Філософія: хрестоматія (від витоків до сьогодення) - Губерский Л. В. - Страница 97

Для деяких представників сучасного позитивізму характерне розуміння істини як віра суб'єкта. Термін «віра» уживається тут не в релігійному значенні. Віра може бути істинною або помилковою залежно від того, чи знаходить вона підтвердження в якому-небудь факті чи ні. Речення може бути істинним або помилковим, «навіть якщо ніхто в нього не вірить, проте при тій умові, що якби хто-небудь в нього повірив, то ця віра виявилася б істинною або помилковою, дивлячись за обставинами». (Б. Рассел. Людське пізнання. М., 1957, стор. 182.).

Віра, на думку Рассела, існує у тварин, наприклад, у вигляді умовного рефлексу. Собака на дзвінок виділяє слину, тому що пищати і дзвінок часто нею сприймаються одночасно. Собака, за Расселом, почувши дзвінок, вірить, що є їжа, і ця віра істинна, якщо їжа дійсно є. Так само поступає людина, коли вона схоплюється з ліжка при слові «пожежа», «навіть якщо вона не побачить і не відчує вогню. Її дія є свідоцтво наявності у неї віри, яка виявиться «істинною», якщо вогонь дійсно є, і «помилковою», якщо його немає. Істинність її віри залежить від факту, який може залишатися зовні її досвіду» .(Там само, стор. 183.).

Отже, істина — віра, якій відповідає якийсь факт, а брехня — віра, яка не має такого факту. Оскільки віра — це стан людської свідомості, то істина не виходить в своєму змісті за межі суб'єкта, в область об'єктивної реальності, існуючої зовні свідомості людини. Причому віра пов'язана з мовою. Дві люди мають одну і ту ж віру, якщо вони говорять на одній мові. Ця тенденція пов'язати істину з мовою особливо характерна для А. Тарського, який оголосив поняття істини властивістю мови.

Звичайно, істинне знання є продуктом діяльності людства. Заперечувати це важко. Коли йдеться про об'єктивність істини, то ніякою мірою не береться під сумнів, що зовні людини істини немає. Але виникає інше питання: яка форма інтелектуальної діяльності людини є істинною, що саме робить її такою? Ось тут і проходить водорозділ між матеріалізмом і ідеалізмом в розумінні істини. Матеріалізм вважає, що тільки та діяльність приводить до істини, яка дає нам знання про об'єктивну реальність у всіх її формах і тенденціях розвитку. Об'єктивна істина своїм змістом може мати предмет і в формі, яку він придбає в процесі свого розвитку під впливом практичної діяльності людини. Але і в цьому випадку істина — знання, зміст якого не залежить від людини і людства знання відображає об'єктивну реальність в її дійсних і можливих формах, але існуючу незалежно від суб'єкта, що пізнає.

Таким чином, істина є продуктом діяльності людини і людства, але це аніскільки не виключає того, що мета діяльності — досягнення такого знання, зміст якого не залежить від людини і людства. Без об'єктивного змісту знання не представлятиме ніякого значення для практики, воно не здатне їй допомогти в оволодінні об'єктивною реальністю, що знаходиться зовні людини.

Разом з суб'єктивістськими концепціями істини у філософії мають місце хоча і протилежні їм, але також невірні уявлення про істину як властивість особливих ідеальних об'єктів. Суб'єктивістське розуміння зв'язує зміст істинного знання з суб'єктом, об'єктивні ідеалісти не тільки зміст істинного знання, але істину в цілому виводили за межі суб'єкта. Для них істина існує зовні людського знання як деяка поза досвідна, вічна сутність (наприклад, ідея у філософії Платона). Ці концепції мають місце і у деяких представників буржуазної філософії XX в. (Н. Гартман, Уайтхед, неотомісти). Актуальні сутності Уайтхеда, як і ідеї Платона, вічні і істинні самі по собі, поза всякого відношення до суб'єкта.

Концепції істини суб'єктивного і об'єктивного ідеалізму протилежні один одному в тому відношенні, що одна зміст істини виводить з суб'єкта, а згідно іншої, істина, як така, існує зовні всякого суб'єкта. Один напрям спекулює на однобічності, і навіть безглуздості іншого. Одні мислителі правильно відзначають, що істина втратить своє значення, якщо вона не буде пов'язана з об'єктом (але цей зв'язок ними розуміється як проста тотожність істини з певною, особливою формою об'єкту); інші стверджують, що ніякої істини зовні людської діяльності бути не може. Але при цьому останні доводять зв'язок істини з людиною до ототожнення її змісту з якимись моментами діяльності суб'єкта, виключають об'єкт зі змісту істинного знання.

