Філософія: хрестоматія (від витоків до сьогодення) - Губерский Л. В. - Страница 78

Вже слово і поняття “людина”містить підступну двозначність, без усвідомлення якої неможливо навіть підійти до питання про особливе положення людини. Слово це повинно, по-перше, вказувати на особливі морфологічні ознаки, якими людина володіє як підгрупа роду хребетних і ссавців. Зрозуміло, що який би не мав вигляд результат такого утворення поняття, жива істота, яку названо людиною, не тільки залишається підкореноюпоняттю тварини, але й складає порівняно невелику частку тваринного царства. Таке становище речей зберігається і тоді, коли, разом з Ліннеєм, людину називають “вершиною ряду хребетних ссавців” – що, зрештою, є дуже суперечливим і з точки зору реальності, і з точки зору поняття, - адже і ця вершина, як всяка вершина будь-якої речі, відноситься ще до самої речі, вершиною якої вона є. Але цілковито незалежно від такого поняття, яке фіксує в якості конститутивних для єдності людини певну суму ознак, якими є прямоходіння, перетворення хребта, врівноваження черепа, потужній розвиток людського мозку та перетворення органів внаслідок прямоходіння (наприклад, кисть з протиставленим великим пальцем, зменшення щелепи і зубів тощо), те ж самеслово “людина” означає в буденній мові всіх культурних народів дещо цілком інше, тому навряд чи знайдеться інше слово людської мови, яке має аналогічну двозначність. А саме слово “людина” повинно означати сукупність речей, яка є гранично протилежною поняттю “тварини взагалі”, у тому числі всім ссавцям і хребетним, і протилежну їм у тому ж самомузначенні, в якому протилежні, наприклад, і інфузорії ...; хоча навряд чи можна сперечатися, що жива істота, яка зветься людиною, морфологічно, фізіологічно й психологічно незрівнянно більш схожа на шимпанзе, аніж людина і шимпанзе схожі на інфузорію.

Зрозуміло, що це друге поняття людини повинно мати цілковито інший зміст, цілковито інше походження, ніж перше поняття, яке визначає лише невелику підгрупу роду хребетних тварин. Я хочу назвати це друге поняття сутнісним поняттям людини,на противагу першому поняттю, яке підпорядковано природній систематиці. Правомірневзагалі це друге поняття, яке надає людині як такій особливе положення, яке не можна порівняти з будь-яким іншим особливим положенням будь-якого роду живих істот, - це і є темоюнашої доповіді.

Особливе положення людини може стати для нас зрозумілим тільки тоді, коли ми розглянемо всю будову біопсихічного світу. Я виходжу при цьому із ступенів психічних сил і здатностей, які поступово виявляються наукою. Що ж стосується межі психічного, то вона співпадає з межею живого взагалі. Поряд з об’єктивними сутнісно-феноменальними властивостями речей, які ми називаємо живими ( тут я не можу розглядати їх детально; наприклад, само рух, само формування, само диференціювання, само обмеження в просторовому і часовому відношенні), суттєвою їх ознакою є той факт, що живі істоти по суті не тільки предмети для зовнішніх спостерігачів, але й володіють для себе і усередині-себе-буттям , в якому вони виявляють самі себе . Це та ознака, структура і форма перебігу якої, як можна показати, знаходяться у близькій буттійній спорідненості з вказаними вище об’єктивними феноменами життя...

Тут виникає запитання, яке має вирішальнезначення для всієї нашої проблеми: якщо тварині властивий інтелект, то чи відрізняється взагалі людина від тварини більше, ніж тільки за ступенем?Чи є тоді ще істотнавідмінність? Сформулюємо по-іншому: чи існує в людині крім досі розглянутих істотних ступенів ще щось зовсім інше, специфічноїй властиве, що взагалі не порушується і не вичерпується виробом та інтелектом?

