Магічний ніж - Пулман Филип - Страница 69

— Не розумію, — вголос промовив він. — Це надто дивно для мене.

Тоді він повернувся до свого мертвого батька.

Його горло перехопили тисячі почуттів, і лише злива охолоджувала жар у його очах. Ліхтарик і досі виблискував і тремтів на вітрі, і в його світлі Віл став на коліна та простяг руки до мертвого тіла: торкнувся обличчя, плечей, грудей, закрив очі, відкинув мокре сиве волосся з чола, притиснув свої долоні до колючих щік, закрив батькові рота…

— Батьку… — гаряче сказав він, ламаючи собі руки. — Батьку… Я не розумію, чому вона це зробила. Для мене це надто дивно. Але я обіцяю, я присягаюся, що виконаю те, що ти хотів, аби я зробив. Я битимуся, я буду воїном. Я віднесу цей ніж лорду Ізраелю, хай там ким він є, і допоможу йому перемогти ворога. Я зроблю це! Ти можеш спочивати з миром: усе буде гаразд, спи спокійно.

Поруч із мертвим лежали його торба з оленячої шкіри, ліхтар та коробочка з маззю із моху-кров'янки. Віл підібрав усе це, а потім помітив облямований пір'ям плащ, що лежав біля свого хазяїна, важкий і промоклий, але теплий. Хлопець подумав, що його батькові накидка більше не погрібна, а сам він труситься від холоду. Тож він розстебнув бронзову застібку біля горла мертвого, повісив на плече парусинову торбу й загорнувся у плащ. «Ти успадкуєш мантію свого батька», — промайнуло у нього в голові.

Він задув ліхтар, подивився на ледь помітні обриси відьми та батька, повернувся й почав спускатися з гори.

Бурхливе повітря було наелектризоване чиїмось шепотом, і крізь ревіння вітру Вілу чулися якісь звуки: нечітке відлуння криків і співів, брязкіт металу об метал, важкі удари крил, що їх одного разу було чути так добре, ніби вони пролунали у нього в голові, а наступної миті вони вже здавалися такими віддаленими, наче долетіли з іншої планети. Камені під ногами хлопця були слизькими та хиталися, і спускатися було набагато важче, ніж підійматися — але він все одно неухильно долав цей шлях.

Спустивпіись у ярок, за яким стояв їхній табір, він раптом зупинився: на його шляху стояли дві якісь постаті й наче чекали чогось. Віл поклав руку на ніж.

Тоді один із тих, хто чекав на нього, заговорив.

Віл мовчав. Істота продовжила:

— Це ти хлопець із ножем? — спитав він, і його голос невимовно нагадував ті удари крил, що їх Віл чув трохи раніше. Хай там ким він був, але напевно не людиною.

— Хто ви? — поцікавився Віл. — Ви люди чи…

— Ні, не люди. Ми стражі, «бен елім». Твоєю мовою нас називають ангелами.

— Інші ангели мають інші можливості й виконують інші функції. Наше ж завдання просте: нам потрібен ти. Ми невідривно слідкували за шаманом протягом усього його шляху, сподіваючись, що він приведе нас до тебе, і так воно і сталося. А тепер ми маємо відвести тебе до лорда Ізраеля.

— Ви весь час були поруч із моїм батьком?

— Щомиті.

— А він знав про це?

— Навіть гадки не мав.

— Тоді чому ви не зупинили відьму? Чому ви дозволили їй убити його?

— Раніше ми це зробили б. Але щойно він вивів нас на тебе, його завдання було завершене.

Віл нічого не сказав. У його голові гуділо: зрозуміти це було не легше, ніж дії відьми.

— Добре, — нарешті промовив він, — я піду з вами. Але спочатку я мушу розбудити Ліру.

Ангели відійшли з його шляху, і коли він проходив повз них, то відчув якесь поколювання на шкірі, але злегковажив цим та зосередився на спуску до скелі, під якою знайшла притулок Ліра.

Проте його щось зупинило.

У напівтемряві він побачив, що відьми, котрі охороняли Ліру, всі до одної стоять чи сидять нерухомо. Вони були схожі на статуї — за винятком того, що вони всі дихали, але назвати їх живими навряд чи можна було. Декілька огорнених у чорний шовк тіл лежали на землі, й нажаханий Віл кілька секунд переводив погляд з однієї відьми на іншу, доки не зрозумів, що, судячи з усього, тут сталося: на відьом прямо в повітрі напали примари, і вони, байдужі до всього на світі, впали та розбилися.

Але…

— Де Ліра? — вигукнув він.

Заглибина під скелею була порожня. Ліра зникла.

Проте на тому місці, де вона лежала, таки щось залишилося. Це був Лірин полотняний рюкзачок, і за його вагою хлопець відразу зрозумів, що алетіометр і досі всередині.

Він уже хвилину стояв, хитаючи головою. Це не могло бути правдою, але… Ліри немає, Ліру захопили у полон, Ліра зникла!

Дві темні постаті сторожів поруч із ним не рухалися, але він почув:

— Ти мусиш піти з нами. Ти потрібен лорду Ізраелю, тож не гай часу: сила ворога зростає щомиті. Шаман повідомив тобі, яке завдання на тебе очікує. Іди за нами та допоможи нам перемогти. Ходімо з нами, зараз же.

А Віл усе переводив погляд з ангелів на Лірин рюкзак і назад, проте не чув жодного сказаного йому слова.