своїх гнізд повернуться далеко не всі — ті, що лежать біля цього струмка, становлять лише незначну частину загиблих від мого лука. Проте, сестри, очевидно, що ми потрібні лорду Ізраелю. Хай там ким є цей Езагетр, йому потрібні й ми! Я хотіла б зараз же повернутися до лорда Ізраеля та сказати йому: «Не хвилюйся — ми, відьми півночі, йдемо тобі на допомогу, й ми допоможемо тобі перемогти». Отже, Серафіно Пеккала, якщо ти згодна зі мною, то скликаймо велику нараду відьом усіх без винятку кланів та пориньмо у війну!

Серафіна Пеккала подивилася на Віла так, що в нього виникло враження, ніби вона питає в нього дозволу на щось. Але він нічого не міг їй порадити, й вона перевела погляд на Руту Скаді.

— Без нас, — відповіла вона. — Наразі наше завдання полягає в тому, щоб допомогти Лірі, а її — провести Віла до його батька. Я згодна, тобі слід повернутися, але ми мусимо залишитися з Лірою.

Рута Скаді нетерпляче кивнула.

— Що ж, коли ви мусите, то нічого не поробиш, — промовила вона.

Віл ліг на землю — його рана боліла сильніше, ніж коли була свіжою. Уся його рука розпухла. Ліра також лягла поруч із ним та з-під напівопущених він дивилася на вогонь, крізь сон прислухаючись до тихої розмови відьом. Пантелеймон згорнувся клубком біля її шиї.

Рута Скаді вирішила прогулятися вздовж берега струмка, і Серафіна Пеккала приєдналася до неї.

— Ах, Серафіно, ти бачила б лорда Ізраеля! — тихо промовила латвійська королева. — Він найбільший полководець усіх часів, він утримує в голові щонайменші деталі щодо своїх військ. Ти тільки уяви, на що він наважився — піти війною на Творця! Але ким, на твою думку, може бути цей Езагетр? Як це ми ніколи про нього не чули? І як нам переконати його приєднатися до лорда Ізраеля?

— Сестро, можливо, це й не «він». Ми знаємо про нього не більше, ніж те молоде чудовисько. Либонь, його дідусь сміявся з нього через його необізнаність. Старовинною мовою це слово означає «те, що знищить Бога». Ти це знала?

— Тоді воно може мати відношення до нас, Серафіно Пеккала! А якщо так, то наскільки могутнішими стали б війська лорда Ізраеля, якби ми до них приєдналися! О, як мої стріли бажають поцілити тих лиходіїв із Больвангара, кожного Больвангара з кожного світу! Сестро, навіщо вони це роблять? У кожному із світів представники Господа приносять дітей в жертву своєму жорстокому богові! Навіщо це їм?

— Вони бояться Пилу, — відповіла Серафіна Пеккала, — хоча я й не знаю, що це таке.

— А цей хлопець, якого ви знайшли — хто він? З якого він світу?

Серафіна Пеккала розповіла Руті Скаді все, що знала про Віла.

— Я не знаю, в чому полягає його важливість, — завершила вона, — але ми служимо Лірі, а її прилад каже, що саме таким є її завдання. Сестро, ми спробували вилікувати його рану, але зазнали невдачі. Ми накладали заклинання утримування, але воно не спрацювало. Може, трави у цьому світі мають меншу силу, ніж у нашому? У цих місцях надто спекотно, щоб тут міг рости мох-кров'янка.

— Хлопець якийсь дивний, — промовила Рута Скаді. — Він чимось схожий на лорда Ізраеля. Ти зазирала йому в очі?

— По правді кажучи, — відповіла Серафіна Пеккала, — я не насмілилася це зробити.

Дві королеви присіли на землю біля струмка та замовкли. Минав час; одні зірки зникали за обрієм, інші сходили. З того місця, де спали діти й відьми, долетів зойк — це щось наснилося Лірі. Відьми чули гуркотіння шторму та бачили спалахи блискавок над морем і горами, але все це було ще далеко від них.

Нарешті Рута Скаді спитала:

— А ця дівчинка, Ліра, — яку роль вона має зіграти и цій виставі? Чи річ лише у тому, що вона має відвести хлопця до його батька? Чи ж цим її завдання не обмежується?

— Наразі вона має зробити саме це — але лише наразі. В неї велике призначення. Пам'ятаєш відьмаці. ке пророцтво, за яким долю світу має змінити дитина. Ми знаємо ім'я, що відкриє її єство пані Кольтер, і знаємо, що цій жінці воно невідоме. Відьма, котру вона катувала на кораблі біля Свольбарда, майже видала його, але до неї вчасно прийшла Ямбе-Акка. Проте мені спало на думку, що Ліра може бути тим, про що казало те старе чудовисько — Езагетром. Може, найважливіша зброя у війні проти Господа — це не відьми, не ангели, а он та спляча дитина. Інакше навіщо пані Кольтер так хотіла її відшукати?

— Пані Кольтер була коханкою лорда Ізраеля, — сказала Рута Скаді, — а Ліра — їхня дитина. О Серафіно, якби я народила його дитину, якою відьмою вона була б! Королевою всіх королев!

— Тихше, сестро, — перервала її Серафіна. — Ти чуєш цей звук? І якесь світло…

Вони підвелися, стривожені тим, що хтось або щось могло прослизнути повз варту, і побачили, що над їхнім табором виблискує якесь слабке світло, навіть трохи не схоже на відблиски багаття.

Дві королеви, поклавши стріли на тятиву, кинулися туди, але за декілька кроків різко зупинилися.

Усі відьми, а також Віл і Ліра, мирно спали на траві, проте дітей оточували десятка з півтора ангелів — істоті і просто уважно дивилися на них.

Раптом Серафіна Пеккала зрозуміла поняття, для якого у відьом навіть не було назви: уявлення про паломництво. Вона зрозуміла, чому паломники могли чекати тисяч і років і долати величезні відстані, лише щоб бути присутніми при чомусь важливому, і чому після цього вони дивишся на світ зовсім іншими очима. Саме пілігримами здалися їй ці чудові істоти в розрідженому світлі, що стояли довкола замурзаної дівчинки в картатій спідниці та хлопця з пораненою рукою і насупленим навіть уві сні обличчям.

Біля Ліриної шиї щось ворухнулося — Пантелеймон, білосніжний горностай, сонно розплющив свої чорні очі та, анітрохи не стривожений, озирнувся. Пізніше Ліра пам'ятатиме цю картину як свій сон. Здається, Пантелеймон сприйняв увагу як щось належне Лірі — за хвилину він знову згорнувся клубком і заплющив очі.

Нарешті одна з істот розправила крила. Інші зробили те саме, і, хоча вони стояли впритул одна до одної, їхні крила без будь-якого опору поєдналися — так, як зливаються докупи промені. Навкруги дітей, що спали на траві, виникло коло світла.