Гра в королеву - Пишнюк Тетяна - Страница 6

За якусь годину-півтори у квартирі був порядок. Ялинка світилася, балухата Серафима пильно розглядала кольорові вогники, а Маруся перестала чухатися. Їй захотілося чаю.

Любити Новий рік може лише щаслива людина. Йдеться не про той рік, який щойно почався, а про новорічну ніч. Оту, що з ялинковими вогнями, шампанським, дзвоном бокалів, сміхом друзів, хлопавками, російською попсою на всіх телеканалах і вранішнім похмільним синдромом. Для Марусі новорічні забави закінчуються ще до Нового року — після корпоративної вечірки. Уже чотири роки, відколи розлучилися з Дмитром, цієї ночі залишається сама. Діти в батьків, інші — зі своїми родинами, а ще інші їй і даремно не потрібні. Вона влаштовує все так, як подобається їй, — гарне вино, улюблені салати, багато запалених свічок. І — музика. Марусі добре й сумно. І, зрештою, сум завжди перемагає. Хочеться притулитися не до спинки дивана, стукнутися бокалом не з пляшкою, а лягти на подушку, щоби друга зайнята вже була, і не ковдру попросити зігріти. Але Маруся — реалістка і сприймає життя таким, яким воно є насправді, а не в уяві. Хоча дозволяє інший раз своїм фантазіям переступити межу реального, просто так, щоби хоч на мить одігріти давно схололу жіночу душу.

Маруся дійшла висновку, що її стосунки з чоловіками не складаються через те, що в ній поселився якийсь незрозумілий страх. Вона його відчуває. Не те, щоби боялася чоловіків. Навіть навпаки: частіше вони її бояться. А вона робить для цього все. Цей зверхній погляд, гостре слово… На таке хто втрапить, більше не експериментуватиме, щоби не виглядати посміховиськом. Це вона вміє. Через те чоловіки спілкуються з нею, дотримуючись дистанції. А Маруся помаленьку звикла до такого спілкування. Суцільні незалежність, зверхність, холодність… І десь у кутику душі живе така собі ностальгійна нотка, яка інколи тихенько озветься, нагадуючи, що Маруся — таки жінка. Але страх видатися слабкою і, не дай Боже, видати свою пристрасну сутність робить її голос владним, а погляд зверхнім. Отак своїм страхом і розлякує всіх чоловіків.

Сьогодні вона вирішила бути лагідною і навіть кокетливою. Почала це зранку, експериментуючи на чоловіках-колеґах. Ті, шукаючи у кожному її слові підступу, перезиралися, перепитували. Зрештою, Едуард не витримав і, коли вони лишилися наодинці, запитав напряму:

— Марусю, до чого твоя несподівана переміна?

— До снігопаду, — сказала з легкою посмішкою, піднявши брови.

— Якщо ти ще будеш так посміхатися, то й до гріхопаду недалеко…

— Ой, з ким би солодко впасти? — продовжувала кокетувати Маруся.

— Марусечко, ти тільки натякни…

— Натякаю…

— Марусю, це знову твоя жорстока гра. Ти ж знаєш, як я до тебе ставлюся, — озирнувсь Едуард, щоб переконатися, чи їх не підслуховують.

— Чи б витрачала я час на якусь безглузду гру?

— Ти непередбачувана. І сказати, що не витрачала б… Я не впевнений. У мене вже був досвід… Ти ж добре пам’ятаєш…

— Ми зараз почнемо згадувати, що було? Чи думати, що може бути?

— Марусю, ти мене заводиш?

— Ед, ну що ти про себе так, наче про зіпсований трактор? Ми з тобою говоримо про різні людські можливості…

— Чи хтось колись зможе розгадати жінку?.. Ну, ще таку, як Наталка… Можна спробувати. А тебе, Марусю?

— А мене можна не лише розгадувати… Та й навіщо тобі знати, що ховається в моїй голові? Чи не цікавіше заглянути… — запнулася. — Скажи, Едичко, а куди тобі хочеться заглянути?

— Та що ж ти… Знаєш, що доводиш до краю і не зупиняєшся, — втрачав терпіння Едуард. — Я уже ходив під твоїми вікнами півроку… Вже змирився з твоїм вироком… І ти знову закидаєш гачок… У самісіньке серце, Марусю.

— Пробач… Я не думала, що ти так відреагуєш, — сказала серйозно.

— У мене з тобою не складається простий флірт…

— Але ж з рештою складається?

— Решта… То інший світ…

— Я стомилася бути іншим світом. Хочу стати, як усі! — сказала категорично, наче саме від Едуарда це залежало.

— Ти — окрема планета, Марусю… Іншою тобі вже не стати!