Кожна з цих концепцій в своїй крайності й однобічності приводить до спотвореного тлумачення сутності істини.

Проте аналіз постановки питання про істину в суб'єктивному і об'єктивному ідеалізмі дає можливість зрозуміти труднощі, з якими стикалися у філософії при рішенні даної проблеми. Основною з них є знову ж таки виявлення взаємовідношення суб'єкта і об'єкта в істині.

Сутність істини може бути розкрита, якщо вона розглядатиметься як теоретична форма рішення суперечностей між суб'єктом і об'єктом в процесі перетворення явищ природи і суспільного життя.

Суб'єкт і об'єкт протистоять один одному. Пізнання не роз'єднує їх, а зв'язує. І це воно робить за допомогою істини, яка, з одного боку, є результатом людської діяльності — і в цьому значенні суб'єктивна, а з другого боку, об'єктивна, оскільки її зміст не залежить ні від людини, ні від людства.

Іншими словами, тільки об'єктивна істина — істина; залишаючись результатом діяльності людини, вона в своєму змісті незалежна від неї. Ці два моменти не міг зв'язати ні об'єктивний, ні суб'єктивний ідеалізм, що виводили істину або тільки з суб'єкта, або тільки з об'єкта.

Діалектичний матеріалізм в понятті об'єктивної істини знайшов розв’язання тих труднощів, об які спіткнулася ідеалістична філософія. Істина може бути тільки об'єктивною, і в той же час її об'єктивність є результатом суб'єктивної діяльності людини, і, чим об’єктивніше істина, тим більшими суб'єктивними зусиллями вона досягається. Але ця суб'єктивна діяльність не складає змісту істинного знання, вона виконує роль засобу руху до неї. І тут об'єктивність і суб'єктивність не виключають, а взаємно доповнюють одне одного. Одне стає можливим тільки завдяки іншому.

2. Істина як процес. Конкретність істини

Питання про істину має й іншу сторону. Недостатньо визнавати існування об'єктивної істини, треба ще показати, якими реальними шляхами людство йде до неї.

Багато матеріалістів у минулому виявлялися безсилими проти агностицизму, що заперечував об'єктивну істину, саме внаслідок того, що вони не могли науково обґрунтувати, якими реальними шляхами вона досягається. Як метафізики, вони представляли істину у вигляді одноразового акту, через який об'єкт осягається відразу, в повному об'ємі, у всьому різноманітті своїх властивостей, відносин і закономірностей.

Одним з найважливіших положень Гегеля в розумінні істини, яке сприйняв і розвинув далі марксизм, є твердження, що істина можлива тільки як процес.

Виходячи з розгляду істини як процесу можна вирішити ряд важких проблем гносеології. Однією з них є питання про суверенність людського пізнання. Чи може людина мати істинне знання про всю об'єктивну реальність? Чи може вона пізнати всі явища і процеси у всій їх повноті?

Негативна відповідь на це питання робить нас абсолютно безсилими перед агностицизмом — адже заперечення можливості досягнення достовірного знання про процеси і явища об'єктивної реальності складає початковий пункт агностицизму. Але на якій підставі можна вважати наше знання суверенним, здатним все осягти, якщо ми на кожному кроці стикаємося з його недосконалістю: незнанням величезної кількості речей і явищ, упевняємося в неточності й неповноті наявного знання про окремі явища.

Якщо замкнути пізнання в межі одного якогось стану минулого, теперішнього часу або майбутнього, то несуверенність його стає очевидним фактом. Ні в жодний конкретний історичний період ми не в змозі знати всіх речей і явищ. Проте якщо пізнання і досягнення об'єктивної істини розглядати як процес, що ніколи не закінчується, то ми побачимо, що вони не мають ні в собі, ні в об'єктивній реальності меж, які пізнання не може перейти в процесі розвитку; але не знання, що знаходиться у спокої, а знання, що безперервно розвивається, здатне в принципі все пізнати.