Філософія: хрестоматія (від витоків до сьогодення) - Губерский Л. В. - Страница 83

У дійсності усі людські пристрасті, “позитивні” і “негативні”, слід розуміти не інакше як спробу подолати власне банальне існування у часі та перейти у вимір трансцендетного буття. Зміна особистості можлива лише у тому випадку, коли людині вдається “звернутися” до нових способів осмислення життя: якщо вона при цьому мобілізує усі свої життєво важливі прагнення та пристрасті і, тим самим, пізнає більш гострі форми вітальності та інтеграції, ніж ті, що були притаманні їй раніше. А до тих пір, поки цього не відбувається, її можна приборкати, вгамувати, але не можливо зцілити. Не дивлячись на те, що життєздатні пристрасті сприяють самоствердженню людини, підсилюють її відчуття радості від життя і значно більше сприяють прояву її цілісності та вітальності, ніж жорстокість та деструктивність, тим не менш і ті, і інші рівною мірою беруть участь у реальному людському існуванні; тому аналіз і тих, і інших пристрастей необхідний для вирішення проблеми людського буття. Адже і садист – це теж людина і має людські ознаки так само, як і святий. Його можна назвати хворою людиною, калікою, виродком, який не зміг знайти іншого способу реалізувати притаманні йому від народження людські якості, – і це буде вірно; його можна також вважати людиною, яка у пошуках блага вступила на невірний шлях[7].

Ці розмірковування зовсім не доводять того, що жорстокість і деструктивність не є вадами, вони доводять лише те, що ці вади властиві людині. Жорстокість руйнує душу та тіло і саме життя; вона знищує не лише жертву, але і самого мучителя. У цій ваді знаходить свій вираз парадокс: у пошуках власного сенсу життя обертається проти самого себе. У цій ваді і відображається єдине справжнє спотворення. І зрозуміти його зовсім не означає – пробачити. Але поки ми не зрозуміли, у чому його суть, ми не можемо судити про те, які чинники сприяють, а які перешкоджають зростанню деструктивності у суспільстві.

Таке розуміння особливо важливе у наш час, коли значно знизився поріг чутливості до жорстокості, коли на всіх рівнях життя спостерігаються некрофільські тенденції: зростання інтересу нашого кібернетичного індустріального суспільства до усього мертвого, механістичного, автоматичного і т.д.

У літературі дух некрофілії вперше проявився у 1909 році у “ Маніфесті футуризму” Ф.Т. Марінетті. Але останніми десятиліттями ця тенденція стала помітна у багатьох сферах літератури та мистецтва, де об’єктом зображення все частіше стає механістичне, безжиттєве, деструктивне начало. Передвиборчий лозунг фалангістів “Хай живе смерть!” загрожує перетворитися на принцип життя самого суспільства, у якому перемога машин над природою стала символом прогресу, а сама жива людина стає лише додатком машини.

У даній роботі досліджується сутність некрофілії та соціальні умови, що сприяють формуванню та прояву цієї пристрасті. У результаті дослідження я прийшов до висновку, що у широкому сенсі усунення цієї вади можливе лише ціною радикальних змін нашого суспільного та політичного ладу – таких змін, які повернуть людині її пролвідну роль у суспільстві. Лозунг “Порядок та закон” (замість “Життя та система”), заклик до застосування більш жорстких заходів покарання за злочин, так само як і одержимість деяких “революціонерів” жагою влади та руйнування, – це не що інше як додаткові приклади зростання потягу до некрофілії у сучасному світі. Ми мусимо створити такі умови, при яких вищою ціллю всіх суспільних прагнень стане всебічний розвиток людини – тієї найнедосконалішої істоти, яка, з’явившись на певному ступені розвитку природи, потребує удосконалення та шліфування. Дійсна свобода та незалежність, а також викорінення будь-яких форм гніту зможуть привести у дію таку силу, як любов до життя, – а це і є єдина сила, здатна подолати потяг до смерті.

Фромм Е. Інстинкти та людські пристрасті // Фромм Э . Анатомия человеческой деструктивности – М.: ООО “Издательство АСТ-ЛТД”, 1998. – с. 30-41.

