Гра в королеву - Пишнюк Тетяна - Страница 25

— Але чому?

— Тому, що я, як оператор, навіть не напружуюся. Ваше обличчя в кадрі саме робить усе потрібне. З якого боку не знімав би, виходить як слід. Жодного зайвого жесту, міміка природна. А природність — це найважливіший фактор. Людина в такому разі виходить жива, справжня. Дикція настільки відпрацьована, наче на телебаченні працювали все життя. Ви розумієтеся на житейських проблемах, і питання, з якими імпровізуєте, підтверджують вашу дотепність, компетентність. А усмішка у вас, самі знаєте яка… І повірте мені, коли ви почнете працювати — вас не зупиниш.

— Дякую, — сказала невпевнено. — Але мені здається, що це ви не про мене розповідали.

— Я про вас ще не все розповів…

— Ой, моя зупинка, — отямилася Маруся.

— Сподіваюся, що скоро побачимося, — всміхнувсь Євген.

Коли вже натиснула кнопку ліфта, озвався телефон.

— Марусю, ти де? — почула Романів голос.

— Майже дома…

— А можна, я до вас під’їду?

— Щось трапилося?

— Ні. Просто хочу вас побачити.

— Ну… приїжджай. Я зараз відправлю няню. Тільки не знаю, чим тебе пригощатиму. Можливо, мої проглодити щось і залишили.

— Таким переймаєшся…

— Ну, давай!

Маруся відправила Аллочку і тільки зайшла на кухню зорієнтуватися, чим би пригостити Романа, як у двері подзвонили. Олесь закричав:

— Мамо, я відчиню!

— Тільки дивись у вічко! — наставляла Маруся сина.

— Знаю! О, дядько Роман! — зрадів малий.

Маруся здивувалася. Так швидко, наче він стояв біля під’їзду і чекав, поки піде Аллочка. Маруся вийшла в коридор зустріти. Роман ручкався із сином, а в лівій руці тримав букет півоній. Великий чорний пакет стояв при нозі гостя, мов слухняний пес.

— О, яка краса! А що сьогодні за свято? — запитала Маруся.

— Розцвіли півонії. Хіба не свято? — розглядав жінку.

— Чому ти на мене так дивишся? — знітилася Маруся.

— Ти неймовірна… — сказав захоплено і хотів ще щось додати, але, глянувши на Олеся, який розглядав зацікавлено його, запнувся. — Ну, королево, приймай букет. А ти, козаче, допоможи мені занести на кухню пакет. Будемо гуляти? — запитав Олеся.

— Будемо! — радо гукнув той.

— А де це наша принцеса? — запитав Олеся.

— Вона малює…

— Прийшло натхнення?

— Еге, прийшло. Тільки я його не бачив. Ярина каже, що воно не всім показується, як і домовичок.

— А ти й домовичка не бачив?

— Не бачив… А ви що — бачили? — зацікавився хлопчик.

— Бачив… Колись у бабусі в селі…

— Якби моя бабуся жила в селі, я б також побачив, — сказав із жалем Олесь. — Село — це, мабуть, круто.

— А ти і в селі ніколи не був? — здивувався Роман.

— Ніколи… У нас там нікого нема. А наші хлопці з класу в селі живуть щоліта. Кажуть, там вишні ростуть прямо в саду. І їх можна красти… А потім — утікати! Правда, здорово?

— Ну, красти — не так здорово, як розповідають. А ось у село тобі треба обов’язково поїхати. Тільки почнуться канікули, я тебе завезу в одне гарне-прегарне село. Там такий ставок! Ми будемо ловити рибу і купатися. Згода?

— Ще й яка! — зрадів малий. — А мама мене пустить?

— А ми й маму візьмемо з Яринкою. Вони нам юшку будуть варити, — підморгнув малому.

— Ще майже місяць до канікул… — сказав із жалем Олесь.

— Нічого. Зате яка в тебе перспектива…

— А що таке перспектива?

— Це те добре, Олесю, що чекає тебе попереду.

— Я буду дуже-предуже чекати своєї перспективи… — пообіцяв хлопчик.

— Ось і домовилися…

— А про що це ви тут домовилися, поки я квіти ставила? — зайшла на кухню Маруся.

— Мамо, ми їдемо в село! — вигукнув радо син.

— В яке село? — не зрозуміла Маруся.

— Я пообіцяв Олесеві на канікули завезти в село. У тебе коли відпустка?

— Ми на відпустку запланували Анталію…

— Мамо, я не хочу в Анталію… Будь ласка… Хочу в село, — заблагав син.

— Лесику, ну що ти? Анталія селу не завадить, — заспокоїв Роман. — Канікули довгі — всюди встигнеш.

