Гра в королеву - Пишнюк Тетяна - Страница 19

— А квіти таки поставте у воду або заберіть додому. Шкода буде, якщо пропадуть. Чоловік старався.

— Не так уже й старався. Це, радше, данина минулому… — і замовкла.

— Ви розумниця, Марусю… — встала і підійшла до дверей. — Хай щастить!

— Навзаєм…

Маргарита вийшла з непритаманною їй легкістю. Навіть двері не стукнули вслід. Маруся дивилася на зачинені двері й не могла розгадати, що ж відбулося щойно. Керівниця точно приходила не з миром. Бо та усмішка, яку принесла зі собою, нічого доброго не віщувала. Отже, Маргарита знала, що Едуард приніс їй квіти. Вона що — стежить за ним? Хоча, маючи напохваті праве вухо (тобто Тамару), не треба до цього опускатися. Та зробить усю невдячну роботу сама і доповість усе як слід.

Коли це було таке, щоб керівниця прийшла, щоб із власної ініціативи відпустити підлеглу, та ще й її, Марусю, додому? Точно назрівала війна. Але з незрозумілої причини вийшло перемир’я. Чи надовго? Маруся поки що розуміла одне: від Еда їй треба триматися якнайдалі.

Озвався мобільний. Маруся побачила знайомий номер і не знала, що їй робити — озиватися чи вдати, що не чує. За другим разом таки озвалася.

— Чую! — гукнула в телефон.

— Привіт, королево! — пролунав Романів голос.

— Привіт, тунгусний Романе, — вона останнім часом його часто так називала.

— Що цього разу завадить нам зустрітися?

— Думаю — нічого.

— Це правда?

— Чиста…

— І коли?

— А що — як прямо зараз?

— І це ніякий не жарт? — усе ще не міг повірити її словам Роман.

— Чи раптом ти не можеш?

— Ти про що? Заради такої події я б з іншої галактики прилетів! — вигукнув радо Роман.

— Тоді слухай мою команду — залітай за мною. Я вже можу катапультуватися.

Маруся не сподівалася від себе такого рішення. Тримала телефон у руці і думала — а чи не погарячкувала з цією зустріччю? Діти чекають із сюрпризом, вона має нагоду раніше потрапити додому, і тут така несподіванка. А, власне, чому несподіванка? Що — не має права зустрітися з чоловіком? Із класним чоловіком. Тим паче, що це не так часто. Коли вони востаннє бачилися? Не пригадає, але не менше місяця. І ця зустріч їй просто необхідна. Розвіятися, розрядитися, відволіктися від усіляких життєвих заморочок! А Роман це вміє зробити. Вона швидко себе переконала і посміхнулася.

Музика, тепло та приємний чоловічий парфум привели Марусю до такого гарного настрою, якого не мала давно. Їй було весело їхати в машині, приємно дивитися на Романа. І якась несподівана приязна хвиля розлилася жіночим тілом. Вона раптом поклала руку на Романове коліно, а той від несподіванки мало не загальмував.

— Дякую, — прошепотіла.

— За що? — не розумів той.

— Просто так…

— Ти залишишся для мене вічною загадкою, королево, — не вірив у таке диво Роман.

— Я загадкою залишусь і для себе…

— У замок?

— У замок!

Усе, що відбувається в житті, — непередбачувано, але заздалегідь задумано. Ким задумано — Маруся не знала. А ось ким не передбачено — легко здогадатися. Людина щось собі планує, вигадує, а воно — раз — і приплигало! Так і сьогоднішній вечір — з’явився несподівано й закінчується так швидко, що не хочеться його відпускати. От коли б у вечора був хвіст, Маруся вчепилася б у нього руками і тримала б із усеньких сил, щоби хоч на якийсь час зупинити. Так гарно не почувалася давно. Аж страшно стало — з чого б це?

Вечірній Київ уже сяяв вогнями. Світилися вікна вітрин і чужих квартир. Роман віз Марусю додому. Він так ніжно час від часу позирав на жінку, щось хотів сказати, але слова так і залишались у ньому. Напевне, переплавлялися там на оцю ніжність, яку він мовчки виливав через погляд.

— Дякую, — знову несподівано сказала Маруся.

— Цього разу, за що?

— Просто так, — розсміялася жінка.

Машина пригальмувала на світлофорі — й тієї ж миті ззаду почувся гучний удар. Вони різко озирнулися.