Він несподівано вийшов. Маруся давно не почувалася такою спантеличеною. Ось і пококетувала! Що за кара? Вона так налаштовувала себе! Уже й настрій почав поліпшуватися… То на Еда хандра напала. Думала, що всі його зітхання вже давно позаду… Та ні — носить у собі затаєну образу. І жодного разу навіть не натякнув… Невже вона йому гірше зробила? Зберегла його ж сім’ю! Забрали б чорти всіх цих чоловіків!

— Хтось зіпсував настрій королеві? — запитав, несподівано зайшовши Тарас.

— Тьху ти, чорт! Налякав! — аж шарпнулася Маруся.

— Ти сьогодні якась не така…

— Я, Тарасику, сьогодні якраз хотіла бути така. Але ви, дідько б вас поцупив, не даєте мені бути собою!

— Хочеш, Марусю, я тобі по душі скажу?

— Чому ж не хочу?

— Плюнь на всіх і роби так, як хочеться саме зараз, у цю хвилину. Ти знаєш, яка ти?.. А ті, хто хоче, щоби ти була, як вони, нехай спочинуть.

— В бозі? — розсміялася. — Ти даєш мені благословення, Тарасику? — повеселішала Маруся, наче й справді давно чекала на ці слова.

— Хто я, щоб тобі давати благословення? Розслабся і живи! Особливо сьогодні.

— Особливо сьогодні…— повторила, посміхаючись. — Дякую! Я справді відчула підтримку. Навіть, якщо це було сказано жартома.

— То було сказано дуже серйозно. А тепер жартома — перший танець за мною.

— За тобою… І цілком серйозно.

— Ось уже про щось і домовилися, скориставшись відсутністю колег, — увійшла Оленка. — Ви чи не танці розписуєте? Ти з Тарасиком танцюєш мазурку? — запитала в Марусі.

— І мазурку також…

— Не зрозуміла… Що значить — також?

— Те, що і на решту танців Тарасика заанґажувала я!

— Марусю, буде драка, — пригрозила пальчиком Оленка.

— Ну, то я готова. Починай…

— Пропоную влаштувати це на вечірці, — втрутився Тарас. — Тоді й глядачів буде більше.

— Що ж — приймаю, — погодилася Маруся.

Маруся розуміла, що химера Едуарда народилася не від снігу. Не бажаючи того сама, спровокувала на такий неадекват. Власне, нічого такого вона й не робила. Просто захотілось якийсь час розслабитися й набрати хорошого настрою на вечір. А воно, як мовиться: хотіла краще, а вийшло як завжди. Та, зрештою, не буде ж вона копатися в собі й шукати нових провин, коли всі п’ють шампанське, сиплють жартами, як зима снігом, і скоро взагалі ходитимуть на вухах. Он уже Оленка виголошує фривольний тост.

— Кохання — це процес. Любов — почуття. Секс — це процес плюс почуття. Власне, панове-колеґи, рано чи пізно цей порив, цунамі, незважаючи ні на які принципи і табу, колись та зірве наші загорожі…

— Кохаймося! Бо китайці наступають! — підняв бокал Тарас.

Колективу сподобався тост, і всі, сміючись, кинулися стукатися. Бокали озвалися дзвоном. Шампанське заграло, загойдалось і почало плавно переливатися в іншу посудину — людську. Маруся пригублювала, а потім, не відриваючись, вихилила весь бокал шампанського, наче якого узвару. Вона не в захопленні була від цього напою, віддавала перевагу доброму вину, але сьогодні їй захотілося саме цієї колючої іскристої рідини, щоб аж сльози з очей.

Сльози розмили чіткість святкової картинки, й жінка, наче через якесь скельце, розглядала залу, що вирувала танцями, виблискувала дощиком і електричними гірляндами. Нарешті роздивилась Оленчине декольте й задоволено всміхнулася, відчувши свою перевагу. Ну, принаймні, Марусі так здалося. Не стане ж вона в цьому сумніватися…

Колеги спрямували погляди в бік дверей. З виразу облич здогадалася, що нарешті прибула керівниця. Та запізнювалась і веліла починати свято без неї. І колектив почав так гарно, що невдовзі забув: не всі гості за столом. Тож, коли у розкішній норковій шубі зайшла до зали їхня Маргарита, всі зреагували по-різному: хто дививсь із здивуванням (бо такою красивою її ще не бачили), хто — із заздрістю (бо не кожна може собі дозволити таку пухнасту розкіш), а кому було по барабану (бо шампанське зіграло свою роль). Маруся не знала, як вона дивиться на Маргариту. Про її вроду мала власну думку, шубі не заздрила — своя не гірша. А ось шампанського таки добряче хильнула, бо губи м’якли, очі лінькувато кліпали. Але зір був чітким.