Гра в королеву - Пишнюк Тетяна - Страница 34

— Як загинув Роман?.. — нарешті наважилася запитати Маруся.

— Учора, після дзвінка до тебе, він увесь вечір загадково всміхавсь. Я ще пожартував, що, мабуть, королева відкрила секрет щастя. Роман на те сказав, що королева і є саме щастя, а цей секрет він знає вже багато років. Не знаю, чому він так очікував сьогоднішнього вечора… У вас мала бути зустріч?

— Він мав заїхати за мною на дачу до Валі… І я пообіцяла сказати… — Маруся не могла говорити, їй стискало горло.

— Ти щось гарне мала йому сказати… — Петро сумно похитав головою. — І я здогадуюся що… Він, мабуть, також здогадався…

— То було не тяжко… — Маруся прикрила очі, але сльози просочилися крізь вії, залишивши на щоках мокрі доріжки.

— Правильно, Марусю, поплач, — Валя дістала серветку і подала подрузі, а в самої очі були вже червоні — заплакані.

— Я не встигла йому сказати…

— Він усе зрозумів, Марусю…

— Не про те…

— А про що? — здивувався Петро.

— Що в нього є донька…

Всі незмигно дивилися на Марусю. Кожен подумав про одне й те саме. Не треба мати багато розуму, щоби зрозуміти — хто Романова донька.

— Думала, ще встигну… Життя попереду… Одружимось — і скажу… — жінка говорила уривками, на скільки вистачало короткого дихання. — Як він загинув? — повторила запитання.

— Роман учора поїхав раніше. Нас залишив догравати в більярд. Хтось зателефонував — і він нашвидку зібрався, сказав, що має справи. Дав ключа від кабінету і папку, щоб я поклав у сейф. Я пожартував, чи не боїться ключ від сейфу залишати. Роман розсміявся, сказав, що це я маю боятися, бо маю ключ від його таємниці. Ми планували зустрітися сьогодні вранці: я — повернути йому ключ, а Роман мені — вже підписану угоду, — Петро глянув на сейф, дістав із кишені ключ. — Що з ним робити?

— Треба відчинити сейф, — сказала Сквирська і глянула на Марусю.

— Хіба ми можемо це зробити? — витирала сльози Маруся.

— Ти повинна це зробити, — запевнила Сквирська. — Це — його сейф. А тобі Роман довіряв найбільше. Невідомо хто згодом добереться до сейфа. Розумієш, Марусю, там може бути щось важливе для Романової репутації, а може, й для нас. Ми ж не знаємо, хто його вбив…

— То його вбили?! — вигукнула Маруся.

— Хатня працівниця знайшла Романа у машині в гаражі.. З кулею в скроні та пістолетом у руках. Імітували самогубство… Зоя, прийшовши зранку прибрати (вона тричі на тиждень приходила), побачила, що гараж тривалий час відчинений і ніхто не виходить, пішла перевірити… Ну і… Така картина, Марусю…

— Вони йому погрожували останніми днями… — Маруся склепила повіки, щоби стримати сльози.

— Ти знаєш, хто? — запитала Сквирська.

— Ні… Просто ми з Романом одного вечора тікали від погоні на машині…

— І що він тоді тобі сказав?

— Нічого. Віджартувався, що то така гра в квачика…

— Гра була жорстокою… І Роман її програв, — кивала головою Сквирська. — Ми не можемо знати, хто замовив ту гру. Я намагалася щось вивідати у слідчого, але нічого особливого й не дізналася… Тому буду наполегливою, Марусю. Міліція ще не встигла оглянути в клубі нічого. Не думаю, що забаряться. Маєш зробити це першою, — показала на сейф.

— Але… — жінка не знала, що сказати.

— Не зволікай, — додала Лара. — Світлана права. Зберися із силою, Марусю. Ану ж там є речі, що їх не мають бачити сторонні.

Маруся рішуче повернула ключем. Двері беззвучно відчинилися. Нічого особливого не виявилося. Акуратними купками лежали папки. Роман у всьому любив порядок.

— Папки, — Маруся провела пальцями по гірці.

— Діставай… — порадив Петро.

— А що я в них зрозумію?

— Спробуємо разом.

Папки поклали на стіл. Якісь плани, угоди, звіти… Петро відклав дві папки.

— Це — наша угода… Не встиг підписати. А це щось цікавеньке, треба, — простягнув Марусі. — Візьми, згодом сядемо і вникнемо.

У сейфі залишилася золота статуетка тонкостанної дівчини з крилами. Річ дуже красива, витончена. Валя захоплено подивилася на неї і, не втримавшись, взяла.