Ільєнков, Евальд Васильович

(1924 - 1979)

Філософ, спеціаліст по теорії діалектики, історії філософії, методології наук про людину.

Е.В. Ільєнков сформулював проблему побудови теоретичної системи та її генезиса основі деякої “клітини”, що і є ядром теорії. Його розробка ядра теорії співзвучна з лакатовським методом науково-дослідницьких програм, а розвинута Ільєнковим критика філософського емпіризма є дотичним до того, що пізніше почало обговорюватися як проблема теоретичного навантаження емпіричного факту.

Одна із основних проблем над якою працював філософ-зняття картезіанської дихотомії суб’єктивного і об’єктивного, свідомості як дечого чисто “внутрішнього” і зовнішньої реальності. У зв’язку з цим Е.В.Ільєнков сформулював концепцію ідеального, яке тлумачилось як здатність людини будувати свою діяльність у гармонії з формою іншого тіла, а також з перспективою еволюції тілесності в ході розвитку культури. Остання і є первинною формою буття ідеального, яке існує не в голові людини, не у її свідомості, а в історичних формах діяльності, в культурі.

ДІАЛЕКТИКА ІДЕАЛЬНОГО.

…До ідеалістичних учень ми відносимо всі ті концепції у філософії, які у якості вихідного моменту пояснення історії і пізнання беруть ідеальне– як би воно, не розшифровувалося – як свідомість чи воля, як мислення або психіка взагалі, як «душа» або як «дух», як «відчуття» або як «творче начало» або як «соціально організований досвід».

Саме тому антиматеріалістичний напрям філософії називається ідеалізмом, а не, скажімо, «інтелектуалізмом» чи «психізмом», «волюнтаризмом» або «психологізмом», – це вже окремі специфікації, а не найбільш загальні визначення ідеалізму, в якій би особливій формі він не виступав. «Ідеальне» тут розуміється у повному його обсязі, в якості завершеної сукупності його можливих інтерпретацій, як уже відомих, так і таких, які ще можуть бути створеними.

Тому можна і потрібно говорити, що свідомість, наприклад, «ідеальна», тобто відноситься до категорії «ідеальних» явищ, і ні в якому випадку, ні в якому сенсі або відношенні не матеріальна. Але якщо ви скажете навпаки - скажете, що «ідеальне» – це і є свідомість(психічний образ, «поняття» і т.д.), – то тим самим ви внесете неприпустиму плутанину щодо виявлення принципової різниці (протилежності) між ідеальним і матеріальним взагалі. У саме поняття«ідеального». Адже при такому перелицюванні поняття «ідеального», воно перетворюється із продуманого теоретичного позначення відомої категорії явищ просто-напросто в назву для деяких з них…

…Поки що достатньо констатувати, що якщо ви визначаєте свідомість як «ідеальне», то на резонне питання: «А що ви при цьому розумієте під “ідеальним”?» – відповідати фразою: «Ідеальне є свідомість», «є феномен

(чи характеристика) свідомості» – вже ніяк не можна, якщо не уподібнитись грайливій собачці, що кусає свій власний хвіст…

…Кажучи прямо – із всіх «психічних» явищ до «ідеальних» можна і потрібно відносити лише ті, які являють собою «свідомі стани окремої особистості». Само собою зрозуміло, що «всі інші» психічні явища неминуче потрапляють (як і у І.С. Нарського) до розгляду матеріальних…

…Взагалі, проблема «великого протистояння» ідеального і матеріального у тому її вигляді, в якому вона ставилась і вирішувалася філософією і теоретичною психологією, тим самим успішно усувається із сфери наукового дослідження. По суті, вона оголошується просто-напросто донауковим, спекулятивно-філософським (тобто абстрактним) способом постановки питання, яке при найближчому розгляді виявляється суто «конкретним» питанням фізіології, тобто науки, яка досліджує структури та функції мозку, тобто факти, локалізовані під черепною коробкою окремого індивіда. Природно, що при такій інтерпретації проблеми відношення ідеального до матеріального всі визначення, запропоновані філософією як особливою наукою, виявляються для такої позиції не лише «занадто абстрактними», але і (і саме в силу своєї абстрактності) надто «широкими», а тому «неправильними»…