— Чорт! — лайнувся Роман і глянув у дзеркало. — Ах ти ж… — замість того, щоб вискочити з машини, різко газонув і поїхав уперед.

— Романе, ти не зупинишся? Тебе ж стукнули! — обурилася Маруся.

— Королево, пильнуйсь! Я буду їхати дуже швидко. Питань не задавай, не відволікай і згрупуйся… Нічого не бійся… Все буде добре…

Маруся зрозуміла, що той удар не був випадковим. Вона ще у клубі, після однієї телефонної розмови, запідозрила, що в Романа — якісь проблеми. Хоча він не подав виду. Сказав, що якийсь придурок так розважається, і вимкнув телефон.

Хвилин п’ять машина мчала, маневруючи містом. Маруся не озивалася. Розуміла, що слова можуть лише нашкодити. Тому, міцно тримаючись за сидіння, терпляче чекала закінчення детективної погоні. А що це була погоня, не виникало сумнівів. І Роман прекрасно знав — хто ті люди й чого їм від нього треба.

Нарешті, виїхавши з якоїсь арки, вони зупинилися. Роман, іще міцно тримаючись за кермо, запитав:

— Ти як?

— Добре. Але не так, як годину тому, — спромоглася на жарт.

— Королева… — Роман відпустив кермо і міцним поцілунком уп’явся їй в уста.

— Уже майже так… — продовжувала жартувати після поцілунку.

— Сміливиця!

— Сам скажеш… Чи застосовувати тортури?

— Ти — найпекельніша моя тортура… Найсолодша мука… І де взялася на мою скажену голову?

— Ромчику, не переводь стрілки… Що це було, і наскільки все серйозно?

— Не переймайся. Це така гра…

— Угу… В квачика…

— Радше, в третього зайвого…

— І кому ж ти видався зайвим?

— Думаю, вони мене з кимсь переплутали…

— Мабуть, із Тунгусом…

— Мабуть… — засміявся Роман і серйозно додав: — У тебе скоро день народження…

— Ну, не так, щоб уже завтра…

— Я знаю, королево… — замовк, підбираючи слова. — Я приготував тобі подарунок.

— Романе, до мого дня народження ще два місяці…

— Марусю, я хочу, щоб ти почула мене зараз. Домовилися? — глянув їй в очі.

— Домовились… — аж знітилася від того погляду жінка.

— Ось кейсик, — дістав із заднього сидіння і подав Марусі. — Ось ключик, — поклав їй у долоню. — Я проситиму тебе відчинити цим ключиком цей кейсик у твій день народження, — поцілував її у жменьку з ключем.

— Романе, а не міг би ти цей секретик подарувати у день народження, — подивилася пильно на чоловіка. — А то я потім вимагатиму ще один подарунок.

— Навіть не один… Я буду радий зробити тобі подарунок на замовлення. Ти придумай, що хочеш…

— Ти дуже ризикуєш, запитуючи жінку, чого вона хоче. Може такого понавигадувати…

— А ти понавигадуй….

— І скласти список? — перебила сміючись.

— Хороша ідея, — підтримав її жарт.

— Ромчику, то ти мені так і не скажеш, що це за погоня була і чим ми ризикували? — повернулася до попередньої розмови Маруся, тримаючи на колінах кейс. — До мене починає повертатися страх…

— Не бійся… Правда… Кажу впевнено…

— А чому ж тоді ми втікали?

— Тому, що за нами гналися…

— Ром, у тебе проблеми…

— У всіх проблеми… Переживемо… Які у тебе плани на завтра?

— Треба вигуляти дітей. Вихідний же.

— Я забув! Завтра — жіночий день! — спохопився чоловік.

— Жіночий день… — повторила Маруся. — Звучить смішно.

— Чому?

— Наче рибний день…

— Ти навіть свято сприймаєш по-своєму… А можна, я тобі завтра подарую квіти?

— Романе, це так банально!

— Тоді сама придумай…

— А подаруй нам подорож у Почаїв. Я давно обіцяла дітям.

— Розумниця! — повеселів Роман. — Це ж увесь день разом, та ще й з дітьми!

— Тоді — по домах, і до завтра!

4

Квітень не балував теплом. Холодні дні й ще холодніші ночі не обіцяли швидкого розквіту природи. А як хотілось отого неймовірного цвітіння — вишневого, яблуневого, бузкового!.. Цього року Марусю особливо замучила піврічна сірість, що не відступала з-за вікна. Вона щодня з надією дивилася на парк і вже кілька місяців не бачила жодних змін.