— Привіт, дядьку Романе! — зайшла Яринка.

— Привіт, принцесо! — Роман присів біля дівчинки і поцілував їй руку.

— Ой! — вигукнула Яринка. — Я ж у фарбі, — показала руки.

— І це добре. Руки справжньої мисткині. Я правильно розумію: ти будеш художницею?

— Думаю — так. Бо людина має робити те, що вміє…

— Ого! — здивувалася Маруся і пригадала слова оператора Євгена. — А хто тобі сказав, що ти вмієш це робити?

— Але ж я вчуся, — не здавалася дівчинка. — Я ж не сказала, що вже художниця. Бо сама бачу, скільки всього мені не вдається. Але в мене є своє бачення, відчуття тону і, головне, є бажання навчитися малювати по-справжньому.

— Ти про це з кимсь говорила?

— Із Софією.

— Із Софією Тарасівною, Яринко, ми з тобою вже про це говорили.

— Вона нам дозволяє себе Софією називати. У колі митців не прийнято називатися по-батькові.

— Ну, добре… — заховала усмішку Маруся. — Я думаю, що ви, митці, з’ясуєте все без мого втручання.

— А мисткиня має мольберт? — запитав Роман.

— Маю. Тільки хочу справжнішого… — щиро сказала Яринка.

— А це ж якого? — здивувалася Маруся.

— Такого, як у Софії.

— Яринко, ти мені покажеш, якого, і ми тобі доставимо його додому. Згода? — простягнув руку дівчинці.

— Згода, — поклала на долоню свою руку і всміхнулася.

— Романе, ти їх балуєш. Вони в мене чітко знають, про що можна мріяти, а про що — зась.

— Ти, Марусю, не права. Мрія — вона і є мрія. І ніхто жодних табу на неї не може накласти. А те, що можна і чого не можна — то не мрія, а можливості. Принцеса має дуже просту мрію, а я маю можливості. Так? — запитав у Ярини.

— Я не знаю, які у вас можливості, — сказала серйозно Яринка. — Але знаю: якщо ви обіцяєте, то вам можна вірити.

— Дякую! — сказав розчулено Роман. — Дякую, принцесо! Це найважливіші слова у моєму житті, — замовк, збираючись із духом. — А давайте повечеряємо!

— Ця репліка мала бути моєю, — всміхнулася Маруся. — Але я ще не готова її вимовити, бо не заглядала в холодильник.

— У нас сьогодні не було моїх хлопців, то їжа залишилася, — запевнив Олесь.

— То щось придумаємо… — Маруся пішла до холодильника.

— Не переймайся. У нас усе готове. Треба лише дістати з пакета, — підморгнув до дітей. — Допоможете?

— Звичайно. Тільки я руки вимию, — погодилася Яринка.

— А в мене руки чисті, — Олесь простягнув долонями доверху.

Маруся спостерігала, як вони втрьох діставали з пакета запаковані лоточки з готовими стравами, розставляли тарілки й сервірували стіл. Роман ненав’язливо підказував, і діти все робили радо й захоплено. Її відсторонили від цього. Жінка не без задоволення відзначала, що діти щасливі. У них так світяться очі, аж, здається, іскринки літають по кухні.

Хотілося зрозуміти задум Романа. Він так несподівано напросивсь у гості. З вечерею все продумав. Букет… Саме такий, від якого й не відмовишся. Діти захоплені ним. А він возиться з ними так щиро, що їй усередині щось аж ворушиться. Як дітям треба батька. Ой, Романе… Як безглуздо все в цьому житті… Всього й не озвучиш… І не варто. Є таке, що мусить лишатися таємницею назавжди.

— Мамо, хочу запалити свічки, — раптом заявила Ярина.

— І я хочу! — підтримав Олесь.

— А без свічок ніяк? — намагалася стримати романтичний порив дітей Маруся.

— Ні, мамусю… — заскімлив Олесь.

— Глянь, який стіл красивий… — продовжувала Ярина. — Ти ж сама казала, що все має бути доречним, навіть досконалість. А тут для досконалості якраз не вистачає свічок.

— А ти естетка, Яринко, — задоволено всміхався Роман. — Я захоплений тобою, принцесо! Я також дуже люблю свічки. Іноді запалюю їх сам для себе…

— А ви самотній? — по-дорослому запитала Яринка.

— Самотній? — перепитав розгублено Роман. — Мабуть, так.

— А чому ви не маєте сім’ї?

— Яринко, — втрутилася Маруся. — Такі запитання ставити дорослим не годиться.

— А дітям — недоречно, — знизала плечима дівчинка.