Гра в королеву - Пишнюк Тетяна - Страница 10

— У інших проблеми, а я можу в них тупо втрутитися.

— Значить, я сьогодні — як страховка?

— Ну, вважай так… Якщо це тебе влаштовує.

— Ти знаєш, мене влаштувало б інше — спокійне закінчення вечора, ще кілька пісень (якраз увійшла в раж), трохи танців, пара компліментів і… — ще хотіла щось додати, та згадала про Едуарда й замовкла.

— Ти права, якщо він так швидко сів не в свою машину, то невідомо, чи було б продовження… — лукаво хмикнув.

— Ти тепер телепат? — здивовано підняла брови Маруся.

— Тут не треба сильно теліпать, аби розгадати певні маневри деяких типів. А твій поклонник — ще той тип.

— Він абсолютно нормальний поклонник…

— Нормальний поклонник так швидко не розчиняється у просторі…

— Він зник, бо я звеліла…

— Ах, повелителько! Накажи й мені що-небудь…

— Щезни! — сказала настільки різко, що й сама не очікувала.

Авто загальмувало так несподівано, що Маруся ледь не вдарилася лобом у переднє скло. Поки вона отямлювалася, Тунгус вийшов із машини та швидко пішов у зворотному напрямку. Він, як було звелено, щезав у темряві. Жінка вискочила з джипа і побігла слідом за ним. Підбори вгрузали в сніг, і їй здалося, що вже ніколи його не наздожене. Марусі зовсім не хотілося його образити. Так вийшло само собою. Ну, чому ж так часто почало виходити все само собою?

— Тунгусе! — крикнула вона в темряву, але звук машин, що проїжджали, заглушив її голос. — Тунгусе! Тунгусе! — продовжувала кричати, біжачи вздовж дороги. — Пробач, я не хотіла!

Маруся побачила його силует у пучку світла від фар. Зупинившись, Тунгус так і стояв, не повертаючись до неї. За крок жінка теж зупинилась і якусь мить дивилася на його широку спину, не наважуючись підійти. Машини минали неворухкі силуети, застиглі на морозі, освітлювали їх час від часу і засипали дрібною порошею з-під коліс. Нарешті підійшла і стала поруч.

— Тунгусе!

— Гу…

— Пробач!

— За що?

— Ну… — і не знала, за що їй просити пробачення.

— Ну?

— Я не знаю… За те, що викрала тебе з ресторану, привезла сюди, поставила серед дороги на морозі в легеньких чобітках і без шапки, за те, що пальці твої задубіли без рукавичок, аж манікюр тріскається… Словом… Не треба так різко щезати…

— Ах ти ж…

Обернувся різко, аж сніг вискнув під черевиками. І Маруся навіть не стямилась, як опинилася в його міцнющих обіймах. Він тулився до неї, як маленький хлопчик, шукаючи якогось прихистку. Задихався від її парфумів і близькості, щось хотів сказати, але слова западали назад у горло, зринало лише булькання, наче якого дикого звіра. У цьому суєтному припаданні випадково губами намацав її змерзлі вуста — притих, зачаївся, ловив її дихання, а сам задихався від неймовірної насолоди відчувати на смак оцю — найбажанішу, найнеймовірнішу королеву, яка вимучила його душу до краю, яку проклинав не раз і не два, яка не дає спокою його уяві й не перекривається жодною із жінок. Ну, де знову взялася на його голову? Зумисне ж не шукав із нею зустрічей, не допускав навіть думки про неї. А вона сама намалювалася на його горизонті несподіваним солодким маревом, що перетворилося на реальність.

Маруся притихла, навіть не намагалася вивільнитися з його обіймів, — дозволила вихлюпнути нестримні емоції таким способом. Надії на те, що тими обіймами і закінчиться ця несподівана зустріч, не було. Протистояти Тунгусові було марно. Вона мусить скоритися сьогодні його волі, але надалі… А що далі? Благатиме, молитиме його залишити її в спокої. Це вже було. Спокій був недовгим. Сама доля зводить їх на одному шляху. Щоб ще і ще випробовувати на міцність почуття. Але ж, коли вони, ці почуття, однобокі, навіщо їх випробовувати? Якщо точно знає, що ніколи не любила Тунгуса. А їхні давні стосунки були не що інше, як його бажання і наполегливість.

Правда, не може сказати, що їй не лестила така потужна любов свого часу одного з найвпливовіших чоловіків. Його боялися, йому підкорялися практично всі столичні чиновники і бандити. І їй тоді було навіть дуже приємно почуватися королевою. Хто знає, чим би це закінчилося, коли б не закохалася в Дмитра.