Тут шляхи різко розходяться. Одніхочуть залишити інтелект і вибір за людиною і відмовити в них тварині. Вони стверджують, таким чином, істотнувідмінність, але стверджують її саме в тому, в чому, на мою думку, немає ніякоїістотної відмінності. Інші,особливо всі еволюціоністи дарвінівської і ламарківської шкіл, заперечують разом з Дарвіном, Швальбе і В.Келером існування якої-небудь кінцевої відмінності між людиною і твариною, саме тому, що вже тварина володіє інтелектом. Тим самим вони в якійсь формі наслідують велике вчення про єдність людини, яке називається теорією “homo faber” – і, зрозуміло, не знають тоді ніякого метафізичного буття і ніякої метафізикилюдини, тобто ніякого відмінного відношення людини як такоїдо світової основи.

Що стосується мене, то я повинен самим рішучим чином відкинути обидвавчення. Я стверджує: сутність людини і те, що можна назвати її особливим положенням, підноситьсянад тим, що називають інтелектом і здатністю до вибору, і воно не було б досягнуто, навіть якщо уявити собі, що цей інтелект і здатність до вибору виросли у кількісному відношенні довільно високо, хоча й безкінечно. Але невірно було б і мислити собі те нове, що робить людину людиною, тільки як новий суттєвий ступінь психічних функцій і здатностей, який додається до інших психічних ступенів, - чуттєвому пориву, інстинкту, асоціативній пам’яті, інтелекту і вибору, так що пізнання цих психічних функцій і здатностей, які належать до вітальноїсфери, знаходилося б ще в компетенції психології. Новий принцип,що робить людину людиною, лежить позамежами всього того, що в найширшому розумінні, з внутрішньо-психологічного або зовнішньо-вітального боку ми можемо назвати життям. Те, що робить людину людиною, є принципом, протилежним усьому життю взагалі, він, як такий, взагалі не може бути зведеним до “природної еволюції життя”, і якщо його до чого-небудь і можна звести, то тількидо вищої основи самих речей – до тієї основи, частковою маніфестацією якої є “життя”. Вже греки стверджували такий принцип і називали його “розумом”. Ми хотіли б вживати для означення цього Х більш широке за змістом слово, слово, яке містить у собі і поняття розуму, але поряд з мисленням в ідеях охоплює і певний рід споглядання, споглядання першофеноменів або суттєвого змісту, крім того – і певний клас емоційних і вольових актів, які ще мають бути охарактеризовані, наприклад, доброту, любов, каяття, шанування тощо, - слово дух. Центр цих актів, в якому дух з’являється всередині конечних сфер буття, ми будемо називати особистістю, на відмінувід усіх функціональних “життєвих” центрів, які, при розгляді їх з внутрішнього боку, називаються також “ душевними”центрами.

Але що ж таке цей “дух”,цей новий і настільки вирішальний принцип? Рідко з яким словом обходились так не коректно і лише мало хто розуміє під цим словом щось визначене. Якщо головним в понятті духу вважати особливу пізнавальну функцію, рід знання, яке може дати тільки він, тоді основним визначенням “духовної” істоти буде її екзистенціальна незалежність, свобода, відчуженістьїї – чи її центру існування – від примусу і тиску, від залежності від органічного,від “життя” та усього, що належить “життю”, отже, і її власного, пов’язаного з потягами інтелекту. Така “духовна” істота більше не прив’язана до потягів та навколишнього світу, але “вільна від навколишнього світу” і, як ми будемо це називати, “відкрита світові”. У такої істоти є “ світ”. Одвічно надані їй центри “опору” і реакції навколишнього світу, у якому екстатичнорозчинюється тваринне, вона здатна піднести до “предметів”, здатна в принципі осягнути власнетак-буття цих “предметів”, без тих обмежень, яких зазнає цей предметний світ або його даність через вітальну систему потягів та її чуттєвих функцій і органів чуття.

Тому дух є предметність, здатність визначатися так-буттям самих речей.І “носієм” духу є така істота, у якої принципове відношення до дійсності поза нею є прямо протилежнимпорівняно з твариною.