Гаррі Поттер і Смертельні реліквії - Роулинг Джоан Кэтлин - Страница 130

Він зіп’явся на ноги і роззирнувся. Може, це була якась величезна кімната на вимогу? Що довше він дивився, то більше починав бачити. Високо вгорі виблискував під сонцем великий скляний купол. Можливо, це був палац. Скрізь панувала тиша й непорушність, окрім того дивного тупання і скиглення, що долинало з імли десь неподалік...

Гаррі поволі повертався на місці, і навколишнє немовби само себе творило в нього на очах. Широкий відкритий простір, яскравий і чистий, приміщення, набагато більше за Велику залу, з прозорим куполоподібним скляним дахом. І було порожньо. Він був тут єдиний, окрім...

Він аж відскочив. Помітив те, що створювало дивні звуки. Воно скидалося на малу голу дитину, що скрутилася калачиком на підлозі. Шкіра в дитини була подразнена і в ранах, наче її здирали з неї, і ця дитина лежала, трясучись, під стільцем, де хтось її покинув, запхав, щоб не бачити, і тепер вона, нікому не потрібна, відчайдушно хапала ротом повітря.

Він її боявся. Була маленька, квола й поранена, але він не хотів до неї підходити. Проте підступив на кілька кроків, готовий щомиті відскочити. Підійшов так близько, що міг до неї доторкнутися, проте не наважувався. Почувався останнім боягузом. Мав би її заспокоїти, але вона викликала в нього відразу.

- Ти нічим не допоможеш.

Він різко обернувся. До нього йшов Албус Дамблдор, бадьорий і стрункий, у просторій темно-синій мантії.

- Гаррі. - Він широко розставив руки - білі, цілі й неушкоджені. - Ти чудовий. Ти відважний, ти хоробрий. Пройдімося.

Дамблдор повів приголомшеного Гаррі від обдертої дитини, що лежала й скиглила, до двох сидінь, яких Гаррі раніше не помітив і які стояли трохи віддалік під високою блискучою стелею. Дамблдор сів на одне, а Гаррі впав на друге, не зводячи очей з обличчя старого директора. Дамблдорове довге срібне волосся й борода, пронизливі блакитні очі під окулярами у формі двох півмісяців, гачкуватий ніс. Усе було таке, як він пам’ятав. І все ж...

- Але ж ви мертві, - сказав Гаррі.

- О, так, - буденно підтвердив Дамблдор.

- Тоді... я теж мертвий?

- Ох, - ще ширше всміхнувся Дамблдор. - Гарне питання. Якщо брати загалом, любий хлопче, то гадаю, що ні.

Вони дивилися один на одного, а старий і далі сяяв усмішкою.

- Ні? - перепитав Гаррі.

- Ні, - підтвердив Дамблдор.

- Але ж... - Гаррі машинально підняв руку до шраму-блискавки. Його, здається, не було. - Але ж я мав загинути... я навіть не захищався! Я ж хотів, щоб він мене вбив!

- І саме це, на мою думку, - сказав Дамблдор, - і було найсуттєвішим.

Дамблдор просто променився щастям, наче світлом. Гаррі ще не бачив його таким безмежно і цілковито задоволеним.

- Поясніть, - попросив Гаррі.

- Ти ж уже й сам знаєш, - відказав Дамблдор і стулив кінчики пальців.

- Я дозволив йому мене вбити, - сказав Гаррі. - Це ж так?

- Так, - кивнув головою Дамблдор. - Далі!

- Тому та частинка його душі, що була в мені...

Дамблдор ще радісніше закивав головою й заусміхався, спонукаючи Гаррі говорити далі.

- ...зникла?

- О, так! - підтвердив Дамблдор. - Так, він її знищив, Гаррі. Твоя душа тепер цілісна і належить лише тобі.

- Але тоді...

Гаррі озирнувся туди, де під стільцем тремтіла мала покалічена істота.

- Що це таке, пане професоре?

- Те, чому жоден з нас уже ніяк не допоможе, - відповів Дамблдор.

- Але ж, якщо Волдеморт наслав смертельне закляття, - знову почав Гаррі, - і ніхто цього разу не загинув, захищаючи мене... чого ж я живий?

- Думаю, ти знаєш, - відповів Дамблдор. - Подумай, що було. Згадай, що він зробив у своєму невігластві, жадобі й жорстокості.

Гаррі замислився. Обвів поглядом усе, що його оточувало. Якщо вони й справді сиділи в палаці, то це був якийсь дивний палац - з короткими рядами лавок, з огорожками то там, то тут, і, крім нього, Дамблдора й тієї хирлявої істоти під сидінням тут більше нікого не було. Тоді відповідь сама, без жодних зусиль, злетіла з його вуст.

- Він узяв мою кров, - сказав Гаррі.