— Ой… А там конверт. Може, лист який, — показала на дно сейфа.

Маруся взяла конверт без марок, без будь-яких знаків і позначок, лише з одним словом, написаним золоченим гелем — «Королеві». Тримала конверт, не зводячи погляду з єдиного на ньому слова. Знала: цей лист — для неї, і вона повинна його відкрити. Пальці самі дістали складений навпіл аркушик.

Жінка читала, вбираючи в себе зримі німі слова, але Романів голос та інтонація почали вторити їй, озвучувати кожне слово.

«Моя Королево! Ти читаєш листа? Значить, я тебе більше не побачу. Ні, не так. Я бачитиму тебе завжди, де б не був, — у Раю чи в Пеклі. (Хоча в першому — сумнівно). Я любитиму тебе завжди, як і нашу Принцесу. Бережи її. І, якщо вважатимеш за потрібне, скажи, хто справжній батько. Шкода, що за життя не смів (не мав змоги) назвати її донькою. Але вже те, що вона є — та ще й така красива і розумна, — дає мені право вважати, що я найщасливіший у світі. Дуже хочу, щоби й ти з дітьми була щасливою. За життя не зумів цього зробити. Спробую звідси, — якщо це можливо.

Пам’ятаєш того ключика, якого дав у машині? Це єдине, що міг тобі залишити. Ти — розумна жінка і зможеш розібратись у всьому… Поклич на допомогу свою героїню. Ти розумієш, про кого мова? Вона у вашому реальному світі реально зможе тобі допомогти. І ще… Якщо хоч трішки залишив у твоїй душі гарного спогаду — згадуй про мене… Візьми на згадку цю статуетку. Вона — втілення твого образу. Ти була моїм крилатим Янголом, моєю солодкою мукою, моєю Королевою.

Прощай, Королево. Зумій бути щасливою!

Той, хто любить Тебе».

Маруся дивилася на лист і не могла підняти погляду. Щось тяжке висіло на повіках. Мабуть, горе. Воно притискало її до паркету. Відбирало мову. Хотіла щось сказати друзям, але вирвалося тільки ридання, почавши стрясати нею, наче пропасниця. Дві Світлани одночасно кинулися до неї. Сквирська взяла листа і поглядом запитала, чи можна прочитати. Маруся ствердно кивнула головою.

Усі затихли. Навіть Маруся перестала плакати. Сквирська читала вголос. Із кожним словом тяжче й тяжче вимовляла слова. Жінка силою примушувала свої сентименти мовчати.

— Той, хто любить Тебе, — закінчила вона майже пошепки.

— Жодного імені… Роман боявся, що цей лист може потрапити в чужі руки. Він містить якусь важливу інформацію, Марусю. Це не лише зізнання у коханні.

— Він усе знав… — мовила Маруся, прикриваючи очі.

— Що знав? — перепитав Петро.

— Те, що Яринка — його донька… Але звідки? — вона запитувала у себе, чи в друзів. — І мовчав…

— Марусю, про який ключик мова? — запитала Сквирська.

— Пробач, що наполягаю. Розумію, що тобі не до цього. Але героїня, про яку писав Роман, думаю, саме я. І маю тобі в чомусь допомогти. Тому дуже не хочу, щоби було пізно.

— Ключик… — Маруся хотіла всміхнутися, пригадавши, як у машині Роман поклав його у долоню і поцілував її, але вийшла якась болісна гримаса. — Він разом із ключиком дав мені ще й кейс, сказав, що то подарунок на день народження. Боже! Роман передчував свою смерть… Чому ж я нічого не відчувала?

— Де ти поклала того кейса? — продовжувала запитувати Сквирська.

— Дома… На шафі… Я там тримаю все, що не потрібне під руками…

— Ти ще не дивилася, що в кейсі?

— Ні… Я ж пообіцяла відчинити його в день народження.

— І коли це?

— Через тиждень…

— Нам доведеться порушити твоє слово, Марусю…

— Але ж Роман просив…

— Він не хотів, щоби ти передчасно про щось довідалася, — сказала Сквирська. — А тепер ми просто зобов'язані скористатися тим ключиком. А що як він допоможе дізнатися, хто погрожував Романові! Тим самим випередимо їхні дії. А те, що його вбили не просто, аби перестав існувати на світі такий чоловік, — зрозуміло. Тут замішані гроші… Я думаю, великі гроші.

— Але ж він уже не займався такими справами… — мовила невпевнено Маруся.

— Ми нічого про нього не знаємо. Якщо він зараз і не займався, то минуле, однак, так просто ще нікого не відпустило.