Філософія: хрестоматія (від витоків до сьогодення) - Губерский Л. В. - Страница 72

З іншого боку, не підлягає сумніву, що паралельно з цими процесами підвищувався культурний рівень людини, йшов розвиток інтелектуальних можливостей людини, які приводилися у відповідність з складним штучним світом, що створила людина. Однак останнім часом ця рівновага між прогресом та культурою людини, між прогресом та його біофізичними здібностями опинилася порушеною, до того ж досить серйозно. Так що існуюча тепер ступінь розумової та психічної, а можливо, навіть і фізичної адаптації людини до штучності та стрімких темпів сучасного життя досить далека від задовільної. Правда, людина досить погано використовує надзвичайні потенційні можливості свого мозку, що досить ймовірним є існування тут якихось невиявлених, прихованих резервів, які вона може і повинна мобілізувати на відновлення втраченої рівноваги та запобігання його порушень у майбутньому, коли будь-яка несталість може мати куди більш жахливі наслідки.

Важко навіть повірити, наскільки мізерні пізнання в цій життєво важливій для людей області, що стосується середніх біофізичних “внутрішніх меж” людини та наслідків їх порушення. Ми, на жаль, мало знаємо про такі важливі конкретні речі, як взаємозв’язок та взаємозалежність між здоров’ям, харчуванням та освітою, які зараз набувають особливого інтересу для країн, що розвиваються; про загальну придатність людини до того способу життя, який вона веде зараз і, ймовірно, буде вести у майбутньому, особливо в урбанізованих комплексах; й нарешті, про те, чи можливо у світлі цього розвинути та покращити природні здібності людини, і якщо так, то яким чином.

Незнання цих нагальних проблем можуть обернутися найсерйознішими, невиправними наслідками для людини як особистості та суспільства в цілому.

Напередодні майбутніх випробувань, труднощів та проблем нам цілком необхідно чітко знати та ясно розуміти, які справжні можливості середнього індивідуума і як можна підвищити його готовність до того, щоб жити завтра. Крім того, ми повинні знати, як нам краще використати свої розумові здібності, причому не тільки для того, щоб протистояти новим змінам, але і для того, щоб поставити їх під контроль та отримувати від них користь. Отже, головне завдання зводиться до оцінки всієї сукупності цих здібностей та з’ясуванню, як вдосконалити та пристосувати їх до того, щоб не наражати людський організм на нестерпні напруження та стреси.

Третя мета: культурна спадщина

Захист та збереження культурних особливостей народів та націй цілком справедливо проголошені, особливо в останні роки, ключовим моментом людського прогресу та самовираження. Ці положення досить часто слугують зручним прикриттям для всякого роду політичних пасток та інтриг. Разом з тим люди починають все більше побоюватися, що у майбутньому усі культури можуть виявитися уподібненими – причому подібність, як показує сьогоднішній досвід, не занадто вже й приваблива - що цей рух до знеособленої однорідності відбувається вже зараз.

Щоб відвернути цю загрозу, маленькі та слабкі країни перетворили тезу про культурні відмінності в основний елемент принципів нового міжнародного економічного порядку та стратегій розвитку. Незважаючи на всі добрі наміри та балаканину на захист культурних відмінностей, зроблено в дійсності поки що дуже мало. Істинною основою культурного плюралізму майбутнього може стати тільки наша нинішня культурна спадщина. А оскільки вона зараз стрімко деградує та зникає, необхідні найактивніші та термінові заходи, щоб зупинити ці непоправні у майбутньому втрати.

Просто вражає, скільки культурного багатства та різноманітності вклала людина за стовікову, а можливо, ще більш тривалу історію у свою мову, традиції усної творчості, писемність, звичаї, музику, танці, мистецтво наслідування, пам’ятники, образотворче мистецтво тощо. На жаль, не менш вражаючою до нинішнього часу була також її сумна здатність знищувати, загладжувати, паплюжити та забувати цю безцінну спадщину. Подальший розвиток технологічної цивілізації, економічне зростання, зростаюча мобільність людей, чиї поселення займають більшу частину твердої поверхні планети, розширення засобів масової інформації – усе це обіцяє у майбутньому справдження невтішних пророцтв остаточного і безжалісного зникнення з лиця Землі левиної частки того, що ще залишилося від свідчень віри, любові, емоцій, гордості, почуття прекрасного та прагнення до добра минулих поколінь.