— Може, ми таки сядемо в машину? — запитала благально. — Я так замерзла…

— Пробач, королево… Я просто не при собі…

Ще якусь мить сиділи в машині мовчки. Тунгус — заглиблений у думки, а Маруся — спостерігаючи за ним. Очікувала, коли той озветься. Знала, що її слова нічого не змінять, що б не говорила.

Від тьмяної червоної лампочки, що легенько підсвічувала обличчя, його риси загострились і стали ще жорсткішими. Чи, можливо, тут світло й ні до чого. Роки та ситуації, які переживає людина, змінюють обличчя. І невідомо чому одні залишаються до кінця життя майже незмінними, а інших за кілька років навіть пізнати неможливо.

Ось вона, після народження двох дітей, не бачить у собі таких разючих змін. Звичайно, її обличчя вже не таке дитинно-наївне, як було по молодості, а набуло жіночності, впевненості, певної поблажливості в погляді, що може дозволити собі лише досвідчена жінка.

— Поїхали у мій клуб… Я маю хоч якось заспокоїтися, — раптом озвався Тунгус.

— Твій клуб?.. Це той, де зависаєш?

— Зависаю?.. Я вже не в тому віці, Марусю…

— А в якому?

— У тому, щоб мати власний…

— Он як?.. Ну, покажи своє дітище, — сказала рішуче.

Під’їхали до яскраво освітленого гострокутного будинку у вигляді праски. Його кути були пом'якшені еркерами різної конфігурації та увінчані вишуканими башточками і шпилями. Сяяв, як казковий замок. Із боків входу скляні дерева світилися синьо-рожевими вогниками. У холі — круглий камін, вписаний у виступ стіни, розділив простір на дві зони — домашнього кінотеатру та відпочинку за горнятком кави біля барної стійки. Відвідувачі, видно, не новачки, бо почувалися і впевнено, і затишно, як удома — хто пив каву, хто віскі з крижинками, а хто захоплено дивився якийсь фільм.

Піднялися гвинтовими сходами. Ті були дивовижними — оздоблені натуральним дубом, а перила й огорожа ажурної ковки з ефектом старіння. Півкругла стіна оздоблена «венеціанкою», а при потраплянні на неї світла, створювалося враження люмінесцентної блискавичної підсвітки. Маруся, небайдужа до вишуканості в усіх її проявах, була просто приголомшена такою розкішшю і гарним смаком Тунгуса.

До нього кивали шанобливо, з ним віталися. Якби й не знала, що це його клуб, однак зрозуміла б. Тому що так поводитися може лише господар. Глянула на нього і раптом згадала, що досі не знає його справжнього імені. Скільки років з ним знайома, а ім’я його так і лишилося таємницею. Спершу він не називав його. А згодом якось уже й звиклося, ніби й не було в тому потреби.

— Як тебе звати? — запитала несподівано.

— Ти до мене?

— Я тебе знаю скільки років?

— Багато… Я тоді був молодим, а ти юною…

— Ну, ось… Знаю багато років, а як звати — не знаю.

— Напевне, не дуже й хотілося?

— Чому ж? Спершу дуже… Але ти заборонив мені. Потім звикла до цього дивного імені Тунгус…

— А тепер хочеш знову?..

— Хочу… — глянула пильно в очі й додала: — Знати… Може, сядемо?

— Ну, ні, — заявив категорично і сумно хмикнув. — Зі мною це вже було. Давай присядемо, — показав рукою на стіл, який було накрито на двох.

Маруся здивувалася такій оперативності. Вони ж лише прийшли. Чи цей стіл накритий щовечора на випадок, коли господареві знадобиться? Хотіла запитати, але передумала. Яке їй діло до правил цього чоловіка і його клубу?

Тунгус відставив стілець і жестом показав жінці, щоб сіла. Вмостившись, Маруся почала розглядати страви. Не через те, що їй хотілось їсти. Зовсім навіть навпаки. Вона щойно з-за столу. Звичайно, не з-за такого вишуканого, але й не голодна. Їй було просто цікаво, як гарно цей стіл сервіровано, наче намальовано картинку. Навіть забула, про що мали говорити. Мовчання порушив Тунгус.

— Ну, що ж — давай знайомитися. Мене звати Роман.

— Роман? Так просто? — здивувалася Маруся. — Чому ж ти приховував своє ім’я?