- Точно! - вигукнув Дамблдор. - Він узяв твою кров, щоб відтворити собі живе тіло! Твоя кров тече в його жилах, Гаррі, Лілін захист - у вас обох! Поки він живе, ти житимеш теж!

- Я житиму... поки він живе? Але я думав... я думав, що станеться якраз навпаки! Я думав, що ми обидва помремо? Хіба це одне й те саме?

Його увагу відвернуло скиглення й тупання нещасної істоти у них за спинами, і він знову на неї глянув.

- Ви певні, що ми нічого не можемо зробити?

- Тут уже нічим не допоможеш.

- Тоді поясніть... більше, - попросив Гаррі, і Дамблдор усміхнувся.

- Ти був сьомим горокраксом, Гаррі, горокраксом, якого він не мав наміру творити. Він довів свою душу до такого нетривкого стану, що вона розкололася, коли він скоїв те невимовне зло - вбивство твоїх батьків, спробу вбивства дитини. Та з вашого дому вирвалася навіть менша частка його, ніж він думав. Він тоді втратив не лише тіло. Він залишив частинку себе, причеплену до тебе, до вцілілої жертви.

- Гаррі, його знання завжди були жалюгідні й поверхові! Те, чого Волдеморт не цінує, він навіть не намагається збагнути. Про ельфів-домовиків і дитячі казочки, про любов, вірність і невинність Волдеморт нічого не знає і нічого не розуміє. Нічогісінько. Він так і не осягнув тієї істини, що все це має силу більшу, ніж у нього, силу, що сягає за межі всіляких чарів.

- Він узяв твою кров, вірячи, що вона його посилить. Він прийняв у своє тіло крихітну часточку чарів, що їх твоя мати, помираючи, наклала на тебе, щоб захистити. Її жертовні чари живуть у його тілі, і поки вони там, живеш ти сам і живе Волдемортова остання надія.

Дамблдор усміхнувся Гаррі, а Гаррі дивився на нього з подивом.

- І ви це знали? Увесь час?

- Я здогадувався. Але мої здогади переважно справджуються, - радісно повідомив Дамблдор, і досить довгий час вони сиділи мовчки, а істота за їхніми спинами скиглила й тряслася.

- Це ще не все, - сказав Гаррі. - Я ще не все збагнув. Чому моя чарівна паличка зламала ту, що він позичив?

- Щодо цього в мене немає впевненості.

- То спробуйте здогадатися, - запропонував Гаррі, і Дамблдор засміявся.

- Зрозумій, Гаррі, ви з Лордом Волдемортом побували в таких магічних сферах, які досі були нікому не знані й ніким не розвідані. Та мені здається, що сталося щось небувале, таке, що не зміг би передбачити або пояснити Волдеморту жоден майстер чарівних паличок.

- Як ти вже знаєш, Лорд Волдеморт, коли повернув собі людське тіло, сам того не бажаючи, удвоє посилив зв’язок між вами. Часточка його душі і так була поєднана з твоєю, а бажаючи себе зміцнити, він прийняв у себе часточку самопожертви твоєї матері. Якби ж він міг збагнути, якою цілеспрямованою і страхітливою силою наділена ця самопожертва - можливо, він би тоді не посмів торкатися твоєї крові... проте якби він це розумів, то не був би Лордом Волдемортом і нікого б не вбивав.

- Забезпечивши цей подвійний зв’язок, поєднавши ваші долі так тісно, як ніколи за всю історію не були пов’язані між собою двоє чаклунів, Волдеморт вирішив напасти на тебе з чарівною паличкою, що мала спільну з твоєю паличкою серцевину. А тоді, як ми вже знаємо, сталося щось дивне. Серцевини відреагували так, що Лорд Волдеморт, який не знав, що твоя чарівна паличка - близнюк його палички, цього аж ніяк не сподівався.

- Того вечора, Гаррі, він перелякався більше за тебе. Ти змирився, навіть сприйняв можливість своєї смерті, а от Лорд Волдеморт на таке був не здатен. Твоя відвага перемогла, твоя чарівна паличка здолала його паличку. І тут щось відбулося між цими двома паличками, щось таке, що віддзеркалювало стосунки між їхніми господарями.

- Я думаю, що твоя чарівна паличка ввібрала того вечора частину сили і властивостей Волдемортової палички, тобто, можна сказати, що відтепер вона містила в собі частину самого Волдеморта. Тому твоя чарівна паличка впізнала його, коли він гнався за тобою, впізнала чоловіка, спорідненого з нею і водночас її смертельного ворога, тому вона вивергла на нього частину його власних чарів, чарів набагато могутніших, ніж могла витворити Луціусова паличка. Твоя паличка тепер містила в собі твою надзвичайну хоробрість і Волдемортів смертоносний хист. Що проти неї могла вдіяти нещасна паличка Луціуса Мелфоя?