Треба негайно прийняти найсерйозніші та активні заходи для порятунку культурної спадщини людства, які повинні охопити всі без винятку області людської діяльності, використати досягнення всіх наукових дисциплін: археології, епіграфіки, палеографії, філософії, етнології, антропології та передусім історії, - щоб спільними зусиллями людства захистити його культурну спадщину. Для того щоб підтвердити повагу як до тих, хто вже пішов з цього світу, так і до тих, хто прийде пізніше, необхідні якісно нові підходи, ідеї та рішення. До таких пропозицій можна, частково, віднести установу “Всесвітнього культурного концерну”, метою якого стало б фінансування довгострокових культурних програм (сподіваюсь, що кошти для цього можна було б отримати за рахунок скорочення військових видатків), та організацію «Культурного корпусу», що об'єднала б добровольців з всіх країн світу, які бажають захистити та зберегти цю спадщину (можна було б розглядати обов'язки, пов’язані з роботою у цьому корпусі, як заміну військової служби). Було б також доцільно здійснити, наприклад, інтернаціоналізацію історичних пам'ятників та центрів, що представляють всесвітній інтерес, закликавши держави передати їх під міжнародну юрисдикцію, і доручити міжнародним органам (за угодою з тими країнами, на територіях яких вони розміщені) їхню охорону та збереження – думається, що це було б не тільки в інтересах народів, котрі ці цінності створили, але і в інтересах всієї світової культури. Показати приклад іншим або принаймні спробувати зробити перший крок в цьому напрямку повинні найбільш багаті на історичні пам'ятники та традиції країни, і в першу чергу країни Європейського економічного співтовариства.

Очевидно, що для спасіння культурної спадщини людини, враховуючи мови, що відмирають та міні-культури, потрібні величезні кошти (хоча навряд чи можливо знайти іншу більш прибуткову сферу вкладення капіталу, і, можливо, навіть з точки зору швидкого його обороту), тому цілком необхідно ширше залучати до цьому світову громадськість. Я впевнений, що відгук, що отримає цей заклик серед молоді багатьох країн, перевершить навіть самі радужні наші очікування.

Четверта мета: світове співтовариство

Більшість людей - на відміну від деяких сучасних установ - зараз вже цілком ясно усвідомлюють, що національна держава не може більш йти нарівні з ходом часом. Вона - за винятком великих держав - не здатна навіть здобути відчутних вигод з регулюючої нині міжнародне життя глобальної соціально-політичної системи, хоча і слугує в ній основним осередком. З іншого боку, користуючись у світовій політичній системі правами суверенітету, вона досить часто не вважає за потрібне визнавати існування будь-яких наднаціональних установ і не бажає чути про проблеми, що вимагають врегулювання на національному рівні. Можна сказати, що навіть у національному плані державні служби - в своїй нинішній формі, - як правило, не виправдують очікувань своїх власних громадян. Таких прикладів цілком достатньо, щоб ще раз підкреслити необхідність структурних реформ на всіх рівнях світової організації. Недоліки та неповороткість національної держави найбільш очевидні саме у сфері міжнародного життя, у намаганні створити міждержавні коаліції, які в більшості виявляються більш гнучкими, ніж регіональні союзи. Неможливість справжніх фундаментальних реформ у рамках існуючої нині системи показують в кінцевому рахунку й пошуки співробітництва з міжнародних економічних проблем.

Фундаментальна наукова думка досі, по суті, не дає жодних чітких та зрозумілих відповідей на питання про принципову можливість та реальні шляхи такої трансформації національної держави, яка, зберігши за собою нинішню роль держави, була б здатна встановити більш стабільний та ефективний світовий порядок, відповідний віку глобальної імперії людини. Навряд чи можна очікувати творчих пропозицій на цю тему від самих урядів, бо характерною рисою діяльності будь-яких інститутів завжди і скрізь було і залишається не самооновлення, а самоствердження та самозбереження. З іншого боку, складність та комплексність цієї проблеми, а також безліч суперечливих інтересів, пов'язаних з існуючою нині структурою, зумовлюють необхідність проведення цього широкого дослідження та пов'язаних з ним наукових розробок на цілком новій, незалежній основі.